У селі Тучне, загубленому серед зелених полів, у багатодітній родині народився Максим Волосовець. Його дитинство було таким же спокійним і безтурботним, як і сама природа навколо. Хлопчик ріс життєрадісним і добрим, мріючи про великі пригоди. Але доля приготувала для нього зовсім інший сценарій.
У 2019 році доля привела Максима до села Велика Рибиця, влаштувався на роботу до пілетного заводу, де серед виробничого шуму зустрів свою долю – Аню. Їхнє знайомство було як подих свіжого повітря після спекотного дня.
- Одного вечора подруга запросила мене на каву, там і зустріла Максима. Його великі карі очі відразу привернули мою увагу. Білосніжна усмішка виблискувала в напівтемряві, а життєрадісність буквально випромінювалася з кожного його руху. Весь вечір промайнув у невимушених розмовах, переважно про його армійські будні. Його історії, розказані з такою запальністю, малювали в уяві яскраві картини військового життя, – згадує ті щасливі мирні дні Аня. – Наступного дня Максим поїхав до Сум, але перед цим встиг взяти мій номер телефону. Так і розпочалося наше спілкування, яке поступово переросло в щоденні дзвінки. Через тиждень він запросив мене на прогулянку, обіцяючи купити тортик бабусі та мамі Ірі. Саме тоді він почав називати мою маму «мамою Ірою», що викликало в нас обох усмішку і навіть невелику суперечку про те, кого ж з нас вона любить більше.
Фото: Новини Краснопільщини
Ті прогулянки стали початком чогось особливого. Він приїздив майже щодня, і з кожним разом
між нами виникало все міцніше почуття. Наше літо було сповнене романтики та приємних
несподіванок.
Коли настав час повертатися до Сум на навчання, я вже не могла уявити життя без нього. Він, у свою чергу, щовихідні приїздив до мене, а через півтора місяця ми вирішили жити разом. Пам’ятаю, як одного разу, коли я проходила практику в магазині, він зателефонував: «Біжи додому! Я зварив такий борщ, якого ти ще ніколи не куштувала!» Його кулінарні таланти
завжди вражали. Особливо мені подобалося, як він готував на природі: смажена картопля та м’ясо – це були його фірмові страви. Максим взагалі любив природу, без риболовлі він свого життя не уявляв.
Фото: Новини Краснопільщини
А вже у 2020 році народилася їхня донечка Софійка – маленьке сонечко, що зігрівало їхні серця.
Їхня нова домівка, Велика Рибиця, стала символом нового життя, що розпочалося з народження дитини.
Щоб забезпечити своїх дівчат усім необхідним, Максим пересів за кермо вантажного Зіла, також працював у службі таксі.
Мирне життя обірвала війна. Як блискавка з ясного неба, вона ввірвалася в їхній спокійний світ. Максим не вагався ні хвилини і одним із перших записався до місцевої територіальної оборони, оберігав спокій своїх земляків. Але поклик обов’язку був сильнішим за все, і незабаром його призвали до лав Збройних Сил України. 58-ма окрема мотопіхотна бригада стала його новою родиною.
- 30 серпня вже з речами Максим стояв біля військкомату, спочатку був на навчаннях, потім вирушив на Запорізький напрямок, пізніше – на Донеччину, – розповідає дружина Аня. – Там у 2022 році отримав перше поранення ноги, пройшов лікування в Хмельницькій області і знову повернувся до своїх побратимів на Донецький напрямок.
Фото: Новини Краснопільщини
Від навчання на полігонах до гарячих точок на Запоріжжі та Донеччині – кожен день був випробуванням. І хоча рани на тілі гоїлися, а біль поступово вщухав, найважче було переживати розлуку з коханими дівчатами, і завжди, коли була можливість, поспішав додому, щоб обійняти їх.
- У червні 2024 року Максим приїхав у вітпустку на 10 діб, нашому з Софійкою щастю не було меж, але ті дні пролетіли, немов кілька хвилин, – продовжує Аня. – Повернувшись у частину, Макс знову отримав важке поранення. Ворожий дрон влучив у його автівку, він отримав осколкові поранення і контузії. Але навіть після тривалого лікування він знову повернувся на фронт, до своїх побратимів.
