«Яка красива дівчина! Вона буде моєю нареченою!», - поглянувши на фото Ірини, сказав 30-річний Іван. А за кілька днів прийшов до її торговельної палатки, під приводом придбати собі нову шапку. Так у далекому 2014, почалась історія їхнього знайомства, кохання, спільного життя…
Кохання народилось у столиці
- У той час і Ваня, і я були на заробітках у Києві. Я періодично їздила додому, на Тернопільщину, потім поверталась до столиці. І так вийшло, що в телефоні нашої спільної знайомої Ваня побачив мої світлини, які я надсилала їй із дому, і захотів зі мною познайомитись. Та і я була не проти. Тож уже за кілька днів біля своєї палатки я побачила хлопця, який прийшов начебто купити собі нову шапку. Розговорились, сподобались одне одному, почали зустрічатись – кафе, прогулянки, розмови... Згодом стали жити разом на квартирі. А невдовзі дізналась, що я при надії… - розповідає дружина Івана Петренка Ірина.
У тому ж 2014 році Іван привіз Ірину на свою малу батьківщину – в Гуринівку. Офіційно одружилися, чекали на народження донечки. Коли ж дружина була на сьомому місяці вагітності, Іван пішов захищати країну на сході…
Поруч – кілька днів на рік
Відтоді Ірина жила в Гуринівці, виховуючи свого старшого сина Артура та очікуючи народження донечки і чоловіка з АТО. Дні його нетривалих відпусток були для жінки найщасливішими моментами життя. А потім Іван знову їхав…
- Згодом, уже після народження донечки, ми знову переїхали до Києва. Я працювала помічником вихователя у дитячому садочку, Ваня служив, так само приїжджав у відпустки… - згадує пані Ірина.
Як розповідає дружина, коли в чоловіка закінчився контракт, сім’я на деякий час переїхала до Миколаєва, але згодом Іван знову підписав контракт і пішов воювати.
- Ваня дуже любив Білопілля – тоді тут було так тихо і затишно! Тож він запропонував мені купити тут будиночок. Бо і місто гарне, і до його батьків було ближче. Хто міг тоді подумати, що у Білопілля, як і на територію всієї нашої країни, прийде справжня війна? Я влаштувалась на роботу в Білопільську міську лікарню, спочатку – сестрою-хазяйкою, потім санітаркою. Так і живемо тут уже п’ять років, - говорить пані Ірина.
Іван служив, Ірина працювала, доглядала за дітьми та займалась домашнім господарством.
- Часто Ваня мені казав, мовляв, навіщо ти мучишся, нащо тобі ті кури, гуси, поросята. То все важко глядіти, і можна все купити… Та мені подобалося, я цим жила. А от він до живності був байдужий. Хоча до всього іншого – справжній господар, майстер на всі руки. Ваня дуже любив працювати по дереву. Приїде, бува, у відпустку, то стіл мені змайструє, то тумбочку, то стільчики. І зі зваркою працював. Сам зробив причіп до мотоблока. І по господарству робив усе: чи загородку, чи навіс змайструвати, чи щось інше… Та й мене навчив їздити на машині й на мотоблоці.
Але справжнім його захопленням були автівки. Ремонтував їх, приводив до ладу, продавав, купував наступну, - згадує Ірина Петренко.
Дев’ять місяців щастя
Згодом Іван звільнився зі служби і наступні дев’ять місяців подружжя у мирі та злагоді жили справжньою повноцінною сім’єю. Виховували діток, господарювали, раділи нарешті щасливим спільним моментам.
- Ваня був найкращим чоловіком – добрий, працьовитий, веселий… А ще дуже любив музику. Коли ще служив, приїде, бува, у відпустку і слухає воєнні українські пісні. Іноді й сварилась на нього, щоб гучність стишив, але надовго не вистачало.
В нього було багато друзів. Коли приїжджав у відпустку, обов’язково їздили разом у його рідне село, зустрітись із друзями, відпочити, шашликів посмажити. Набирали подарунків для друзів та їхньої малечі і їхали. За кілька днів відпустки Ваня хотів встигнути все, побачитися з усіма… - згадує пані Ірина.
Як говорить дружина, наприкінці лютого 2022 року Іван влаштувався працювати на залізницю і вже мав виходити на свою першу зміну, але всі їхні плани обірвав ранок 24 лютого 2022 року. В Україні почалась повномасштабна війна…
Пішов на війну добровольцем
- 24 лютого, після шостої ранку, ми почули страшні вибухи... Того ж дня до Вані приїхав його друг із Гуринівки і вони поїхали записуватись добровольцями на війну.
Широкине, Донецьк, Маріуполь, Лиман, Ізюм та інші населені пункти області, Харків, Запоріжжя – він воював у найгарячіших точках. Найбільше за нього боліла душа, коли він був у Часовому Яру. Там було дуже тяжко…
Я їздила до нього і в Маріуполь, і минулого року – у Слов’янськ. Їхала через Ізюм, повз зруйновані будинки, через блокпости, на яких перевіряли телефони. Було так моторошно… Але серце рвалося до чоловіка, - розповідає Ірина.
Жінка завжди відчуває…
Деякий час Іван Петренко стояв на захисті Сум та Білопілля. Потім його підрозділ відправили на курський напрямок. Серед тяжких боїв на курщині, в районі населеного пункту Олександрія, де перемішуються звільнення та захоплення територій, під час виконання бойового завдання – евакуації, Іван загинув.
