Зі святом, рідне Тучне!

Тетяна Кибенко-Шкрьоба незалежний дослідник

21 червня 18:25

Відзначення Дня села символізує любов до рідного краю, до його колишніх і нинішніх героїв, його історії та культури. Нехай кожен знає історію села, нехай кожен згадає, як усе було…

Початок історії нашого краю сягає в далеке минуле. А починалося все так… Шидловській Григорій Романович (заможний землевласник, культурний діяч Слобожанщини) взяв шлюб з Олександрою Семенівною (народженою Сазоновой, вдовою каллежского асесора Сафонова Петра Михайловича 1749 р.н.) і за дружиною в посаг отримав в с. Терни 975 душ. Після смерті дружини селян, які залишилися (за продажем та різними випадками вибули) у спадок Григорію Романовичу та його сину Федору перевели в новонаселену слободу Тучне у 1807 р.

Так село опинилося у власності давнього польського шляхетського роду Шидловськіх. Рід ведеться від Шилова Козьми Васильовича, який у 1535 р. виїхав із Польщі на військову службу. Його правнук Федір Володимирович приблизно з 1705 р. почав називати себе Шидловськім. Його приклад унаслідували численні родичі, які переходили на службу до Слобідської України. Найімовірнішою причиною такої зміни прізвища, була тодішня мода на «полонізацію» прізвищ, що додавало певної «аристократії».

Рід був доволі розгалуженим, тому село з роками переходило від однієї гілки до іншої. 1861 рік запам'ятався жителям села двома значущими подіями: село стало центром Тучнянської волості та 19.02.1861 р. – Царський уряд скасував кріпацтво (селяни оголошувалися особисто вільними. За поміщиками закріплювалося право власності на всі належні їм землі, а селянам надавалося лише право одержання садибної і польової землі на умовах викупу). В 1863 р. – селянами (724 душі) були укладені угоди з братами Шидловськіми Миколою Михайловичем та Романом Михайловичем на викуп 1086 десятин землі. Протягом років селяни мали сплатити поміщикам і казні викупну ціну відведеної їм землі, яка перевищувала її ринкову ціну в 2,7 рази.

Останній, хто з роду Шидловськіх, володів маєтком і землею у селі, був Митрофан Миколайович 1867 р.н. – запасний старший писар старшого розряду, дворянин. 12.11.1893 р. у віці 26 р. одружився (вінчалися в церкві Феодора Стратилата села Тучне) з дворянкою Селирова Єлизавета Петрівна (22 р.) із Змієвського повіту с.Бурлий Геєвка. Мали п'ятьох дітей, які були охрещені в церкві села. Митрофан Миколайович помер 13.01.1913 р. після тривалої і важкої хвороби (похований у м. Суми на міському кладовищі, могила не збереглася).

Шидловські зазвичай проживали у містах або родових маєтках, а в селі мали будинок, сад, землю та керуючого (спочатку заснування - Пономаренко Іван Моїсеїв, а потім - селянин Радченко Ємельян Терентьович, який вийшов із кріпосної залежності).

До сьогодення збереглися: міст «Панська гребля», цегляні кути каретного двору, Круглий ставок, де дворяни відпочивали, щоправда, тепер уже зарослий.Автор: Тетяна Кибенко-Шкрьоба

Дворянський будинок у високоурочисті свята та дні народних свят прикрашали прапорами установленого порядку.

У 1884-85 роках Тучненське селянське суспільство хотіло викупити маєток, але не мало таких коштів. Викуп був можливий тільки тоді, коли у селян назбиралося б своїх коштів шість-десять тисяч, так як земельний банк ні в якому разі не давав більше 150 руб. на десятину, а Шидловській Микола Миколайович просив 200 руб. із лишнім. Тому селянам прийшлося б доплачувати за кожну десятину по 50 або 60 руб. Дворяни Шидловські брали участь у ремонті Панської греблі, так як вона знаходилась на дорозі, що пролягали повз панський сад (на основі тодішнього закону ремонт мостів лежав на обов'язках селян та власників).

