Один день із життя Павлівської старости Світлани Федорченко. Поспілкуватися з пані Світланою нам вдалось у Білопіллі, коли вона вивантажувала з легковика господарські книги, датовані 1947 – 1953 роками.
- Це господарські книги, які мають термін зберігання 70 років і які ми вивезли з приміщення колишньої амбулаторії. Це важливі документи, де зберігається інформація з 1947 року по нинішній час про кожну вулицю села, про домогосподарства. І вивезти їх треба було обов’язково.
- Так Ви сьогодні були в Павлівці? - запитала я у Світлани Василівни.
- Тільки звідти.
І тут я згадала деякі коментарі та роздуми у різних пабліках щодо діяльності старост у Білопільській громаді, мовляв, сіл немає, люди там не живуть, а старости є, ще й зарплату отримують. Тож вирішила з’ясувати, за що ж отримують зарплати старости прикордонних громад. І першою зустріла Світлану Федорченко.
- Світлано Василівно, о котрій почався сьогодні Ваш робочий день?
- Коли ми виїжджаємо до Павлівки, то зазвичай вирушаємо о п'ятій ранку. Саме на світанку найменше літає дронів і з п'ятої до шостої ранку є шанс проскочити і повернутись назад. Їдемо зазвичай в об’їзд, польовими дорогами, бо траса під цілодобовим «чергуванням» ворожих безпілотників.
Під’їхавши до села, залишаємо машину і вже йдемо пішки. Несемо людям, які тут залишились, хліб, ліки, їжу. Але головне завдання – умовити хоча б одного з тих, хто залишився – виїхати з села. Тож йдемо до помешкання, назвемо цього чоловіка Іван Федорович. І чоловік погоджується. Збирає речі і чекає нас, поки на зворотньому шляху ми його заберемо.
Йдемо селом. Фіксуємо десятки спалених і пошкоджених хат. За останні два місяці знищено десятки будинків. І тих, де жили люди, і тих, де вже нікого не було. Російські дрони палять хати цілеспрямовано. До безпілотника прилаштовують спеціальні пристрої з бензином всередині. Він долітає до хати, робить скид, пальне виливається і вибухає, спалюючи все, до чого дістає.
Таким чином одна за одною згорають хати, інші приміщення. Зараз до села, через безпекові вимоги, не приїжджає ДСНС, та і людей залишилось мало, щоб ліквідувати пожежі. Тож село вигорає цілими вулицями. Дивитись на ці наслідки без сліз неможливо. З кожним приїздом у село лише відзначаю, що знищена та і та хата. У власну хату теж прилетів дрон, розбив дах, пошкодив будинок. Жити там уже неможливо, як і в інших сусідніх помешканнях.
Доходимо до колишньої амбулаторії, де до останнього часу працював і старостат. Тут знаходимо ще не вивезені господарські книги. Пакуємо їх, несемо до машини. З сільської ради, з інших установ ми вивезли документи та обладнання ще раніше. З амбулаторії нам вдалося врятувати обладнання, техніку, основні документи. А тепер вивозимо і документи, строк збереження яких 70 років.
Забрали ще деякі документи і чоловіка, який погодився виїхати. Все це забрало у нас пару годин. Не варто казати, що весь час чули постріли і вибухи.
Поки не розвиднілося, швидко назад. Коли повертались, то по дорозі нас зупинили військові. Очевидно, нещодавно була ротація, бо я цих бійців не знала. Вони вийшли з машини і здивовано спитали, звідки ми їдемо. Коли я сказала, що повертаємось із Павлівки, збентежились.
- Пані, там небезпечно. Не їздіть туди більше, там дрони і артилерія дістає. Звідти майже всі люди виїхали.
Хлопці, вочевидь, не знали, що я староста. Подякувала за попередження і пообіцяла берегтись.
Цього разу доїхали до Річок без пригод, а потім привезли в Білопілля нашого земляка і оці документи. Зараз їх пронумеруємо і буду телефонувати павлівцям, які ще не оформили деякі довідки.
Також домовилась із волонтерським благодійним фондом із Білої Церкви, аби ті привезли допомогу саме жителям Павлівки, які проживають на території Білопільської громади. А це - понад 80 осіб.
Зазвичай люди повідомляють, куди виїжджають. Тож більшість адрес або хоча б телефонів маю. Не лише павлівців, а й жителів Волфиного, Катеринівки. Хто виходить на зв’язок, із тими спілкуюся. Часто дзвонять родичі, шукають адреси чи телефони. Не один раз було так, що рідня телефонує з інших міст, а то і з-за кордону і просить: «Вивезіть батька чи маму, вони там зовсім одні». Ми приїжджаємо до цих стареньких, а вони – ні в яку. «Не поїдемо» - і все. Доходило до того, що і кухня та сарай горіли, а люди не хотіли виїжджати. І коли вже не було світла, зв’язку, коли вибухи лунали цілодобово, доводилося знаходити волонтерів (дуже їм дякую), які вже з великим ризиком отримати скид із дрона на машину, вивозили людей.
Знаходила і житло самотнім людям. Дякую колезі з Терещенок, який допоміг знайти хату для самотньої жінки і вона зараз у безпеці.
- Чи будете ще їздити в Павлівку?
- Сподіваюсь, що така можливість буде, головне - забрати звідти людей, які щодня ризикують опинитись під ворожими бомбами. В селі немає ні зв’язку, ні світла. Поки туди не потрапиш, навіть не знаєш про долю цих людей. І це найстрашніше. Думаю, що все-таки умовлю виїхати.
А роботи вистачає всюди. Багато документів доводиться оформляти тим, хто виїхав, шукати можливості для допомоги, збирати інформацію про родини. Якщо комусь здається, що старости зі знищених сіл нічого не роблять, то запрошую з собою наступного разу в Павлівку.
- Дякую за розмову. Бережіть себе і тримайтесь!
Ця публікація підготовлена у співпраці з Українською Асоціацією Медіа Бізнесу та за підтримки ЮНЕСКО, за фінансування народу Японії. Автори несуть відповідальність за вибір і виклад фактів, що містяться в цій публікації, а також за висловлені думки, які не обов’язково належать ЮНЕСКО та жодним чином не зобов’язують Організацію.
