У 2022 році окупанти в селі Черниш, що на Чернігівщині, розташовували техніку поміж будинками селян, не дозволяли їм виходити за межі двору. Щоразу, пораючись у власному обійсті, Тетяна бачила автоматників з блокпосту, що був навпроти її садиби. Вони наставляли в її бік дула автоматів і не зводили очей, доки жінка знаходилася у дворі.
«До села привело велике кохання»
"Кохання – це та сила, яка виводить нас на нові шляхи, дарує нові горизонти, змінює долі", — так можна сказати про історію Тетяни Луговської. Вона, уродженка Чернігова, мала своє життя, свою кар'єру в місті, але любов повела її до села, яке стало її новим домом. Тут, у 1988 році, її чоловік, фахівець з розведення коней, отримав роботу, що й стало поштовхом для переїзду. "Ми приїхали, оселилися в будинку, наданому колгоспом в селі Черниш, і тут залишилися", — згадує Тетяна.
Жінка працювала у школі, чоловік - у місцевому колгоспі.
Втім, з часом жінці довелося шукати роботу. В сусідньому селі Седнєві збудували нову школу на 200 місць. Щоб заповнити її учнями, в найближчих селах закрили навчальні заклади і дітей перевели до нової школи. Тетяна викладала історію в Черниші, а в новій школі ій роботи не було.
Але доля надала їй нову можливість реалізувати себе. У 2014 році, в Седнєві вирішили відкрити музей-садибу місцевих меценатів-поміщиків Лизогубів. Тетяна, закохана в історію, одразу запропонувала свою кандидатуру на посаду директорки нового закладу. Вона загорілася збереженням пам’яті про колишніх господарів садиби, успішних українських підприємців та меценатів.
Садиба була дуже занедбаною і маленький колектив з 4-х чоловік доклав чимало зусиль, щоб навести тут лад. Жінка своїм ентузіазмом й щирим бажанням відновити садибу-музей запалювала своїх співробітниць та жителів села. Організовувала толоки, гуртові прибирання і зрештою садиба вже не справляла враження руїни. Парк, поряд із музеєм, із хащів перетворився в улюблене місце для прогулянок місцевих жителів і гостей села.
Музей став серцем її нової місії, місцем, яке Тетяна намагалася відродити, як символ слави українських підприємців та меценатів.
“Ранком 24 лютого зрозуміла, що сьогодні до лікарні не поїду”
Ранок 24 лютого став для Тетяни Луговської справжнім потрясінням. Напередодні вона збиралася їхати до лікарні в Чернігів, щоб пройти курс лікування. Стан здоров’я вимагав невідкладного втручання лікарів. Жінка звечора зібрала всі необхідні речі, щоб вранці з першим автобусом вирушити до міста.
Прокинулася вона від звуків канонади та вибухів о 4:40. Вже тоді стало зрозуміло: до лікарні не поїде. Спершу хвилювалася за родину — зателефонувала доньці в Чернігові, Але та не відповідала. Зазвичай донька на ніч ставила телефон на режим “без звуку” і просто не чула дзвінків. Коли нарешті відгукнулася - жінці відлягло від серця. Проживала родина доньки в північній частині міста, яка найбільше обстрілювалася. Майже весь час сім’ї доводилося перебувати в підвалі, доки не виїхали до більш безпечного регіону України.
“Кажуть, що розвідники заходили до нашого села вже надвечір 24 лютого, - пригадує Тетяна Луговська, - але я їх не бачила того дня. Побачила вже 25 лютого. ЗСУ підірвали міст поблизу Калинівки і перекрили їм дорогу на Чернігів. Тому вони і звернули на наше село. Адже тут іде шлях через Терехівку на обласний центр”.
Жінка зрозуміла, що на роботу вона їздити вже не зможе, зателефонувала своїм співробітницям, щоб вони по домівках розібрали інструменти, які музейники закуповували за власні гроші.
Техніка через село Черниш йшла довгими колонами і вона виглядаючи у вікно рахувала скільки та яких видів тієї техніки їде. Коли їй зателефонував із міста колега, щоб дізнатися чи все у неї добре, Тетяна передала йому дані про кількість техніки, яку спостерігала в своє вікно. Продовжувала так робити поки був зв’язок у селі.
Робота попри загрози і страх
"Щодня я відчувала, що кожен мій крок за межами хати під прицілом автоматників", — згадує Тетяна. Окупанти контролювали місцевих жителів, практично не дозволяли їм виходити з дому. Розміщували свою техніку між будинками селян. Вони прикривалися мирними жителями. Знали, що ЗСУ не будуть стріляти там, де є люди. Жінка переймалася тим, що ж відбувалося в Чернігові. Адже ракети і снаряди летіли над їхніми головами в бік міста де живуть її найрідніші - сім’я доньки.
У той же час вона не могла забути про музей-садибу Лизогубів, і особливо про рояль 19 сторіччя, який привезли туди напередодні війни. Це був символ відродження, символ української культури. "Я молилася за нього, щоб він залишився цілим. І, слава Богу, так сталося: музей вцілів, хоча вороги ходили по парку та заглядали у вікна, але до самого приміщення не зайшли і нічого чіпати не стали", — зізнається директорка.
