Говорили зі студентами Сумського фахового коледжу економіки і торгівлі, ВСП «Машинобудівний фаховий коледж СумДУ» та КЗ СОР «Сумський фаховий медичний коледж» під час інтелектуально-пізнавального виховного заходу «Творче слово Сумщини».
На цей захід мене запросила заступник директора з виховної роботи коледжу, викладачка української мови та літератури Світлана Щербак, яка пояснила, чому саме важливо донести учням, здавалося, б прості речі, як необхідність збереження миру в усьому світі за допомогою спілкування, ЗМІ, творчого слова; показати масштаб небезпеки війни й можливості в її запобіганні; підвести молодь до усвідомлення зовнішньої політики української держави в зміцненні миру на планеті; розкрити взаємозв’язок участі у відстоюванні миру й готовності до захисту рідної землі.
- Ми разом із педагогами з інших закладів хотіли, щоб наші учні почули і поспілкувались із людьми, з творчими особистостями, які сьогодні живуть і працюють на Сумщині, які збирають і зберігають інформацію та роблять усе можливе в силу своїх талантів і здібностей, щоб зберегти пам’ять про події, свідками і учасниками яких ми є, - зазначила Світлана Олексіївна.
Чесно кажучи, я давно не виступала перед допитливою дитячою аудиторією та ще з таким складним завданням, як розповісти про роботу і газети, і про письменників-земляків, і про збереження пам’яті про них.
В тому, що всі ми живемо у складний час викликів, спочатку нагадало вимкнене світло, а пізніше – повітряна тривога. Тож перша частина зустрічі відбулась у залі, хоч і без електрики, а друга – в укритті, під телефонну підсвітку.
Говорили ми з учнями про те, як сьогодні живе прикордонне місто Білопілля, хто працює і зберігає пам’ять про минуле, про наших земляків. Згадали історію газети «Білопільщина» і діти
побачили ксерокопії найдавніших її екземплярів сторічної давнини.
Вже після зустрічі до мене підійшов один учень і сказав: «Я Вас уважно слухав і з усім, що Ви сказали, погоджуюсь. У мене в Білопіллі живуть родичі і друзі, і вони так само розповідають про життя у місті».
Сумська поетеса, член Міжрегіональної спілки письменників України, Національної спілки журналістів України вчителька української мови Богдана Гусак із Малого Висторопа почала розповідь про історію своєї родини і перші кроки в літературі, які були зафіксовані на сторінках місцевої лебединської газети. А далі розповіла про свою творчість і зупинилась на тому, що її надихає.
Її родина пережила в Малому Висторопі окупацію у 2022 році, вбивство сусідки, бомбардування
і тривоги в підвалах… А ще – видання книг власної поезії та прози, в яких відображені події цих буремних років.
- Наше життя і наше майбутнє сьогодні на плечах наших захисників, – переконана Богдана Гусак. - Тож усі мої вірші, всі мої твори так чи інакше пов’язані з нашими захисниками. І живими, які і
зараз нас боронять, і тими, які завжди залишаться в нашій пам’яті.
Як приклад, вірш, присвячений бійцям легендарної 110 бригади. Історію створення цього вірша Богдана розказала тут же, на заході.
- Цей вірш написано на прохання рядового 110-ї ОМБр Івана Юрійовича Ільківа (Дизеля), з яким познайомилася у потязі Рахів-Суми. Сам він з Івано-Франківська. Воював на Донбасі під Авдіївкою два з половиною роки. Був поранений. Втратив багатьох друзів. Із багатьма підтримує зв’язок по телефону. Йому сподобалися вірші про війну, які читала в дорозі. Отримав у подарунок мою книжку з дарчим написом. А потім попросив написати вірш про побратимів, продиктувавши їхні позивні. Тож виконала його прохання. Зараз він у ТЦК , але рветься до своїх хлопців на нуль. Ми спілкуємося по телефону.
Ось цей вірш.
Бійцям 110-ї окремої механізованої бригади імені генерал-хорунжого Марка Безручка
Нарешті обрис хати чи сараю.
Про всяк пожежний зведений курок.
Хоч нерви вже напружені до краю,
на чатах Камінь, Лось і Сахарок.
Здається, чисто. Відпочити б треба.
Ракета звідкись, як вогненний спис,
розкраяла шматину чорну неба.
– Спокійно, наші! – обізвавсь Метис.
По хвилі тут і там загомоніли,
мовчанки зруйнувавши сивий мур.
– До ранку відновити треба сили, поїсти…
Зараз, хлопці, перекур!
До темряви адаптувались очі.
Прилаштувався, кожен хто як звик.
Намуляли гучні донбаські ночі,
як стоптаний облізлий черевик.
– Ех, зняти б каску, Дізелю, і броник!
Ти у своєму вже пів року спиш.
– Зате живий! Поранення – це дзвоник.
Зі смертю жарти, Боцмане, облиш.
– Я правий, Дідо? – Так, питань немає…
– Чому смутний? Не їв он до пуття…
– Останнім часом думка серце крає :
не хочеться піти у небуття…
– Що тут поробиш?
Ми ж не генерали – прості солдати.
А війна – не сон.
Бажаєш, щоб про тебе пам’ятали,
не загуби під кулями жетон.
– А може?.. – Ну кажи вже сміливіше!
З пітьми сяйнула синь очей-озер:
– А може, хлопці, хтось про нас напише?
– Ну, Шева, насмішив! – Ну й фантазер!
– А що писати? Як повзе піхота в котлі пекельнім?
Боже, поможи. Марудна і брудна у нас робота.
Таких, як маку скрізь… – Ну, не скажи…
Ведмедю, Чорний, ви хіба не гідні,
і ти, Шарпею, пари добрих слів?
– Про нас печуться, Шево, тільки рідні,
а ти сюди письменника уплів.
Уява, без питань, його багата.
Однак потрібно мати справжній хист
сказати все як є про сто десяту,
не зіпсувавши героїчний зміст…
– Воно-то так… Замовкли… Задрімали…
Сховала ніч у хмарах мідяка.
Тривожним сном оплетені привали.
Гіркі думки на мушці у АК.
У мареннях – ракети чорнороті,
застиглий нерозірваний фугас.
І Бос із побратимами – двохсоті – з проханням:
– Відомстіть як слід за нас!
Лежать, за мир стомившись воювати,
укупі з новобранцями «старі»,
та незабаром встануть, бо солдати,
щоб краще закріпитись на зорі.
03.06.2024 (С) Богдана ГУСАК.
Вже після зустрічі у коледжі наш матеріал у газеті потрапив до Дизеля, за що військовий щиро подякував Богдані та нашому колективу за друк у спецвипуску.
Також нашу газету читали на зустрічі сумських митців.
Дякуємо всім, хто долучився до підтримки нашого видання.
