З початком повномасштабного вторгнення росії життя для кожного з нас кардинально змінилося. Ця історія про те, як, опинившись у Великій Британії, наша землячка Вікторія Мурич не лише адаптувалася до нового середовища, але й розгорнула активну діяльність на підтримку Батьківщини, об'єднавшись з іншими співвітчизниками навколо спільних цінностей і мети.
Від перших днів розгубленості до потужних волонтерських ініціатив. Її кредо — не чекати, а діяти. Навіть у чужій країні.
Фото: facebook.com/Вікторія Мурич
— Нагадайте, будь ласка, нашим читачам, де і ким ви працювали до початку війни.
— Останні пів року перед великим вторгненням я працювала начальником абонвідділу Роменського водоканалу. І були думки про зміну роботи. Вже пройшла співбесіду — при уряді мало відкриватися нове підприємство з розробки вакцин. Я звільнилася з водоканалу і мала там бути помічником керівника. Якраз після ковіду ця тема була актуальна. Валізи вже були спаковані для переїзду в Київ, знайшла житло. Але спочатку вирішила з’їздити у круїз, відпочити перед початком нового етапу життя.
На засіданні уряду було прийняте остаточне рішення про створення цього підприємства 23 лютого 2022 року, а 24 лютого розпочалася війна. Шмигаль оголосив, що пріоритети держави змінюються, все перелаштовують на воєнні рейки. І я стала безробітною. Отак мене застала війна.
— Чи було відчуття, що щось насувається, до 24 лютого?
— Чула звідусіль і від усіх, що війна неминуча, але я настільки переконаний оптиміст, що не могла допустити, що це буде в таких масштабах. Я думала: максимум загострення на півдні і сході, у Криму. Можливо, якісь спроби просунутися далі, де була їхня фізична присутність, але не повномасштабне вторгнення. Це був шок і стрес. Перші три дні я не могла їсти, спати. Тим більше, що перед початком великої війни телефонувала своїм друзям, з якими ще раніше працювала у Верховній Раді, питала, чи буде війна. Навіть знайомі відомі аналітики відповідали, що такого бути не може, бо Путіну це невигідно. І такі відповіді мене заспокоювали, тим більше, що війна ніяк не вписувалася в мої особисті плани, бо стільки змін у житті мало статися.
Я була в «секті» невіруючих у війну. Якби зараз увімкнути здоровий глузд і подивитися, що відбувалося, та і просто історію вторгнень росії в інші країни, наприклад, у Грузію, Придністров’я, то по логіці було зрозуміло, що вони готувалися до війни з нами, і це сталося не на рівному місці, знічев’я. Це їхня імперіалістична природа — нападати і завойовувати. Але я не хотіла в це вірити до останнього.
— Як дізналися про сам початок вторгнення?
— Це десь була сьома ранку. Мені зателефонувала мама повідомити, що почалася війна і їм сказали не виходити на роботу. Ми зразу увімкнули новини, стали дивитися, але я не могла ніяк прийняти те, що сталося, на фізіологічному і моральному рівні. Перші десять днів були найстрашніші. 5 березня виїхали в Івано-Франківськ. Туди ми з мамою діставалися три дні. Це було довго і важко: всі були налякані, Чернігівська траса замінована, на Пирятинській ворожі блокпости, але буквально напередодні вони знялися і через Суми вернулися на росію. Я про це дізналася, і ми виїхали разом із родиною подружки, котра живе в Німеччині: її паралізованим татом, який на задньому сидінні був закладений речами так, що його й не видно було, її мамою біля нього і її братом за кермом. Ми з мамою — удвох на передньому пасажирському сидінні з пакетом речей. Половину з того пакету займали мої документи, бо я не знала, де буду.
Молилася, аби дістатися хоча б до Лохвиці на підконтрольну Україні територію, де немає фізичної присутності ворога. На ночівлю зупинялися в Черкасах, Вінниці, а у Франківську друг влаштував нам квартиру. Там ми з мамою прожили десь півтора тижні. А потім власник цієї квартири евакуювався із Шевченкового Київської області. З ним довго не було зв’язку, думали, що і живого немає. Тоді під Києвом було гаряче. Вони тоді по-пластунськи вилізали у двори, аби вирити хоч якісь могили та поховати своїх сусідів. Але йому дивом вдалося врятуватися і приїхати у Франківськ. А ми переїхали далі у Львів, у мами там загострилися показники по здоров’ю, і їй зробили операцію десь у середині квітня.
