Переступивши поріг одного з приватних будинків у Білопіллі, пройшла всередину на запрошення привітної жіночки Людмили, з якою ми напередодні спілкувалась телефоном, домовляючись про зустріч. До дбайливо прибраної оселі крізь вікна зазирає зимове денне світло, наповнюючи просторі кімнати якимось по-особливому домашнім затишком. На застеленому квітчастою серветкою столі – вази з квітами, цукерками і товстий фотоальбом. А в куточку, на стільчику, біля столу – сива жіночка, заради якої я сюди і прийшла.
- Мамо, до Вас із газети приїхали! Статтю про Вас хочуть писати! - Голосно звернулась Людмила до старенької, а потім і до мене – Ви до неї голосніше говоріть, бо вона погано чує. Вже ж – вік…
Олександра Федорівна Семенченко – саме так звати маму Людмили – аж ніяк не виглядає на свої роки. Між тим, сьогодні, 6 січня, їй виповнюється сто років. Такий поважний ювілей і став приводом, із якого я завітала в гості до оселі цих жінок.
Олександра Федорівна Семенченко
- Ми переїхали сюди у травні минулого року, до маминої меншої сестри Олі, - продовжує пані Людмила, дивлячись на свою тітку, котра сидить поруч. – Відтоді й живемо тут усі разом, піклуємось про нашу маму і сестричку...
Олександра Федорівна – корінна білопільчанка. Тут народилась, тут пройшло її дитинство, тут ходила до школи, зростаючи разом зі своїми трьома сестричками та братом у любові й турботі батьків, котрі залишили по собі тільки найкращі спогади. Гіркого присмаку про ті часи додавали тільки роки Голодомору та Другої Світової війни.
Маленька Шура
- Хоча ми не голодували... – приєднується до розмови Олександра Федорівна. – Спочатку в тата був свій торговельний кіоск, де він продавав власноруч зварений квас та інші продукти. Пам’ятаю, в нашій хаті була окрема комора, де стояли мед, цукор, казенна горілка, висіли закуплені на продаж ковбаси… А взимку тато привозив лід, який потім, разом із пляшками з квасом, ставили у викопані ями і так зберігали. А тоді «совєти» все відібрали… Тато пішов працювати на залізницю, був слюсарем на ВРП. Тож хоч якась копійка була.
У 1941 році 16-річна Шура, закінчивши 9 класів місцевої школи, подала заяву на вступ до Ленінградського геолого-розвідувального технікуму.
- Відправила поштою всі документи та й пішла собі додому. Того дня мама чекала мене хто зна як! Переживала… А коли я повернулась із пошти, дізналась, що почалась війна. Тож, поїхати на навчання до Ленінграду мені так і не вдалося, - продовжує свою розповідь Олександра Федорівна.
У серпні 1942 року 17-річну Олександру та багатьох її однолітків окупанти вивезли до Німеччини. Протягом трьох наступних років юній дівчинці довелося тяжко працювати на заводі.
- Там було дуже багато таких, як я. Нас усіх розподіляли: когось забирали тамтешні господарі для роботи по дому, я ж потрапила на завод, хоч по-їхньому то називалося фабрикою. Працювали багато і важко, розвантажували вагони з вугіллям.
А вже у травні 1945, коли радянські війська дійшли до Німеччини, пам’ятаю, як тікали ми з дівчатами з тієї фабрики. Бігли, куди очі дивляться! А солдати кричали нам услід: «Дівчата! Куди ви біжите?! Поверніться, там заміновано!», - згадує старенька.
О.Ф.Семенченко
Тоді ж, у сорок п’ятому, дівчина нарешті змогла повернутись у рідну домівку, до Білопілля.
- Приїжджаю додому, а моя чотирирічна сестричка Оля плескає у маленькі долоньки і так радісно: «Шура приїхала! Шура приїхала!». Здивувалася я тоді, бо ж звідки вона мене знає? Коли мене вивозили в Німеччину, їй було всього 8 місяців. Та напевно про мене розповідала мама…
Олександра Федорівна з сестрою Ольгою
На жаль, не судилося дівчині більше побачити свого батька. Поки вона тяжко працювала в чужій країні, мріючи повернутись у рідний дім, її тато загинув на фронті. То вже згодом, через роки, його менший син Володимир, який був військовим, допоміг розшукати могилу батька – загиблого захисника поховано аж у Білорусі, в Гомельській області…
Після повернення дівчині було дуже важко влаштуватись на роботу.
