"Це наш наймолодший земляк, який віддав життя за нашу свободу", - говорили 9 березня на кладовищі односельці, проводжаючи в останню путь Владислава Токаренка. Захиснику було всього 28 років. Його мрії та мрії його найрідніших людей злетіли в небо разом із його душею. Їх ніби забрав в останній політ його дрон, яким він керував.
Солдат в/ч 0281 Владислав Токаренко, вірний військовій присязі, загинув у Курській області рф, поблизу населеного пункту Микільське.
Народився і виріс Владислав у Миколаївці.
- Активний, енергійний, із купою ідей і пропозицій. Ні хвилини не міг посидіти спокійно, завжди мав багато друзів, щось придумував і тут же втілював. Безмежно любив і поважав свого дідуся, Миколу Івановича Пінчука. Саме він прищепив хлопцю любов до техніки, електроніки, до роботи з різними пристроями. Владислав називав його «Коля».
З дитинства дідусь всюди водив онука з собою, виховував і безмежно любив, - згадує свого учня класний керівник Тамара Кліщ.
- 17 лютого я вітала Миколу Івановича з Днем народження. І побажала отримати найкращий подарунок, про який він мріє. "Мій найкращий подарунок вночі приїхав і зараз спить, сказав Микола Іванович. Владислава відпустили на день. Зараз він у нас". Скільки ж щастя і гордості було в цих словах... - розповідає місцева жителька Надія Онищенко.
Владислав із перших днів війни допомагав у міцевій теробороні, рив окопи, організовував молодь для інших завдань. У нього було багато друзів і йому довіряли, з ним радились. Отримавши повістку, ні дня не ховався, нікуди не тікав. Пішов служити. Згодились навички роботи з технікою. Його дрони не один раз рятували побратимів. А от його в той день не врятував ніхто.
Хрещена мати Владислава Жанна Бабаєвська згадує:
«Коли ти був маленьким, щороку приносив мені вечерю. Все як годиться: з пиріжками і подарунком для хрещеної. Це, мабуть, єдине свято, яке ми святкували разом. Потім ти ріс, я дорослішала... Ми рідко зустрічалися, рідко вітали одне одного зі святами, але кожного разу ми знаходили спільні теми, це не були розмови із ввічливості. Ти завжди усміхався, навіть якщо я знала, що щось десь у тебе йде не по плану, не так, як ти хотів... Ти завжди усміхався...
Останнього разу я тебе бачила зовсім недавно. Це був кінець грудня, здається... Тебе вже мобілізували, і ти був задоволений своєю спеціальністю... Я все плакала, причитала «Бережи себе», тицяла якісь гроші тобі у кишеню (ох, ці гроші, як же хочеться компенсувати ними відсутність уваги, спілкування...). А ти сміявся, викручувався, заспокоював мене, казав: "Та що ви всі плачете? Мамка плаче, Ви плачете. Все зі мною добре! Все буде добре!"
Не склалося. Не добре. Тебе вже немає. Спочивай з миром!»
Про Владислава говорили і згадували його друзі, вчителі, земляки. І будуть згадувати завжди. Всі ми завжди пам’ятатимемо, якою ціною здобувається наша свобода.