Потім ми дізналися, що наші Збройні сили вибили ворога із Сумщини. Це було таке відчуття щастя, що не можна описати словами. Мама вирішила повертатися додому, але я розуміла, що Сумська область, як не крути, це прикордоння, дуже небезпечна зона. Мені не соромно, що тоді було страшно. Хто знав, що я була у «Свободі», мені телефонували і казали, що я в «розстрільних» списках. Тоді я молилася тільки про одне: щоб мене просто вбили, а не ґвалтували, особливо після новин із Бучі. І я зрозуміла за ті десять днів умовної окупації (добре, що вона не була така, як у Херсоні, але враховуючи, що були проблеми були і з продовольством, і з ліками) той, хто може, має виїхати, аби не створювати тиск на продовольчу інфраструктуру. Пам’ятаю свій стан протягом тих десяти днів, я була зовсім неконструктивна. Більш-менш до тями ми прийшли аж у Франківську. Обстановка була дуже важка і страшна. Повне нерозуміння, як жити, де жити, що робити.
— Як ви ухвалили рішення їхати закордон? Якими були перші дні, перші враження, як упоралися з мовою?
— Це рішення саме мене знайшло. Друзі із Польщі та з інших країн запрошували до себе. А я розуміла, що найкраще серед інших мов знаю англійську. Так, недосконало, неідеально, але мені її завжди вистачало для спілкування в подорожах. У мене був друг з Англії, з яким я познайомилася ще у 2019 році. Він теж запросив. Якраз відкрили спонсорську програму на три роки, де передбачалося, що українці перший час живуть разом із британцями у їхніх сім’ях, бо в Англії із соціальним житлом і взагалі із житлом важко. Сказав, що зробить мені візу. Він працює в «канселі», тобто в органі місцевого самоврядування, де зараз працюю і я. Це Рада графства Ланкашир, типу як наша обласна рада і включає 12 місцевих так би мовити районних рад.
Ми вже були у Львові, і він говорить мені: тут відкрили вакансію спеціаліста по роботі з українцями у команді по інтеграції біженців. Подавайся. А я йому: одна справа спілкуватися під час подорожей, а інша — працювати англійською з людьми. Та я навіть співбесіду не пройду. Він почав мене готувати, хоча я зовсім не вірила у свої сили. Після десь півгодинного інтерв’ю сказали, що результати будуть через два дні. Але подзвонили вже увечері і повідомили, що мене відібрали на цю посаду. І через день чи два я дізналася, що й візу отримала. Та програма спрацювала. Я подякувала Богу, стало очевидно, куди я маю їхати.
Я не з тих людей, котрі сидять на соцвиплатах. Мені потрібно працювати, я люблю працювати, люблю приносити якусь користь суспільству, де живу. Я ціную будь-яку роботу, але будь-де потрібна мова.
Було дуже важко у плані мови, тому що мені здавалося, що вони говорять якоюсь «китайською» англійською. Я живу на півночі десь між Манчестером і Ліверпулем, і тут особливий акцент. Тут буквально довелося себе «створювати з нуля»: відкрити рахунок у банку, отримати сім-карту, оформити документи, пройти ідентифікацію, не кажучи вже про адаптацію, соціалізацію і так далі... Я, певно, з третьої спроби відкрила рахунок у банку, тому що не розуміла, що мені говорили. Розверталася, виходила і плакала. І в роботі перший час було важко через мовний бар’єр. До речі, тут немає такого паперового документообігу, як в Україні, всі офіційні документи в електронному варіанті. Це мені дуже подобається.
У нашому канселі можна працювати дистанційно, лише по понеділках офіс-день, коли ми приходимо на нараду, де плануємо роботу. Хоча в принципі моя робота не передбачала, що я працюю з дому, бо ми налагоджували мережу українських хабів по всьому Ланкаширу.
Хаб — це простір, де українці можуть прийти раз на тиждень попити чаю, поспілкуватися, обговорити якісь документи, пошук роботи, як далі жити, обговорити мовні курси, щось порадити один одному. У перші місяці це було просто життєво необхідно, як повітря. У той період українець для українця був немов би подорожник для душі. Дуже важливо було відчувати, що ти не один. Разом набагато легше адаптовуватися у новому суспільстві.
