Вже кілька днів вдома і навіть вир подій у Білопіллі не стер вражень від почутого і побаченого на Косівщині, які ми отримали в рамках програми психологічного відновлення, організованої Харківським пресклубом. Думками повертаюсь у село Пістинь, а точніше – на свято Успіння Пресвятої Богородиці, яке є тут храмовим.
Історія села і храму
Почнемо з історії села, яка нерозривно пов’язана з цим храмом та веде відлік із 1375 року. Так написано на вказівнику, який встановлений на трасі Коломия – Косів.
У 1786 році село Пістинь отримало Магдебурзьке право і стало містом. У поселенні формується типове містечкове передмістя. У 1870 році в ньому нараховувалось 2976 жителів. Про історію детально можна почитати у Вікіпедії та побачити біля храму табличку з історичною довідкою.
Але все-таки цікавіше послухати місцевих. У їхніх розповідях - не лише особисте ставлення до цих місць, а й унікальна говірка та цікаві історії. Тож першим випробовуванням на шляху до храму є дерев’яний підвісний міст над берегом та річкою Пістинька.
До самої церкви можна дійти підвісним мостом
У свято вся прилегла до мосту територія заставлена автомобілями.
Навіть вузенькими вуличками, які ведуть до цього майданчика, пройти важко, бо авто ідуть одне за одним. Подивишся на водіїв і пасажирів – сумнівів немає, куди їдуть. Жінки за кермом – у хустках та вишиванках, чоловіки – теж у вишитих сорочках. Хто без керма – йдуть пішки. До речі, місцеві розповіли, що гарним тоном є прихід до церкви саме пішки.
- Ми й у Косів на храм теж пішки йдемо. Хоч це 9 кілометрів. Це наша така собі хресна хода, - розповідають місцеві.
Переді мною йшла родина: мама у вишитій сукні, тато у блискучій, щось на зразок шовку чи атласу, сорочці, дівчинка років п’яти – у білій капроновій нарядній сукні та хлопчик років семи у випрасуваних штанцях і чистенькій сорочці. Дівчинка слухняно тримала маму за руку, а малий, очевидно не дуже зручно почувався в такому новому одязі, крутив головою і, видно було з хитруватих оченят, хотів гайнути кудись побігати, але міцна рука тата не давала здійснити мрії.
(Я його потім бачила на святі біля церкви, мрію гайнути десь і побігати він таки здійснив).
Міст хитався під ногами, але йти треба було.
Ще на підході до мосту вже чути спів у церкві, який лунав над горами. Доповнював його хіба що шум гірської річки.
На цій ділянці, поблизу села, - гірська річка є дещо унікальною. В ній – уявляєте, можна купатись. Навіть пірнути. І тут немає каміння та водоспадів. Тож місцеве населення і гості приходять сюди, засмагають і купаються. Річку в багатьох місцях можна перейти, вода тече по камінчиках, такого унікального бірюзового кольору. Це я встигла роздивитись, йдучи й хитаючись на мосту. Хтось внизу смажив шашлик, хтось просто лежав на килимку, хтось купався під церковний спів…
Таке життя.
Пройшовши міст - потрапляєш на унікальне місце
Церква виростає між двох величезних крутих стрімких ущелин на столоподібній горі Писаревій. Із півдня цю гору відгороджує вершина найвищої місцевої гори Кліфи заввишки 620 метрів. Із півночі — потік Йордан, каменистий і з багатьма водоспадами.
Храм датується різними датами: від 1600 року (на пам'ятній табличці на церкві) до 1858-1868 років.
Він був філією іншої сільської церкви — Церкви Благовіщення Пресвятої Богородиці, розташованої в нижній частині села. На початку XX ст. (1912 р.) церкву розмалював львівський художник К.Машковський, а в 1930-х роках її перекрили бляхою.
— Церква з усіх боків обгороджена водою, — говорить наш гід Юрій. — У ній закладено дуже велику християнську інформацію. Це п’ятизрубний храм, в основі якого — форма хреста. Два потоки, які протікають біля церкви, мають символічну для християн назву Йордан, а покровителем нашої церкви вважають Івана Хрестителя.