- Нас таких ніде не приймали, постійно підозрювали, бо ми ж були в Німеччині. Та все таки мені вдалося влаштуватись на засолзавод, поробила там трохи, а пізніше перейшла працювати у державний банк бухгалтером. Підучили мене трішки на початку, там і лишилась на чотири роки – з 1946 по 1950, - розповідає Олександра Федорівна і додає, дивлячись на стареньке чорно-біле фото – Ось це наш дівочий колектив. Як називав нас керівник – букет банку! Бачите, які всі молоді та гарні!
"Букет банку": Олександра Семенченко з колегами
За деякий час 25-річна Олександра вирішила поїхати на Донеччину, до своєї подруги, з якою під час війни вони разом працювали на німецькому заводі. І вже там, на Донбасі, майже одразу дівчина зустріла свого майбутнього чоловіка Василя.
- Він товаришував із чоловіком подруги, часто приходив у гості. Так і познайомились із ним ближче, почали зустрічатись, а в 1951 році одружились, - розповідає Олександра Федорівна.
Олександра Федорівна з чоловіком, донечкою Людмилою та сином Володею
У молодого подружжя народилося троє дітей: донечки Людмилка та Оленка і син Володя. Згодом доля розвела Олександру та Василя, спільне життя у подружжя не склалося, тож мамі довелося самій піднімати на ноги своїх трьох діточок. Олександра повернулась до рідного Білопілля і знову влаштувалась на роботу в засолзавод бухгалтером-диспетчером, а пізніше – диспетчером в автогаражі місцевого райсоюзу, де і працювала до самого виходу на заслужений відпочинок.
О.Ф.Семенченко
- Окрім роботи, мама дуже любила шити, - підтримує розмову донька Людмила. – Завжди і для себе щось пошиє, і сусідам на замовлення. Бо раніше ж як? Купити ту ж постіль у готовому вигляді було складно, тому люди часто купували тканину і шили на дому.
Сьогодні вже немає серед живих і колишнього чоловіка, і сина Олександри Федорівни. Пішли в небуття і її менший брат та двоє сестер...
Старенька живе, оточена любов’ю та увагою своєї 82-річної сестри Ольги та 70-річної доньки Людмили, яка ще сім років тому переїхала з Полтави до Білопілля, аби доглянути свою матусю і подбати про її тиху старість. Якби знову не війна…
- Ми з мамою жили в центрі міста, в одній із п’ятиповерхівок. Коли росіяни почали обстрілювати Білопілля, ми потрапляли під обстріл двічі, - згадує пані Людмила. – І досі пам’ятаю ту страшну ніч – 24 березня 2023 року… Прокинулась, аби допомогти мамі сходити до туалету, тільки її довела, як почула потужний вибух. Затріщали вікна, посипалося скло, а ми стоїмо з нею і не знаємо, що робити…
Вдруге наша квартира, як і багато інших у нашій п’ятиповерхівці, постраждали 8 квітня 2024 року. Мама, як зазвичай, відпочивала у своєму улюбленому кріслі, біля балкону. Як раптом серед білого дня ворог вдарив по центру міста керованими авіабомбами. Знову посипались вікна, вирвало частину балконних дверей. Якби вони вилетіли повністю, боюсь навіть уявити, що було б із матусею. Вона впала на коліна, я намагалась їй допомогти дістатись до коридору, забрати її подалі від вікон, бо ж хто зна, чи буде наступний удар, а вона встати не може… Так на колінах і повзла до коридору.
Того дня під час обстрілу в місті загинула одна жінка, ще трьох людей було поранено. Після цього з будинку виїхали майже всі мешканці. Тож і я забила побиті вікна плівкою, зібрала речі й разом із мамою переїхали в інший мікрорайон міста, подалі від центру. Тепер живемо всі разом у будинку маминої сестри Олі. Тут не так страшно, та й легше і веселіше гуртом. І мамі зручніше – ще влітку вона виходила у двір погуляти, подихати повітрям. А там, із четвертого поверху спускатись їй було дуже важко, та й страшно там було гуляти, тож практично весь час сиділа у квартирі.
Олександра Федорівна має двох донечок, трьох онуків і п’ятьох правнуків. На превеликий жаль, навіть із нагоди такого визначного ювілею, родина не зможе зібратися разом, бо повномасштабна війна розділила родину сотнями кілометрів. Частина родичів Олександри Федорівни живе в росії.