Дворянство ліквідовано 1917 р. та в кінці грудня встановлена радянська влада. Керуючись Декретом про землю, Тучненський комітет незаможних селян (організація бідних селян, земельний наділ яких не перевищував 3 десятини) боровся за втілення в життя законів радянської влади, здійснював земельну реформу, конфіскацію поміщицьких земель і майна, обмежовував розвиток куркульського господарства, сприяв заснуванню перших колективних господарств та виконанню селянами продрозкладки, дбав про культурно-освітню роботу серед населення (організований гурток мо'лоді), вів боротьбу з бандитизмом.

Вулиця КрикунівкаФото: надала Наталія Пономаренко

У 1930-34 рр. на території с. Тучне організовано дві сільськогосподарські артілі: «Спартак» та ім. Леніна. Згідно зі статутом господарства, усі землі (крім городів та садів) членів артілі «зливалися в єдиний земельний клин», робоча й товарно-продуктивна худоба, реманент, насіннєві запаси, фуражні фонди для утримання худоби усуспільнювалися. В особистому господарстві членів артілі залишалися лише одна корова, дрібна худоба та присадибна ділянка (від 0,25 до 0,50 га). Сільське господарство займалося виробництвом м'яса та молока, вирощуванням зернових і технічних культур, вівчарством, бджільництвом, городництвом, садівництвом.

За роки німецько-фашистської окупації (початок липня1941р. до 5 вересня 1943р.) господарство артілей занепало та було розграбоване. Але вже через декілька днів як із села утекли німці і ще виразно було чути грім жорстоких боїв, у артілях повним ходом розгорнулася робота. Відновлення господарства здійснювалося у надзвичайно важких умовах. Через нестачу сільгосптехніки для робіт у полях широко використовувалися коні, воли, корови та людська сила. Під час прибирання колосових піднімалися до роботи всі колгоспники від малого (підлітки від 12 років) до старого. Роботу розпочинали не пізніше 5 години ранку і закінчували з настанням темноти з перервою на обід 1-1,5 год. Під час проривки буряка з 4 ранку до пізнього вечора (з 11 до 13-14 збір жука довгоносика). За порушення дисципліни були суворі покарання: за пізній вихід на роботу і не вироблення норми – знімали 5 трудоднів, за систематичний не вихід на роботу – відраховували із колгоспу, у людей, які не давали корів для роботи - вилучали тварин у артіль.

Трудодень був єдиною мірою кількісних і якісних результатів роботи в артілі. На трудодні розподіляли прибуток артілі, який на жаль був малим, тому що потрібно було здати план державі, оплатити послуги Миколаївської машинно-тракторної станції та залишити собі насіннєвий фонд. Така форма оплати праці проіснувала до введення у 1966-68 р.р. грошової
гарантованої щомісячної оплати по радгоспних розцінках. Крім грошової оплати праці колгоспників, за рішенням загальних зборів виділялося 10-20% валового збору зерна для видачі членам артілі. Розмір і порядок його видачі затверджувався загальними зборами хліборобів.

У 1950 р. артілі об'єднали в одну ім. Хрущова, а також приєднали артілі: «Серп і молот», яка розміщувалася на території х. Олександрівка та ім. Красіна, розміщена на території х.Грузький, так як ці хутори входили до складу Тучненської сільради. Господарство ділилось на три бригади: І, ІІ бригади – с.Тучне, ІІІ бригада – с.Олександрівка та мало в користуванні 3700 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 3176 га орної землі. У 1958 р. артіль перейменували в ім. Пархоменка.

Жнива 1967 р. Фото: надав Григорій Грінченко

З кожним роком колгосп зміцнювався, розвивався, мав свій потужний технічний потенціал. Особливого розквіту набув у 1980 роках за керівництва голови колгоспу Кривошеєнка Віктора Федоровича. Було побудовано: асфальтний завод, 30-тонні ваги, інкубатор, птахівник, сауну на першій бригаді, водонапірну башту, водогін, нову столярну майстерню, пилорамний цех, механізований свинарник – відгодівельник на 1500 голів, коморі на машинно-тракторному дворі, нові корівники на 1 і 2 молочно-товарних фермах, виробляли вітамінне трав'яне борошно для худоби. За останні роки керування Віктора Федоровича трудівники колгоспу добилися значного зростання обсягу виробництва і реалізації сільськогосподарської продукції. Також голова колгоспу зробив значний внесок у розбудову і розвиток села: виросли три нові вулиці (будинки з комунальними зручностями та надвірними забудівлями), два двоповерхові будинки, новий стадіон, нове приміщення сільради, започаткував побудову сучасної школи.