Десь знала українців, десь знала британців, десь українці самі організувалися між собою, десь організувалися діаспоряни, десь це було на базі церков. До речі, ще великий плюс британського суспільства: католицькі й англіканські церкви не просто для здійснення якихось релігійних обрядів, а відкриті для людей, не відділені від суспільства. Британці на базі церков почали відкривати хаби, мовні курси. Це було величезною підтримкою для всіх нас.
Тож зараз я працюю в команді по інтеграції біженців у Раді графства Ланкашир. Графство — це адміністративна одиниця, як у нас область. У нашій команді десь 25 людей. Я відповідаю за інтеграційні заходи і проєкти з близько десятьма націями: афганці, сирійці, українці, люди з африканських країн тощо. Раніше я працювала тільки з українцями, а влітку минулого року пройшла співбесіду і тепер я координатор із розвитку громад, координую роботу з усіма біженськими спільнотами у нашому графстві. Є проєкти, які ми самі реалізовуємо, а є ті, що делегуємо громадським організаціям, фінансуємо, контролюємо. Є багато грантових проєктів, зокрема по Україні.
У перший рік, коли я приїхала, подружилася з дівчатами, і ми відкрили громадську організацію. Я вже з досвіду в Україні розуміла, що краще мати свою організацію. Моя улюблена книжка «Собор Паризької Богоматері» каже: «Краще бути головою маленької мухи, ніж хвостом великого лева». І ми не прогадали. Це теж ще та складність була, бо все англійською мовою, абсолютно інше законодавство, нюанси щодо банківських рахунків… Але британці — це мегалюди: дуже добрі, дуже відкриті, завжди готові надати допомогу. Можливо, тому, що це сите суспільство, вони завжди були імперією, у них завжди все було, немає ніякого дефіциту, хоча і люблять поскаржитися на життя, але тут усе стабільно. Можливо, через це вони швидко включаються в допомогу іншим.
Ось приклад. У нас тільки почалася велика війна, а вони вже увели одиницю спеціаліста по роботі з біженцями з України. До речі, не кожне графство має команду по роботу з біженцями. Я думала, як у нас: відділ культури, відділ освіти, оргвідділ у кожному районі й області. Ні, тут не так. Буває, навіть з Манчестера люди телефонують зі своїми питаннями, хоча Манчестер — це мегаполіс, місто-мільйонник, але у них такої команди там немає, це зовсім інше графство. Тож у нас справді крута команда, де на високому рівні налагоджена робота з біженцями. До речі, саме ця наша команда пройшла у фінал у щорічному конкурсі серед органів місцевого самоврядування, і у червні в Лондоні буде оголошення переможців і нагородження. І я дуже цим пишаюся, особливо якщо врахувати, що половина нашої команди — це колишні біженці з різних країн. Я безмежно рада, що спільними зусиллями нам вдається здійснювати такий позитивний вплив на суспільство, у якому ми живемо.
— Чи підтримують українців мешканці графства і влада?
— Так, мешканці дуже підтримують. Наприклад, Гвен Грімслі і її чоловік пастор Майк на базі своєї церкви створили перший хаб, куди ми перший час приходили щотижня поспілкуватися, познайомитися, підтримати один одного, а часто — і поплакати... У Престоні, місті, де я живу, загалом багато різних церков, бо і сама назва перекладається як «місто священників». І на базі цих церков британці влаштовували такі хаби для нас, багато благодійних заходів саме на базі церков було проведено нами спільно з британцями вже трішки пізніше, коли ми трохи «ожили». Взагалі мені дуже подобається працювати з англійцями, вони дуже швидко відгукуються на співпрацю. Я навіть одного разу замислилася, чи змогли б ми, українці, так просто відкрити свої домівки і свої серця для якогось народу, якби їх спіткала така біда?.. Ой, не знаю…
Я думала собі так: приїду в Англію, доєднаюся до тих тисячних мітингів на підтримку України, будемо нагадувати про війну в Україні. А я приїхала і за три тижні не зустріла жодної українки. Тоді я зрозуміла, що треба засукувати рукава і самій створювати ці мітинги. І я створила чат у Престоні, де було п'ятеро людей, зараз у ньому 250 людей. А загалом по графству до 2000 українців, з якими я працюю, не враховуючи інші біженські схеми.