Юрій розповідає, що місце розташування не випадкове. Із покоління в покоління пістиньчани передають цікаву легенду. Розповідають, що церкву планували будувати на протилежному березі ріки, щоб не переходити міст.
- Але три ночі підряд невидима сила переносила будівельні матеріали (підготовлений зруб) на інший бік – туди, де її, зрештою, і збудували. Небіжчики в останню путь їдуть канатною дорогою, - каже Юрій.
Для будівництва, точніше для доставки на майданчик необхідних матеріалів, з обжитого берега збудували таку собі канатно-підвісну дорогу, адже по-іншому матеріал не доставиш.
Пізніше приладнали таку собі каретку, в яку ставили труни, адже при храмі діє кладовище. Підвісним мостом труну з небіжчиком нести важко, тож її ставляють у залізну спеціальної форми каретку і підвісною дорогою – на вічний спокій, на ту сторону. А вся поминальна процесія йде пішки через підвісний міст.
Колись кладовище було центральним і єдиним
Зараз тут ховають тих односельців, які зробили найбільший внесок у розвиток храму і села. Бути тут похованим – дуже почесно.
Кладовище заслуговує на окрему розповідь. Тут пам’ятниками й хрестами написана історія не лише села, а й України. Про найдавніше поховання свідчить козацький хрест і дата на ньому - 1748 року.
Він тут не один. Є поховання католицькі, є єврейські… За чотириста років змінювались і форми пам’ятників, і поховальна мода.
Вирізняються сучасні мармурові та багато оздоблені. Всі могили доглянуті та впорядковані. Але повертаємось до церкви й до свята.
Головне дійство розгортається навколо храму
Сам храм невеликий, зайти туди краще не у свято, аби роздивитись усі його особливості. А побачити є що. За життя побувавши у сотнях храмів різних конфесій і часу будівництва, бачила і розписи, і картини, і різне убранство. Вважала, що мене важко здивувати чимось незвичайним. Але тут здивувалась.
Українська дерев’яна церква з неймовірними розписами, як за сюжетом, так і за якістю. Біблійні герої й картини зовсім не схожі на традиційні зображення. Немов би вівця та голуб, але зображені дуже авангардно.
Колір, форма, все незвичне. В церкві всі рушники й хоругви оздоблені біло-блакитною вишивкою.
- Це кольори Богородиці, - пояснив священник Юрій.
До храму можна зайти з двох дверей, традиційно – зі сторони трапезної та збоку теж відчинені.
Церква водночас урочиста і якась домашня та затишна. Це ми роздивились напередодні, а у свято туди зайти було непросто і під час служби якось незручно головою вертіти.
Церква є одним із небагатьох п’ятизрубних храмів Гуцульщини, що має в основі план хреста з незначним скороченням бічних рамен та видовженим бабищем.
Як вдалося врятувати храм у період атеїзму?
Два чинники. Далеко від села і другий – тут зробили музей місцевої кераміки. Ну хоч не будинок культури чи млин… Таким чином приміщення збереглось. Із 1990 року оздоблення відновили, ікони повернули. А ще – чи то прикрасили, чи зберегли храм, оббивши його неймовірно блискучою бляхою з елементами сусального золота. Більшу частину даху укрили алюмінієм, який трохи позичили ще в радянські часи на одному з авіазаводів.
Все, крім позолочених бань, алюмініюве покриття.
Просто місцеві працювали там водіями та трохи, тільки на Божу справу, позичили високоякісного авіаційного покриття з алюмінію, яке і до цього часу захищає храм.
Ну а бані й хрести позолотили.
Видно далеко, красиво. Трішки не відповідає загальному стилю храму і його старовинній прописці, але надійно і надовго захищений. Дерев’яний брус, із якого зроблений храм, із часом почав руйнувати короїд - зараза, від якої майже немає спасу. Але місцевий житель, і називав його ім’я пан Юрко, але я не пам’ятаю, згадав дідівський метод, зробив спеціальний розчин і жителі села шприцами сантиметр за сантиметром вводили цю рідину в дерево.
