НВР «Азов», Київський полк ТрО, 3 окрема штурмова бригада, Головне управління розвідки, найгарячіші напрямки, поранення, контузії... Все це випало на долю юного захисника Нікіти Волошина, який, починаючи з 17 років, мав непереборну жагу служити своїй країні, захищати її від окупанта й побудувати успішну військову кар'єру, незважаючи на біль і хворобу, через яку юнак мав статус людини з інвалідністю. Йому назавжди залишиться 22...
Подружжя Олександра та Олени Волошиних із Білопілля з нетерпінням чекали на народження первістка, і ось нарешті це сталося - 15 червня 2003 року на світ з’явився їхній син Нікіта. Тут, у рідному місті, хлопчик зростав, ходив у дитячий садочок, у школу, дорослішав, мріяв і будував плани на майбутнє. Майбутнє, якому не судилося збутися…
Як згадує його тато Олександр, у дитинстві та юності Нікіта захоплювався волейболом, футболом, навіть попри те, що мав хворі ноги і групу інвалідності через свою хворобу.
- Потім часто мучився ночами, бо ноги «крутило». Та він дуже любив активне життя! А ще займався боксом… Які тільки можна згадати види спорту, напевно усі випробував.
У 2016 році подружжя вирішило переїхати з Білопілля до Львова. Їхній син саме закінчив сьомий клас.
- Не хотів він переїжджати, та врешті погодився і вже у восьмий пішов у Львові. Але через рік усе таки сказав нам із Оленою: «То не моє… У Білопіллі в мене друзі, рідна школа». Тож порадились сім’єю і погодились, аби він закінчив 11 класів у рідному місті, - розповідає тато.
Наступні три роки Нікіта жив із бабусею, в Білопіллі, а після закінчення школи, випускного та канікул переїхав до батьків і вирішив влаштуватись на роботу.
Фото: З особистого архіву родини
Останні місяці - поруч із мамою…
- Я тоді саме працював підрядником у львівському товаристві «Галбудзв’язок», яке займається будівництвом та експлуатацією у сфері зв'язку. Lifecell, Vodafone, Kyivstar – все це ми обслуговували. Спитав у керівника, чи можна взяти на роботу сина, бо тоді ще ж неповнолітній був, 17 років… Підписали з дружиною всі необхідні документи, що дозволяємо, аби наш син працював. Так Нікіта став працювати зі мною. Я прокладав кабелі, а він підключав абонентів до інтернету і телефонного зв'язку.
Як згадує батько, Нікіта дуже швидко вчився, вправно опановував свої обов’язки, допомагав батьку в роботі.
- Він у мене молодець. Хапав усе на льоту. Йому не треба було пояснювати десять разів. Варто було один раз показати, він усе бачив і одразу все, що треба, робив. А якщо і помилявся, то швидко вчився на своїх помилках.
І все було чудово. З вересня до грудня 2020 року. Й ніхто не міг уявити, що ці кілька місяців стануть останніми, коли Нікіта був поруч із мамою. Наприкінці року Олена тяжко захворіла і, на жаль, пішла з життя. Тато з сином залишились удвох.
- Пам’ятаю, після нового року Нікіта прийшов до мене і сказав: «Я буду тридцятником». Я на цьому не дуже розумівся, та він пояснив, що то так само, як було колись у козаків. Він вступив до НВР «Азов» - організації, яка до повномасштабної війни вела громадську діяльність. Хлопці контролювали порядок у Львові. Щоб ніде не було ніяких проблем у людей, щоб тварин не ображали і тому подібне. А ще через місяць Нікіту підвищили – він став сотником. Йому це подобалось, він дуже швидко навчався.
Фото: З особистого архіву родини
Мріяв побудувати військову кар’єру
Як розповідає Олександр Волошин, іще до початку повномасштабної війни його син дуже хотів підписати військовий контракт, мріяв про військову кар'єру.
- У їхній організації були полковник та майор «Азову» у відставці, які всьому навчали хлопців, тож коли Нікіта все таки вирішив підписати контракт, вони дали йому дуже сильну характеристику.
Та на жаль, через те, що юнак мав групу інвалідності, старший медик військової частини не дозволив цього зробити.
- Сказав, мовляв, я все розумію. По очах видно, що ти «гориш», але я не можу цього допустити, бо закон забороняє, щоб ти отримував і пенсію по інвалідності, і військову зарплату. Того дня Нікіта прийшов додому, на ньому лиця не було. Він так засмутився, що просто не передати словами. Ходив сам не свій.
А згодом мені подзвонили з Білопілля і сказали, що там стріляють. Почалася війна. В НВР «Азов» ще тижнів за два до того ходили розмови, що «щось буде», але не знали, коли саме…
Фото: З особистого архіву родини
Від Києва до Донбасу
«Нікіт, війна почалася, в Білопіллі вже стріляють. Сумщину накривають» - з такими словами батько розбудив свого сина 24 лютого 2022 року. Хлопець ухопився за телефон, який лежав поруч із ліжком на беззвучному режимі, і побачив купу пропущених дзвінків від своїх побратимів. Нікіта одразу поїхав у штаб.
