Ці слова журналістки з американського видання Christian Science Monitor Домініки Согель мене вразили навіть більше, ніж її візит у Білопілля під час тривоги і загрози обстрілів. Ми зустрілись на початку вересня, спочатку в Сумах. Разом із Домінікою працював наш колега, журналіст – фіксер, перекладач Олександр Населенко.
Колеги щойно повернулись із Суджанського напрямку, де спілкувались із українськими військовими і російськими полоненими. В Сумах вони ще ніде не були і нічого не бачили. Я запропонувала невелику екскурсію, під час якої ми познайомились ближче.
Біля пам’ятника-фонтану «Сумка» виконали всі традиційні обряди: повісили на гак сумки, кинули монетки, потерли монети на бетонній сумці (щоб гроші водились).
Потім ми потрапили на унікальний захід, на презентацію сумської моди 19 сторіччя в арт-дворик «Причалу Одісея».
Організаторка екскурсії Анна Коршунова показувала, як виглядали сумські панянки на межі
19-20 сторіччя. Провела практичний екскурс в історію сумської моди. І навіть дозволила нам приміряти капелюшки позаминулого сторіччя.
Домініка взяла інтерв’ю в сумських панянок, які прийшли на екскурсію. Була вражена, що у прикордонному місті, в перервах між тривогами та обстрілами, сумчанки вивчають моду
минулого і знаходять час на такі промоції. У перервах між показами моди минулого ми спілкувались із Домінікою. Вона розповіла, що в неї двоє дітей, які чекають її в Швейцарії і там живуть із чоловіком і мамою.
В професії жінка понад 20 років. Розпочала свою міжнародну репортажну кар’єру в Agence France Presse під час Арабської весни та висвітлювала Туреччину для Associated Press під час невдалого державного перевороту 2016 року. Вона почала надсилати матеірали для The Christian Science Monitor у доленосний 2014 рік, коли переїхала, як фрілансер, до Стамбула. До цього їй найцікавіше було працювати в Дамаску. Свої репортажі вона вела з Еквадору, Ефіопії, Греції, Італії, Іраку, Йорданії, Лівії та Іспанії.
- Я висвітлювала конфлікти між шиїтами та сунітами, писала про Хезбаллу та Хамаз. Не один рік провела на Близькому Сході, - згадувала жінка.
Зараз у Швейцарії вона здебільшого висвітлює Європу, особливо цікавлячись ультраправими та популістськими рухами та питаннями міграції. Домініка має диплом із відзнакою з політології в Університеті Пенсильванії та спільний ступінь магістра з журналістики та близькосхідних досліджень в Університеті Нью-Йорка. Вона говорить англійською, іспанською, арабською, французькою та трохи італійською.
- А чому ти приїхала в Україну? – поцікавилась я.
- Сьогодні саме у вашій країні вирішується майбутня доля всього людства, - так просто сказала Домініка, що в мене аж мурахи шкірою пішли в той теплий вересневий день. А вона додала: «Боюсь пропустити найважливіші події у світі. Хочу бути причетною до них».
Якщо розповідь про наше життя у Білопіллі є частиною найважливіших світових подій, то наступного дня ми приїхали до нас у гості. Побачивши життя на прикордонні в усіх його проявах, Домініку найбільше зацікавила діяльність нашої газети. Спочатку вона навіть не дуже повірила, що ми насправді видаємо друковане ЗМІ в прикордонній зоні.
Відкрили редакцію, показали наші робочі місця і поїхали спілкуватись із покупцями та підписниками. В цей час була оголошена тривога, поблизу міста впав КАБ, вимкнули світло. Ми пересиділи цю ситуацію в сховищі і там же продовжили спілкування.
- Що тобі говорять вдома, чи знають, де ти? – уточнила я в матері двох неповнолітніх дітей.
- Та я дома не завжди говорю, куди їду, - зізнається журналістка. - Заспокоюю, що там безпечно і по приїзді розповідаю про природу, про історію країн, де буваю. Дома трохи розуміють, де я працюю, але й здогадуються, що мене вже не спинити. Такі відрядження – це невід’ємна частина мого життя. По-іншому я його не уявляю.
В Україні – не вперше, і, сподіваюсь, повернусь сюди знову. Мене цікавлять долі людей, історії родин. Політика нашого видання – це об’єктивне висвітлення історій країн через історії конкретних людей. Ми не маємо прив’язки до жодної політичної партії, не залежимо від олігархічних груп. Висвітлюємо всі сторони подій і подаємо через погляди окремих людей. Висновки роблять наші читачі.
Тож пропонуємо вашій увазі матеріал, який вийшов у виданні Christian Science Monitor...
Як команда журналістів, чоловік і дружина, на передовій розповсюджує новини в Україні
Газета продовжує виходити
Вулиці цього міста, розташованого всього в семи милях від російського кордону, майже безлюдні. Сирени повітряної тривоги були цілодобовою реальністю протягом кількох тижнів, і люди сприймають їх серйозно: коли лунають попередження, усі йдуть в укриття або ховаються у приміщення. Але для Наталії Калініченко та її чоловіка Юрія немає перерви в тому, щоб донести новини до спільноти. В умовах відключення світла та частково зв’язку вони та їхні друзі відпрацювали власні правила безпеки.
Пані Калініченко просить друзів або родичів стежити за новинами про тривоги і російські атаки в соцмережі Telegram і телефонувати їм на звичайний телефон, коли немає Інтернету в тому чи іншому районі.
Юрій Калініченко використовує детектор дронів під час водіння. Так вони і їхні колеги виконують основну місію — інформувати місцевих жителів через видання свого друкованого тижневика «Білопільщина».