Олександра Федорівна в колі родини
- Часто спілкуємось телефоном, вони дуже за нас переживають, усе розуміють і так само хочуть скорішого миру… Але, на жаль, приїхати не можуть, - говорить Людмила Василівна і згадує минулі мирні роки – Раніше ми з моїм, нині покійним, чоловіком та нашими дітьми, дуже часто приїжджали своєю машиною з Полтави до мами, в Білопілля. Та коли вона стала зовсім старенькою, я приїхала, щоб бути поруч із нею.
Вона завжди була доброю до всіх своїх дітей, навчила цьому і нас. Та й із сусідами завжди товаришувала, знаходила спільну мову. Там же у нас балкони відкриті, то, бувало, повиходять сусіди по поверху з чотирьох квартир і сидять на своїх балконах, спілкуються, обмінюються смаколиками, що в кого є, одне одного пригощають! Таке воно було – мирне життя. А зараз хто помер, хто виїхав. Просто живемо собі в очікуванні миру і сподіваємось на нашу перемогу.
О.Ф.Семенченко у своїй квартирі (м.Білопілля)
А ще, незважаючи на свій вік, матуся і до сьогодні залишається невиправною акуратисткою. Коли перевдягається, завжди складає та розвішує свої речі на стільчик біля ліжка і досі дуже любить фотографуватися, - усміхається пані Людмила, подаючи матусі чашку зі свіжою водою.
Після розмови та невеличкої фотосесії втомлена Олександра Федорівна вирішила відпочити. Самостійно змінила святкову кофтинку на щоденне вбрання, дбайливо повісила на спинку стільця біленький жилет і нарешті зручно вмостилась на своєму ліжку біля вікна. А ми, щоб не заважати старенькій, продовжили розмову за кухонним столом…
О.Ф.Семенченко
- Дуже вона переживала перед Вашим приходом… А ще ж у понеділок приїде її вітати міський голова – то знов нервуватиме. Така вона в нас, усе бере близько до серця, - говорить Людмила Василівна, наливаючи в чашку запашний чай.
Фото з сімейного архіву О.Семенченко.
Вітання з нагоди ювілею
6 січня виповнюється 100 років від Дня народження СЕМЕНЧЕНКО Олександри Федорівни.
Від щирого серця вітаємо Тебе, наша рідна, з ювілейним Днем народження. Нехай сьогодні наші привітання назавжди залишать у Твоєму серці слід. Ми бажаємо Тобі здоров'я, щастя, мирного неба та спокою.
З любов'ю Твої рідні.
***
Шановна Олександро Федорівно! Прийміть найщиріші вітання з нагоди Вашого сторічного ювілею!
Вітання з нагоди ювілею: О.Ф.Семенченко та міський голова Юрій ЗаркоФото: Білопільська міська рада
Ваша доля – це приклад мужності, праці та відданості. Ви народилися, виросли та все своє життя провели в рідному місті Білопілля. Пережили нелегкі роки війни, пройшли крізь труднощі з гідністю, виховали дітей та онуків, здобули повагу колег і друзів. Ви стали свідком визначних
подій в історії нашої країни та свого рідного краю.
Нехай Вас завжди оточують любов близьких, повага тих, хто поруч, і тепло рідної домівки. Бажаю міцного здоров’я, душевного спокою, радості, довгих років життя та мирного неба над головою.
З повагою та найкращими побажаннями Білопільський міський голова Юрій Зарко.
***
Шановна Олександро Федорівно! Прийміть найщиріші вітання з нагоди Вашого поважного ювілею!
Ми дуже раді з того, що Господь Бог дарував Вам ці роки. Вони були нелегкими для Вас - жінки, матері трьох дітей, бабусі й прабабусі. Ви встигали як на роботі, так і вдома: працьовита, невтомна, акуратна, активна, завжди на позитиві.
В свої 95, на святкуванні, в спілкуванні з нами, Ви пообіцяли, що стартуєте до 100. І ось вони - славні 100!!! В цей пам’ятний, святковий день бажаємо Вам, шановна Олександро Федорівно, здоров’я ще на багато років, щастя, завжди позитивних емоцій у колі рідних і близьких. Нехай цей День народження дарує Вам найпрекрасніші квіти і букет теплих вітань і радості.
З глибокою повагою, мешканці будинку 65 по вулиці Соборній: і ті, з якими поселялися в
будинку, і ті, що вимушено виїхали, але серцем і душею завжди тут.
***
Редакція газети "Білопільщина" та колектив сайту Білопілля.City приєднуються до привітань! У Ваші 100 років бажаємо доброго здоров'я, миру і злагоди. Зустрічайте кожен день із усмішкою та надією, а Ваше серце нехай зігріває любов рідних людей.