- По обіді прийшов додому та й каже, що, мовляв, домовився придбати спальний мішок. Попросив у мене грошей. А повернувся зі спальником і з тими ж грошима. Коли дідусь, власник спальника, дізнався, куди збирається їхати Нікіта, від грошей відмовився. Сказав йому: «Не на весілля їдеш і не на день народження. Я буду за тебе молитися»…
Я думав, Нікіта пожартував, що збирається на війну. Думав, може десь на Львівщині укріпрайони робитимуть. Та врешті він повідомив, що з іншими хлопцями вирішив їхати боронити Київ, бо на столицю наступали окупанти.
Як колись розповідав Нікіта Волошин в одному з інтерв’ю, за декілька днів до 24 лютого вони з групою зібрались їхати в Маріуполь, до окремого загону спеціального призначення «Азов», аби боронити «Азовсталь». Але доїхати не встигли. Коли розпочалось повномасштабне вторгнення, Нікіті подзвонив знайомий і запитав, чи піде він із ними боронити столицю. Так 18-річний юнак став до лав Київського полку ТрО, а згодом 3 окремої штурмової бригади.
Фото: З особистого архіву родини
- Я не став його відмовляти, не міг заборонити… Знав, що мій син дуже цього хотів. У нього очі аж сяяли від думки, що він буде військовим. Я не мав права зруйнувати його мрію. Тож він поїхав у Київ.
Згодом Нікіта зі своїми побратимами опинився на Донбасі. Там іще зовсім юний захисник отримав перше поранення. Вибуховою хвилею йому пошкодило ногу.
- Саме ту хвору ногу, через яку Нікіта мав інвалідність… Та врешті підлікували, дали невеличку відпустку. Побув зі мною пару днів і поїхав знову на фронт. Під час оборони Харкова Нікіта отримав кульове поранення. Потім - знову… А взагалі він мені мало про це розповідав, часто приховував. Загалом, за весь час своєї служби, в нього було три поранення і більше 13 контузій. Через контузії дуже сильно страждала голова. Остання була особливо сильною.
Як розповідає Олександр, останню контузію Нікіта отримав, коли вивозив із позицій своїх побратимів: у БТР, у якому їхали хлопці, влучив ворожий снаряд. Багато хто отримав контузії, у тому числі й Нікіта, але броня витримала…
«Тату, я не можу сидіти в тилу»…
Після «Азову» хлопець перевівся на Чернігівщину, де 10 місяців був інструктором.
- Одного дня дзвонить мені і каже «Тату, я не можу сидіти десь у тилу, коли знаю, що всі мої хлопці боронять нашу землю. Я маю бути з ними». Так і покинув інструктаж. І йому запропонували перейти в ГУР.
Фото: З особистого архіву родини
Як розповідає батько, там Нікіта отримав звання молодшого сержанта і майже відразу – сержанта. Був командиром, у нього були підлеглі, яких він усьому навчав та брав із ними участь у бойових діях.
Але поранення та важкі контузії давалися взнаки… починала боліти хвора нога, мучили сильні головні болі, виникали нервові зриви… Тож він подав рапорт на звільнення. Хоч і не сильно командування хотіло його відпускати, бо був на хорошому рахунку у керівництва і мав за плечима, хоч і недовгий, але корисний військовий досвід. 8 серпня 2025 року сержант Нікіта Волошин на псевдо «Балон» трагічно пішов із життя…
Назавжди – поруч із мамою
- У мене не лишилось нікого… Тільки родичі по лінії покійної дружини. Усіх своїх поховав. Маму у 2007, дружину у 2020. Пів року тому зник безвісти мій рідний брат Андрій. Але хоч офіційно він і має статус зниклого безвісти, знаю, що він зі своїми двома побратимами загинув на Покровському напрямку, під Надіївкою, яка зараз підконтрольна ворогу. А тепер от не стало і єдиного сина…
Поховали Нікіту Волошина у Білопіллі, поруч із його мамою. Олександру пропонували поховати сина у Львові або ж у Києві, бо там у хлопця лишилося багато друзів та побратимів, котрі поважали і любили Нікіту. Та Олександр був категоричний.
- Казали, мовляв, Ви – у Львові, до Білопілля їздити далеко і небезпечно. Але Нікіта має лежати поруч із мамою. Той, хто його пам'ятає і захоче провідати – побратими, однокласники, друзі, знайомі, навіть біля мами його побачать. Хто хоче, той не забуде ніколи…
Немає нічого страшнішого, ніж ховати своїх дітей. Тяжко ховати рідних і близьких, а за дітей болить найсильніше. Це зрозуміє лише той, кому довелося таке пережити… - говорить Олександр Волошин.