Остання наша телефонна розмова 29 серпня була короткою і спокійною, Максим повідомив, що вирушає на бойове завдання. “Як приїдеш, набереш”, – попросила я. “Я знаю”, – відповів він. І це були останні його слова…
Наступного дня Максим на зв’язок не вийшов. Серце Ані завмирало з кожною хвилиною. Годинник на стіні ніби зупинився, а кожна секунда тягнулася вічністю. Коли телефон знову залишився мовчазним, паніка охопила її з новою силою.
- Зателефонувала до сестри Максима, адже в неї знайома також проходить службу в 58 бригаді, в надії, що допоможе дізнатися, але вона не взяла взяла слухавку, – втирає вологі очі Аня. – Менший брат Олексій також служить в 58 бригаді, він пообіцяв щось дізнатись про долю Макса. Відчувала, як земля розходиться їз-під ніг. Зв’язок із братом став єдиною ниточкою, що тримала мене на плаву.
Вийшла на зв’язок із побратимом Максима і той повідомив, що мій чоловік 300-й, що в нього багато опіків, контузій, що з 10 чоловік залишився він один живий. Дізнавшись про поранення Максима, зрозуміла, що маю діяти. Разом із кумою обдзвонили всі можливі лікарні, шукаючи будь-якої інформації. Перекидали нас з одного номера на інший, але все ж дізнались, що Максим перебуває в одному зі шпиталей Дніпра. Туди ми і вирушили з його меншим братом Дімою в надії, що з Максимом все буде добре.
Аня розповідає, що коли вперше зайшла до палати, навіть не одразу зрозуміла де лежить її коханий Максим, він увесь був забинтований, впізнала його лише по носу. У її Максимка були і вуса, і борода. Всього цього не рідному обличчі вже не було….
- Коли я вперше побачила його в лікарні, серце завмерло. Мій Максим, завжди такий сильний і впевнений у собі, лежав безпорадний, підключений до безлічі дротів. Його обличчя, спотворене болем, було зовсім не схоже на те, яке я пам’ятала. Здавалося, що це просто жахливий сон, з якого я ось-ось прокинусь. Але кожен подих, кожен його стогін нагадував про страшну реальність. Я обіймала його холодну руку і шепотіла слова підтримки, хоча розуміла, що він їх не чує. Здавалося, що весь світ звузився до цієї маленької лікарняної палати, де ми були вдвох із моїм горем, – знову повертається до тих болючих спогадів Аня. – Кожного ранку і кожного вечора ми з меншим братом їздили до нього, ввечері 4 вересня знову поїхали до Максимчика, а в палаті мене зустріла лікарка і, ховаючи очі, розповіла, що від такого удару, якого зазнав Максим, в нього поступово відмовляють усі життєво важливі органи.
Пам’ятаю, що я говорила тоді про гроші, про ліки дорогі, про лікарів, що ми все це знайдемо. Але жінка в білому халаті відповіла, що вони й так роблять все можливе і неможливе, але з такими травмами Максим приречений.
Здавалося, що час зупинився в цій маленькій кімнаті, наповненій запахом ліків і відчаю. Аня не пам’ятає, як вийшла з лікарні після тієї розмови, як поїхала на квартиру, з надією, що наступного дня о 9-й ранку знову прийде до свого Максимчика, а за цей час станеться диво, немов у кіно, організм Максима вчепиться за якусь рятівну соломинку і обов’язково переможе смерть. Але всі надії перекреслив дзвінок молодшого брата, який пролунав все того ж 4 вересня 2024 року о 18-30: «Аня, наш Максим помер».
- Смерть Максима стала для мене несподіваною і жахливою. Я намагалася знайти відповіді на питання, чому саме він мав загинути. Але життя – це незбагненна загадка, і часто ми не
маємо на неї відповідей. Залишається лише жити далі, пам’ятаючи про кохану людину і несучи її світло в своєму серці. Я вірю, що колись ми знову зустрінемось, і тоді ми зможемо продовжити наше життя разом, – крізь сльози мовить Аня, і після тривалої паузи додає:
- Я хочу, щоб ви знали, що війна забирає не лише життя, але й мрії, плани, кохання. Вона залишає після себе пустоту, яку неможливо заповнити. Я прошу вас, не будьте байдужими до того, що відбувається. Пам’ятайте про тих, хто віддав своє життя за нашу свободу. Як ми будемо пам’ятати нашого Максима, найкращу людину, найкращого чоловіка, найкращого тата. Завжди його чекаємо, любимо, віримо що він скоро приїде….
Герою Максиму Волосовцю назавжди залишилось 27 років…