Рояль на місці. Перевірила.
Важким випробуванням стала ситуація з чоловіком Тетяни. Він, попри небезпеку, продовжував ходити до Седнєва на роботу, щоб доглядати за кіньми. "Породисті коні потребують уваги та строгого режиму догляду, він не міг залишити їх напризволяще, — розповідає Тетяна. - Щодня чоловік ходив до сусіднього села, ризикуючи життям. Якось зумів пояснити окупантам, що відповідальний за тварин і його пропускали”. Так у цей важкий час Тетяна і її чоловік намагалися зберегти все, що було можливе і за що вони відповідали.
Фото Суспільне. Чернігів
Одного дня окупанти робили обшук в селі, заходили в кожну хату, оглядали всі будівлі, шафи, переглядали телефони. Пані Тетяна почула про це від сусідів, телефони свої подружжя заховали. Двері не зачиняли, бо сенсу в цьому не було.
https://cripo.com.ua/vojna-s-rf/rosijska-okupatsiya-sela-chernysh-na-chernigivshhyni-rashysty-tak-spishyly-shho-navit-nayizhdzhaly-odyn-na-odnogo/
Коли прийшли до їхнього двору, то Луговські навіть не знали, що їхні господарські будівлі та погріб вже обшукують. Хоч і очікували на їхній прихід, але жінка сильно злякалася: “Зблідла, раптом стало холодно. Коли запитали про телефон, то відповіла, що маємо один старенький на двох, перед війною його впустили на асфальт і відвезли до Чернігова на ремонт. А тепер можливості забрати немає. Чи то в мене такий вигляд був, чи й справді повірили, але ретельно нас обшукувати не стали”.
Втеча окупантів
Щодня я читала “Отченаш”, хоч і не відношу себе до людей віруючих. Читала його, коли ракети і снаряди летіли в сторону Чернігова, коли чекала повернення чоловіка із Седнєва”.
Тетяна, з чоловіком, помітили одного дня, як російські солдати почали залишати село, забираючи з собою все, що могли. Це був момент, коли окупація почала відступати, а з нею з’явилися надії на відновлення.
Пам'ять про Лизогубів як порятунок
Після звільнення села Тетяна зрозуміла, що пам'ять про родину Лизогубів могла стати тим важливим чинником, який врятував села Седнєв та Черниш. "Мені здається, що саме це ім’я стало символом єдності для нашого села", — зізнається вона. Перший дзвінок після звільнення був від нащадків Лизогубів. Вони раділи, що музей і рояль вціліли, а Тетяна залишилася живою: "Це був момент, коли ми зрозуміли, що все, що ми робили, мало значення. І пам'ять про минуле врятувала наше сьогодення.
Я побачила в телефоні дуже багато пропущених викликів та смс-повідомлень з різних країн. Це були повідомлення від людей, які колись відвідували наш музей і переймалися за його долю і долю людей, що тут живуть і працюють. Хочу зазначити, що український прапор на нашому музеї висів майже до кінця окупації Седнєва, якось росіяни не наважилися його відразу зняти”.
Пані Тетяна вже розробила 15 екскурсій по історії села Седнєва і охоче проводить їх для всіх гостей. Крім садиби і парку Лизогубів в селі є дерев’яна церква. Цю церкву впізнає кожен українець, адже саме в ній знімали фільм “Вій”. Є тут і скіфські кургани - свідки давньої заселеності людьми цієї місцевості. Річка Снов несе свої прозорі й чисті води вздовж села.
“До нас і раніше часто приїжджали люди, - розповідає Тетяна, - щоб побачити нашу знамениту церкву, прогулятися парком. Не завжди замовляють екскурсію. А я в розмові з ними намагаюся щось таке згадати, щоб це підігріло їхню цікавість і щоб вони зважилися на екскурсію. Адже маємо утримувати музей, заробляти гроші. Впевнена, що туризм дасть поштовх для розвитку села. У нас чудова природа, кінно-спортивний клуб, є що послухати і є що показати”.
Хіба може обійтись хоч одне визначне місце України без уваги всюдтсущого Сергія Гуцана.
Пані Тетяна мріє, щоб про Седнєв та родину успішних українських підприємців-меценатів Лизогубів дізналися якомога більше людей.
Директорка радіє кожній людині, що цікавиться історією села та родини Лизогубів. Із гордістю показує парк та музей-садибу, розповідає про кожного із її членів, про їхній внесок в культурну спадщину України. Про засновані ними підприємства, які давали робочі місця та розвивали економіку країни. Ми всі маємо знати історію міст та сіл країни в якій живемо.
Так, навіть в умовах окупації, Тетяна Луговська зі своїми колегами змогли зберегти частку культури та історії села, яка є частиною історії України.
Матеріал підготовлено в межах школи з воєнного сторітелінгу «Правда через історії», яку проводив Освітній дім прав людини —Чернігів".
Автори: Вікторія Науменко, Наталія Калініченко.