З 1992 р. почалися реорганізації колгоспного господарства і в 2004 р. колгосп був остаточно ліквідований, земля розпайована. Сьогодні справу землеробів продовжують фермерські господарства.

Обов'язковим атрибутом села була церква Феодора-Стратилата. 1829-49 роки – приход приписаний до Іллінської церкви в с.Улянівка. Книга для обліку народжених, шлюбом взятих, померлих жителів с. Тучного видавалася в новобудуючу церкву Феодора-Стратилата парафіяльному священнику Пономарьову Василю Павловичу.

У 1845 р. коштом поміщиці дворянки Шидловської Олени Романівни була побудована кам'яна церква. Зі слів старожилів це була красива споруда з трьох куполів, огороджена кам'яною стіною та обсаджена липами. Біля церкви був сад. З 1850 року приход уже в селі. Останній священник діючої на той час церкви в селі був Автоном Георгович Жуков, 1883 р.н. 1929-30 рр. (приблизно) церква була закрита і в 1936 р. будівля розібрана. На місці, де знаходилася церква, був побудований промисловий магазин, а з 25.04.1997р. в цьому приміщенні діє релігійна громада (парафія) Феодора-Стратилата Сумської Єпархії.

Невід'ємною частиною села є заклади освіти: дитячий садок та школа. Основу для формування майбутньої особистості закладають саме в садочку. У 1941 р. діяли постійні дитячі ясла на 20 місць. У воєнні і після воєнні роки в артілі не було приміщення для ясел, тому на період посадки та збирання урожаю відкривали тимчасові дитячі ясла по бригадах у хатах колгоспників.

Згодом, коли господарство оговталося після німецької навали почали діяти постійні дитячі
ясла і їздовий дитячого «автобуса» Гашенко Андрій Омелянович, коли сонце піднімалося, збирав малюків, а як тільки закотиться за обрій, розвозив по домівках. У 1970 роках на кошти колгоспу побудований новий дитячий садок «Ялинка». Він розміщувався біля колгоспного саду в обрамленні молодих дерев і дивився на вулицю великими світлими вікнами. Створені усі необхідні умови для найменших вихованців. Тільки переступиш поріг ігрової кімнати, відразу потрапляєш у царство дитячих захоплень. У хлопців більший потяг до техніки, майстрування, тому вони гралися машинками, будували з кубиків будинки. Дівчатка порались біля ляльок. Вони у них були і лікарями, і продавцями, і вчителями. На жаль, цей садочок припинив свою діяльність, приміщення розібране. З жовтня 2001 р. у Тучненській школі працює дошкільна група за денним режимом і приймає дітей із 3 років.

Школа - храм науки для юних мешканців Тучного

Наша школа – це колектив педагогів, батьків та учнів, які разом виконують єдину справу, прикладають максимум зусиль, щоб школа стала острівцем людяності і гуманізму, творчості і постійного пошуку. Точна дата заснування школи не відома, тому історію її виникнення відновлюємо по епізодичних фрагментах, зафіксованих документально - перші відомості відносяться до 1870 р. – тоді освітній заклад мав назву народне училище, в якому навчалося 27 хлопчиків. Із вчительського складу були: законовчитель (священик) та вчителька. Будівля школи мала вигляд простої селянської хати - мазанка, вкрита соломою.

У 1883 р. на сільському сході було прийнято рішення про будівництво нового приміщення народного училища, яке здійснювалося за проєктом, розробленим Тучненським керівництвом. Згодом, в 1903 р., відкривається початкова школа в новому, побудованому за кошти земства, добротному приміщенні. Станом на 01.01.1929 р. школа 1 концентру (1-4 класи); 1934 р. – Тучненська неповна середня школа (семирічка). Під час окупації села німецькими загарбниками школа не працювала; 1944 р. знову відчинила двері для своїх вихованців у відремонтованих приміщеннях; 1951 – 1952 рр. – створення неповної середньої освіти (8 класів); 1953 р. - перехід на десятирічну форму навчання; 1976 р.– побудовано навчальний корпус (гостра необхідність добудови школи у зв’язку з перенаповненням класів, навчання у дві зміни), в якому розмістилися 4 кабінети. Навчання учнів проводилося в кабінетах, розміщених в шести навчальних корпусах. Тому в 1985 р. місцевий колгоспом ім. Пархоменка прийняв рішення про побудову нової сучасної школи.