До війни газета містила від 12 до 16 кольорових сторінок зі статтями про місцеві події, розваги, політику та практичну інформацію, як от розклад автобусів, часи роботи установ тощо. Тепер це суворе чорно-біле видання, де друкують некрологи військовим та цивільним, знімки місцевих будівель, зруйнованих російськими нападами.
Чому ми це написали
Точна інформація є важливою для цивільних, які намагаються вижити в зоні бойових дій. А коли електрика та Інтернет ненадійні, іноді простої друкованої газети достатньо, щоб дати людям те, що їм потрібно знати.
«З початком російського вторгнення інформаційні потреби нашої спільноти різко змінилися, як і наша здатність їх задовольняти», — каже пані Калініченко, яка приєдналася до газети в 1996 році, а десять років потому стала її головним редактором.
«Безпека стала головною проблемою»
«Багато газет, що працюють у прикордонних регіонах, залишилися на своїх місцях, якщо дозволяла безпекова ситуація. Інших переселили далі від фронту. Але всі вони працюють для свого читача, – каже Людмила Панкратова, директор київської некомерційної організації «Інститут розвитку регіональної преси». - Підтримка регіональних газет зараз має бути пріоритетом».
«Зросла роль регіональних видань у віддалених прифронтових населених пунктах. Це тому, що людям потрібна інформація зі ЗМІ, яким вони довіряють», – додає вона. - І люди довіряють тим, кого знають: родичам, друзям, сусідам. Більше того, по сусідству з ними живуть самі журналісти. Тому вони можуть передавати інформацію про проблеми громади зовнішньому світу».
Новини мають вийти
За останні два з половиною роки інформаційний ландшафт змінився. Телевізори, колись налаштовані на російські та українські канали, втратили свою актуальність. Перший удар росіян по міській телевежі в березні 2022 року став початком серії обстрілів міста і громади. Зараз найбільше місцеві люди читають Telegram, який тепер відстежує сигнали тривоги, пуски ракет, КАБів. Цей месенджер став порятунком, хоча для його роботи потрібні електрика та підключення до Інтернету.
Пані Калініченко каже, що з початку війни в Білопіллі від російських ракет, «Градів», артилерійських снарядів загинули 16 людей, у тому числі двоє дітей. І хоча наступ України на російську Курську область виніс Білопілля за межі радіуса дії ствольної артилерії, місто все ще вразливе до плануючих бомб, дронів і постійної загрози балістичних ракет.
Неминуче громада скоротилася. У самому Білопіллі колись проживало близько 16 тисяч жителів. Зараз, за словами пані Калініченко, ця цифра коливається від трьох до восьми тисяч. Мешканці приїжджають і виїжджають залежно від атак, інтенсивності обстрілів, постачання електроенергії. Новоприбулі з інших регіонів, з прикордонних зруйнованих сіл, тимчасово збільшують кількість жителів міста.
Калініченки та інші працівники редакції сповнені рішучості залишатися на місці та продовжувати працювати як команда. На стінах їхнього офісу висять фотографії, що документують історію газети, зокрема період, коли вона була відома як «Прапор Сталіна». Купи газет свідчать про збої в поштовій службі доставки, а стеля, що обвалилася внаслідок нещодавнього вибуху, не дозволяє пані Калініченко сидіти за своїм звичайним столом.
У сусідньому магазині продавець Ніна Давидова та її донька-підліток Вікторія обговорюють наслідки постійних обстрілів. Хоча Вікторія отримує новини лише через Telegram, Ніна каже, що «Білопільщина» все ще популярна.
«Людям дуже подобається купувати газету», — каже вона, вказуючи, що сьогодні вранці вона вже продала шість примірників, хоча цього дня були і обстріли, і тривоги особливо інтенсивними. - Бабусі купляють п’ять-шість примірників, щоб рознести сусідам, які не можуть ходити».
«Якби люди не купували, я б не продавав»
Газета продається в 20 точках Білопільської громади, яка має 28-мильний (від ред.: мовою оригіналу) кордон із Росією. Хоча багато читачів виїхало в інші місця, але вони продовжують читати газету, щоб залишатися на зв’язку з батьківщиною, каже пані Калініченко. Навіть у скороченому чорнобілому варіанті газета служить життєво важливим джерелом інформації для місцевих сільськогосподарських громад.
Сергій, іронічно недовірливий власник крамниці, демонструє останні екземпляри разом із осколками, які пошкодили його крамницю, що знаходиться за кілька кварталів від Ніниної.
«Якби люди не купували це, я б не продавав, — каже він. - Щодня видання купують близько п’яти людей. Але й із навколишніх сіл у базарні дні приїжджають, щоб купити по десять примірників».
Статті віддають данину пам’яті загиблим солдатам і цитують аналітиків, щоб розвіяти чутки та спростувати російську дезінформацію. Один нещодавній випадок пов’язаний із забрудненням річки Сейм – спричинене промисловою діяльністю у верхній течії Росії. Російські тролі в Telegram поширюють думку про те, що питну воду також забруднили, але насправді це не так. Експерти, цитовані в статті, допомогли розвінчати цю думку.
"Для селян без Інтернету це важливе джерело інформації та місцевих новин", — каже Сергій.
Цю оцінку повторює покупець Дмитро Потьомкін, який виріс із газетою, що завжди була в родині. Він згадує, що це традиційно для місцевих людей - купувати та продавати місцеві товари. А газета сьогодні публікує інформацію про те, яка соціальна допомога доступна на місцевому рівні. Він купує примірник особисто, а його мама отримує поштою.
«Ця газета має вирішальне значення для сіл, які знаходяться прямо на кордоні з Росією, — каже пан Потьомкін, який керує похоронним бізнесом у регіоні. - Деякі роками були без електрики та Інтернету. Це їхнє єдине джерело українських новин».
Олександр Населенко підтримав публікацію цієї статті.