На «лікування» храму пішло кілька років. Врятували. Потім обробили ще розчинами зверху, тож стоїть до сьогодні. Про все це я згадувала під час свята, бо тривало воно довго, і йти з нього було якось аж незручно. Мій дружок, маленький хлопчик, із яким ми переходили міст, теж трохи нудився, але час від часу знаходив собі заняття: бігав на імпровізованому ярмарку купував цукерки.
Свято починається не лише з того, що чуєш церковні співи
А перше, що бачиш, - імпровізований ярмарок. Вздовж доріжок стоять продавці різного краму, в основному дитячого. Окрім китайського ширпотреба (ляльок, машинок і всякої дрібноти), продаються місцеві вироби: це сирні коники й, що бачила вперше, солодкий хлібчик.
Це таке собі імпровізоване намисто або (як пояснив мені продавець, він же виробник дід Михайло) – їстівні коралі з червоних і жовтих печеньок (кругленькі солоденькі тістечка, нанизані на нитку). По центру - тістечко у формі хреста.
Діти купують, вішають на шию і їдять по черзі ці хлібчики, як вони їх називають.
Коштує 20 гривень. І вся дітвора, а її там дуже багато, купує і потихеньку жує. Ну і звичайно всі оті чіпси, попкорн, смоктунці…
Після мініярмарку вже - територія церкви й служба Божа. Більшість людей стоїть на вулиці. В холодочку. Стоять люди й по периметру храму. Хто втомлюється чи малі діти – сідає. Периметр храму гуцульських церков обрамлений лавками.
З динаміків чутно службу. Церковний хор теж на вулиці. Співають як ангели. Молоді дівчата, жінки й чоловіки. Як годиться, з підставками для слів. Керує хором чоловік у вишиванці, хористи теж в основному у вишиванках. Співають дуже гарно, слухав би й слухав!
Чітко дотримуються всієї процедури служби, яка йде в середині храму. Служба йде довго, тож стою, роздивляюсь навколо. І скажу, є куди оком кинути. Порівнюю цю подію з нашими днями села і храмовими святами. Це щось середнє: всі святково одягнені, приходять родинами, дітям купують різні забаганки, зустрічаються з родичами. На відміну від наших Днів села, не вручають почесні грамоти й не смажать шашлики.
Люди приходять родинами, багато діток у візочках, на руках. Мами їх годують грудьми десь у куточку. Ті хто старші, якось кучкуються і в межах пристойності намагаються спілкуватись, дітвора - трохи гратись чи відійти від храму і побігати по великому церковному двору та кладовищі…
Чоловіки – більшість у вишиванках – тримаються дружин, іноді ходять ловлять дітей, бо не по одному в родинах. Така кількість чоловіків, хлопців, дідусів у вишиванках мене трохи вразила. Не придивлялась, але важко знайти повтор, кожен хоче бути оригінальним.
І їм це вдається.
Про жіночу і дитячу моду
Тут дивитись – не передивитись… Храм – це головне літнє свято. В селі зараз не проводяться інші культурно-мистецькі заходи, немає дискотек, є лише храм. Тож до цієї події готуються найкращі наряди в уявленні жіночої частини.
Переважно всі у вишиванках. Вишиті блузи, сукні, спідниці. Вишивки від оригінальних старовинних (були такі), до яскравих китайських кольорів «вирви око». До вишиванки хтось одягає національну спідницю у формі плахти чи запаски, хтось блискучу з люрексом спідницю. Більшість молодих дівчат – на підборах. Ну це ж вихід у світ, як перший бал. Все найкраще - на себе. Потім ці туфлі та босоніжки стоять під лавками, а модниці босоніж сидять або недалеко відходять.
Дівчатка років 10-14 із розплетеним волоссям, з блискучими заколками, багато хто – в довгих нарядних платтях із мережива, гіпюру і капрону. Не знаю, як правильно назвати те буйство китайського легкопрому. Воно все таке ажурне, блищить, пишні спідниці й купа бантів. Одна модниця перед одною. Вік такий.