1 вересня1991р. радісний момент настав - замість старих споруд відкрила двері нова 2-поверхова красуня із світлими і просторими кабінетами, їдальнею, спортивним залом, розрахована на 392 місця. 01.09.2022р. – школа отримала статус гімназії.

Для інтелектуального розвитку дітей у школі проводяться заходи щодо відзначення важливих пам'ятних і ювілейних дат та які навчають жити, працюють різні гуртки. Колектив школи постійно надає великого значення трудовому вихованню учнів, благоустрою території. За всі роки існування - школа дала путівку в життя тисячам дітей.

Окрім освіти в селі розвивалось і медичне обслуговування. До кінця 1800 років використовувалася малоефективна роз'їзна система лікарської допомоги (приїздив земський лікар). Мешканці села помирали від: кашлю, тифу, запалення легень, золотухи, сухот, кашлюку, дитячої хвороби у віці 1-2 тижнів, кору, дифтерії та при пологах. З 1894 р. в селі почав працювати медичний фельдшер Калюжний Олексій Трофимович, з початку 1900 років лікар, а з 1930 років запрацювало акушерське відділення. При амбулаторії був конюх, який обслуговував населені пункти Тучненської медичної дільниці. У 1976 р. за кошти місцевого колгоспу збудований новий медпункт. Нині медичну допомогу продовжує надавати Тучненський пункт здоров'я, а невідкладна меддопомога цілодобово надається бригадою Сумського обласного центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф.

Після 1864 року у селі почала працювати сільська пошта (поштова станція), яка займалася перевозкою службовців (фельдшер, спостерігач церковної школи, жандарм, агент земельного страхування, справник повіту) і пакетів до навколишніх населених пунктів: Анновки, Бобрика, Олександрівки, Тернів, Улянівки, Штеповки. При пошті були: поштосодержатель, коні та необхідна кількість ящиків, возів, саней для роз'їзду. Кошти на перевозку виділялися із Лебединського земства. На 1 січня 1929 р. пошта уже мала телефонний зв'язок. З кожним роком функції і можливості пошти розширювалися: виписка кореспонденції, відправлення телеграм, переказ коштів, отримання пенсій. З 2023 р. Тучненське відділення поштового зв'язку закрите, але Укрпошта продовжує доставляти кореспонденцію та надавати послуги мешканцям села виїзним способом.

У другій половині 1800 років у селі з'явилися торгоовельні заклади: дві бакалійні лавки (продуктові), товар для яких отримували з Білопілля, Ренськовий погріб (алкогольні напої) і
Постоялий двір з трактиром, для них товар отримували з Марківського винокурного заводу. А якими веселими були ярмарки, які в 1920 роках проводили тричі на рік: 20 лютого, 20 червня та 13 листопада з тривалістю по 2 дні. Також обов'язковою була ярмарка храмова Феодоро-Стратилатівська 7-8 червня. Ярмаркували зі своїм товаром тучненці і в Улянівці, Тернах, Сумах. З часів післявоєнної відбудови у селі працювало три магазини, які були розташовані в центрі села, товар завозився з Улянівського сільського споживчого товариства. У 1993 р. відкрився торговий центр, що розміщувався в приміщенні колишньої школи, на жаль, проіснував не довго. Також у приміщенні колишньої бані працював приватний магазин фермера Пінчука, на сьогодні закритий. До цих пір збереглася будівля колишнього продуктового магазину, в якій продовжує функціонувати приватний магазин.