- 9 жовтня о 14.30 Ваня останній раз прочитав моє СМС. І більше на зв’язок не виходив. У ті дні я наче щось відчувала… В сусіда дуже сильно завивала собака, я три дні не могла спати, ходила на роботі та вдома, переживала, була сама не своя. Писала йому, але він не відповідав… Що не кажіть – жінка завжди відчуває такі речі. А потім мені подзвонили і сказали, що Вані більше нема… - говорить пані Ірина.
Іван та Ірина Петренки прожили разом 10 років. У чоловіка було багато планів і мрій на мирне життя. На землі, яку міська рада виділила йому під будівництво, хотів побудувати гараж, а над ним – літню кухню. Також хотів розводити перепілок.
- Говорив, як закінчиться війна, побудую великий сарай і будемо займатись перепілками... А ще він усе життя мріяв, щоб наша донечка мала квартиру. Казав, щоб не мучилася дитина з хазяйством так, як ти.
Ваня був золотим татом для обох наших діток. І хоч офіційно він був для Артура вітчимом, але ніколи нічого для нього не жалів. Бува, приїде у відпустку і каже: «Сину, збирайся, зараз поїдемо, купимо тобі все, що хочеш».
Я в цьому плані не така добра, більш заощадлива та строга, а він для дітей не шкодував нічого. І донечку дуже любив, і Артура хотів усиновити. Не встиг… - згадує дружина загиблого захисника.
«Мамо, я так мало бачила тата…»
5 листопада донечці Івана та Ірини – Тетянці – виповнюється десять років…
- Ваня збирався приїхати до її дня народження. Ми планували поїхати в Буковель, зробити їй такий подарунок до дня народження, аби хоч трохи відволікти від цих страшних подій і лишити добрі спогади. Хотіли також замовити їй білого ведмедика. Знаєте, отого великого, що танцює… Тепер не прийде до неї ведмедик...
Казала колись Тетянка: «Мамо, я так мало бачила тата… Він лиш приїде і одразу їде назад». Дуже мало часу довелося татові провести з донечкою, бо всі ці 10 років він був на війні.
А ще ми мріяли повінчатися… І зробити це саме з нагоди 10-річчя Тетянки. На жаль, не судилось… - розповідає дружина.
Ніхто, крім нас
Таке тату захисник Іван Петренко викарбував на своєму тілі. З цими словами проходили і роки його військової служби. Намагаючись уберегти життя чоловіка, Ірина неодноразово просила його звільнитись зі служби і бути поруч із сім’єю.
- Вмовляла не йти у гарячі точки, благала повернутись додому, хоч розумію, що під час повномасштабної війни це майже неможливо, а він завжди говорив: «Як не я, то хто?». Просила не йти на Курськ, а він відповідав: «Іро, як на мене дивитимуться побратими? Як я тиснутиму їм руку, якщо втечу?». А ще завжди говорив: «Наше Білопілля вистоїть!», - згадує пані Ірина.
Кохання – у спогадах
Сьогодні Ірина Петренко і досі живе в Білопіллі. Донечка, з огляду на небезпеку, більшість часу перебуває в Сумах, у своєї рідної тітки. На питання «Чи не планували виїхати на свою малу батьківщину?» Ірина відповідає категоричним «Ні».
- Я завжди чекала його тут… Як же я могла поїхати на захід? А раптом зателефонує, скаже, що відпустили на три дні? Я ж не встигну доїхати звідти до Білопілля. І тепер залишусь із ним тут… Лише Богу відомо, що станеться через роки, але зараз я не лишу його тут самого. Хіба що, можливо, переїду в Суми, бо Ваню поховали саме там.
Всі кажуть – час лікує… Та чи залікує наше кохання той біль, який я відчуваю зараз, чи затягнуться рани, яких завдала війна, забравши у нас найкращого чоловіка і тата… У нас було справжнє світле кохання. Раніше я ніколи не думала, що так кохатиму свого чоловіка. А тепер він залишився тільки у нашій пам’яті і в моєму серці. І я кохатиму його доти, доки воно битиметься…
Загиблий захисник Іван Петренко назавжди залишиться у пам’яті найрідніших людей… Тихо оберігатиме з небес свою кохану дружину, спостерігаючи, як зростають його донечка і названий син, якого він так і не встиг всиновити. Із вирію подумки обійматиме свою матусю і тата, старшого брата, меншу сестричку, племінників і стареньку бабусю... Й іноді у снах приїжджатиме в гості й сидітиме за одним столом із тещею й тестем, для якого Іван був справжнім сином…
Світла пам’ять Герою і вічна слава…
Довідково:
Петренко Іван Федорович народився 23 червня 1984 року в селі Мороча, на Білопільщині. Навчався у Гуринівській сільській школі. Потім - у Білопільському професійно-технічному училищі № 5, здобувши спеціальність помічника машиніста тепловоза.
Служив у лавах Збройних сил України, а після армії, за контрактом, брав участь у миротворчій місії в Іраці.
Маючи досвід військової служби, у 2014 році Івана Петренка відправили на схід України. Під час проведення АТО захищав Широкине, Донецьк, Маріуполь та багато інших населених пунктів Донбасу.
Після семи років проходження служби в зоні АТО, Іван Петренко приїхав у Білопілля, до своєї сім’ї. А з перших днів повномасштабного вторгнення добровольцем пішов захищати українську землю. Був водієм. Боронив Запоріжжя, Харків, Ізюм, Слов'янськ, Донецьк, Лиман, Маріуполь тощо.
За період військової служби чоловік має багато заслужених нагород і відзнак.
17 жовтня, громада прощалась із загиблим героєм. Чин прощання відбувся у Свято-Воскресенському Кафедральному Соборі. Поховали земляка з усіма військовими почестями під залпи пострілів почесної варти на кладовищі в обласному центрі.
Фото з сімейного архіву Петренків.