Старші пані теж вбрані дуже ретельно. Вишиванка або довге плаття з люрексом блищить на сонці. На одне звернула увагу. Елегантне, до п’ят, із розрізом, обтягує гарненьку фігуру. Дівчині подобається. Чого б не показати, що має таку сукню. Ну куди ще її в селі одягнеш...
Служба триває довго… Люди хрестяться, підспівують молитви, кидають гроші в таріль і потихеньку обговорюють насущні проблеми. Підходять один до одного родичі, сусіди. Хтось когось упізнав, хтось ні. Обіймаються, розповідають сімейні новини. Стояла і не все розуміла. Досить специфічний діалект. Говорять швидко, тихо (служба ж). Домовляються, куди приходити на обід після служби. Приводять один до одного дітей, щоб показати, як виросли.
- Ой ся Валько, яка ти файна… І не спізнала зразу…
Передати це важко. Треба чути…
Година. Друга. Третя… Служба триває. Сонце, стояти важко. Вже немовби на всіх роздивилась.
Біля мене Алінка, яка прийшла з десятимісячним Тимофієм. Маля у вишиванці, мама у шикарній вишитій сукні.
- Сама вишивала? – поцікавилась у дівчини.
- Та коли там. В Інтернеті замовила. Обіцяли, що виготовили всього кілька екземплярів. Поки тут схожих не бачу…
Тимофію скучно. Він вилазить із візочка. Хоче кудись потихеньку йти, тримаючись за ручку візка.
Дивилась і думала, скільки у мами терпіння тут стояти…
Старіші діти, за дві години скупивши майже весь крам (коників і хлібних коралів не було уже через годину), знаходили собі заняття. Особливо важливим дорученням було носити воду хористам і старшим людям. Напроти церкви є криниця, кажуть, із цілющою водою. Дітвора так поважно бере чашку чи кружку, набирає воду і носить її бабусям, дідусям, чи хористам.
Я так розумію, це і допомога, і розвага.
Всі діти знають, коли причастя, стають у чергу…
Молитва українською
Слухала я і слова проповіді, й молитви. Служба, зрозуміло, йде українською мовою. Більшість молитов і церковних пісень виконує не лише хор, а й прихожани. Знають слова. Дослухалась до молитви, в якій настоятель говорив про Україну, про перемогу і мир, про те, що ми маємо бути єдиними та простояти ворогам. Згадував у молитвах воїнів села, які на захисті Батьківщини. Поіменно.
Я спитала у жіночки, хто подає ці імена. Вона сказала, у батюшки є список усіх, хто служить, і його доповнюють, якщо когось іще призвуть.
Окремо називав тих, хто в полоні. Згадував тих, хто пропав безвісти. Була молитва за загиблими воїнами-захисниками...
- А що ви питаєте, тут так заведено, це на кожній службі згадують і моляться, - пояснила жінка.
Я там довго ходила. І фотографувала, і відео писала. Чесно кажучи, не зовсім була готова до присутності на такому дійстві. Тож не мала в запасі ні спідниці, ні сукні. В гори ж збиралась.
Виручила вишиванка Світлани Волик: чорна з золотистими колосками й штани з льону. Жодна людина не зробила зауваження, що «без платка чи в брюках». Хто відвідував деякі наші місцеві храми, мене зрозуміють.
Під час служби заходили у двір і туристи, зі спальниками за плечима і в шортах. Постояли, помолились і пішли далі. Знову ж – жодних реакцій із боку місцевого населення. Потім, наприкінці свята, освячували воду.
Найкращі вітання – іменинницям Маріям
Далі свято перенеслось в оселі й не знаю як де, а мені довелось особисто привітати іменинницю цього дня пані Марію Гаврилків. Для жителів Пістині іменини Марії більше ніж день народження. Приходять гості, вручають подарунки, всі вітають з іменинами, накривають неймовірно шикарний і смачний стіл. Родичі, куми, друзі… Всі після церкви збираються за столом і продовжують святкувати. Для пані Марії мій подарунок затримався, але дійде все одно.
Побачити й побувати тут вдалося, завдяки програмі психологічного відновлення, яку організував Харківський пресклуб та Центру журналістської солідарності Івано-Франківська.