Культурне життя теж не стояло на місці, в цьому важливу роль відіграє сільський Будинок народної творчості та дозвілля. Клуб знаходився у звичайній хаті, розташованій у центрі села. Тут відбувалися різноманітні збори, демонстрували кінострічки, під звуки баяна танцювала молодь. Завдяки турботі колгоспу ім. Пархоменка у 1962 р. побудовано новий Будинок культури з залом для глядачів на 250 місць, фоє. На другому поверсі розмістилася сільська бібліотека. Щоб зробити відвідування закладу цікавим, проводять різні заходи: книжкові виставки, виставки народних умільців, бесіди, години пам'яті та спілкування, дні інформації, дитячі ранки, літературні години до ювілеїв письменників, де можна почути народні пісні, вірші, розповіді про подвиги наших героїв. Це допомагає збереженню національної історії та культурної спадщини.

Не можна не згадати:

фольклорний колектив під керівництвом Дейнека Івана Григоровича. Після тяжкої праці в колгоспі учасники колективу йшли до сільського клубу, де й звучали їхні дзвінкі голоси. Своїми піснями, разом із дитячим танцювальним ансамблем, вони радували на місцевих, сусідніх, районних концертах та оглядах художньої самодіяльності;

ансамбль «Журавка» під керівництвом Тютченка Миколи Івановича. 2009р. – ансамбль нагороджено грамотою Білопільської райдержадміністрації за вагомий внесок у розвиток самодіяльного аматорського мистецтва та активну участь у районному фестивалі самодіяльної народної творчості «Білопільські візерунки».

Сьогодні жіночий ансамбль «Водограй» прославляє село в піснях. Голоси цих жінок неповторні, вони вражають своєю автентичністю, мелодійністю. Це спів – від якого віє духмяними пахощами землі, хлібом і джерельною водою.

Для мешканців та гостей села вже звичними стали святкові концерти та інші заходи організовані працівниками Будинку культури, у яких переплітаються і динамічні, і ліричні, сумні і веселі, пісенні номери художньої самодіяльності.

А яким же яскравим було фізкультурно-оздоровче дозвілля на футбольному полі, де змагалися команди з різних сіл району. Скільки тоді збиралося вболівальників. Футбольна команда була створена на базі колгоспу і була учасником районного спортивного товариства. Не можна описати всіх тих перипетій у футбольній баталії, але відмітимо деякі ігри, в яких боротьба точилася гостро, наполегливо: 1967 р. – цікавий матч відбувся з командою колгоспу ім. Шевченка. Тучненці провели декілька небезпечних атак на ворота гостей і отримали перемогу; 1977 р. – у змаганнях на кубок райради ДСТ «Колос» Тучненська команда посіла 3 призове місце; 1988 р. – у чемпіонаті на першість району наші футболісти грали у першій групі (змагання проходили у 2 групах, в кожній по 8 команд) і вибороли 2 місце; 1993 р. –у фінальних іграх районного спортивного клубу «Колос» тучненці вибороли почесне 3 місце. Команда нагороджена дипломом.

Нині в Будинку культури діє спортивна кімната, створена за ініціативи молоді. У 2020 р. молодь села виграла проєкт Громадського бюджету Миколаївської селищної ради.

Про культуру села також свідчать красиво доглянуті та впорядковані сільчанами оселі.

А яке ж подвір'я без квітів!? Село буяє різнобарв'ям із весни до глибокої осені. В кожній квітці, що виростили дбайливі руки, – безмежна любов і натхнення жінок до рідної землі, до краси. Вже стало традицією під час проведення Дня села вітати господарів за краще впорядкування двору.

А яким квітучим був колгоспний сад! Започаткований колгоспом ім. Леніна в 1946 р., з кожним роком збільшувався. У 50 роках займав 17 гектарів, а у 1962 р. - 37 гектарів.

Та найбільшим надбанням села є люди, які тут жили, живуть, переїхали в інші місця, але тут пройшло їхнє дитинство, шкільні роки, незабутня юність. Одні засівали поля і отримували високі врожаї, інші - працювали на молочнотоварних фермах. А в інших покликання - навчати, лікувати, виховувати (мати-героїні), захищати Україну. І кожен за свою працю заслуговує подяки.

У селі центром спогадів історичної пам'яті є музейна кімната, створена за ініціативи вчителя історії Кибенко Ганни Павлівни.

Музейна кімнатаФото: З сайту Тучненської гімназії