Мітинг-реквієм з нагоди першої річниці повномасштабного вторгнення. Престон, лютий 2023
Втім, британці завжди нам допомагали: якоюсь інформацією, порадами по роботі, створювали спікен-клаби, де ми просто могли практикувати англійську з носіями мови, що дуже допомагало натренувати вухо, бо одна справа, коли ти серед однокласників чи в універі щось вивчив і розповів, а інша — розуміти, що тобі говорять місцеві, уміти сказати, що ти хочеш. Перший рік для мене це була реально проблема. Моя найчастіша фраза: «Чи не могли б ви, будь ласка, говорити повільніше?». А зараз я вже так не кажу.
Також прості британці допомагали з житлом. Наприклад, сім’я, в яку я потім переїхала, стали для мене як другі батьки: люди віку 60+, дуже добрі, жартували, що я для них ніби усиновлена донька. Подарували машину, бо ми тоді жили в селі, а працювати я мала по всьому графству — багато заходів, і треба мотатися скрізь. І хоч я вже давно живу окремо, ми й досі підтримуємо гарні, дружні стосунки.
Допомагають і органи місцевої влади. На той час Ніл Дербі був мером міста і якось прийшов у наш хаб. Я була дуже здивована. Почав розпитувати, яка допомога потрібна. Зараз він уже не мер, але і досі відвідує наші заходи. Нещодавно був мітинг до річниці повномасштабного вторгнення, то він теж прийшов. Це дуже приємно, бо це вже не про «посадові обов’язки», а про людську солідарність.
Те, що в нашому графстві створили штатну одиницю по роботі з українцями, вже говорить про підтримку владою нашої країни. Крім цього, у нашому канселі відкрився кол-центр, де працевлаштовані десять українок, які щомісяця телефонують спонсорським сім’ям, у яких й досі живуть українці, переконатися, чи все гаразд. Якщо є проблеми, шукають альтернативне житло, намагаються вирішити інші питання. Тобто органи місцевої влади тут дуже залучені в роботу з українцями.
Також ми познайомилися з однією міжнародною благодійною християнською організацією International AID Trust, яка підтримує Україну понад 33 роки, а також й інші країни, зокрема Молдову та країни Африки. Після повномасштабного вторгнення їхня допомога набрала ще більших масштабів, ми з ними потоваришували, почали співпрацювати і тепер наші проєкти вже на іншому рівні.
Якщо зразу це було знайти своїх і триматися купи, аби не з’їхати з глузду, поговорити рідною мовою, розібратися з документами, знайти якийсь польський магазин, де можна купити гречку, то зараз це круті благодійні проєкти, куди ми донатимо гроші, бо наша громадська організація напряму в Україну не можемо перераховувати кошти, тому здебільшого ми це робимо через дружню британську організацію.
От книжку видали, всі гроші від її продажу йдуть на донати, які ми перераховуємо в International AID Trust. А вони лише в лютому передали 12 «швидких» допомог в Україну. Інколи ми просто їм донатимо, бо вони закупляють пікапи, «швидкі». Також волонтеримо по вихідних — на складах розбираємо, сортуємо одяг дитячий, дорослий, жіночий, чоловічий. Вони відправляють як гуманітарку. А інколи, коли мені надходять якісь конкретні замовлення від якогось підрозділу, то я доначу цій організації і прошу, щоб вони перерахували адресно тому, хто конкретно звернувся.
Є тут і місцеві волонтери. Один просто невгамовний. Він постійно купує пікапи і сам ганяє їх до польського кордону. То ми теж йому скидаємо на пальне, наприклад.
Але британці цю війну відчувають по-іншому, ніж ми. Це й не дивно. Навіть я, коли приїхала на захід України, то відчула, що війна там сприймається не так, як у Сумській області. Вони стурбовані, але не настільки, як ми. Через три роки градус залучення до допомоги Україні, на жаль, спадає. Це можна пояснити подіями на Близькому Сході. І якщо не всім українцям ця війна болить, то що говорити про англійців.
Важливо, не де ти, а хто ти по суті і як ти нагадуєш про Україну. Місце перебування ніколи не визначає міру патріотизму людини. Тому зараз ще більше потрібно акумулювати увагу суспільства на Україні. Ми це відразу розуміли. Нам, по-перше, хотілося подякувати британцям за їхню підтримку, по-друге, показати нашу культуру, по-третє, зібрати донати. Тому наш перший захід був у Престон-концерт у грудні 2022 року. Було дуже страшно. Напевно, сум, страх і сльози — це була панівна емоція за перший рік. У мене перший рік була така туга за Ромнами, що я заходила в гугл-мапу і «гуляла» рідним містом віртуально, хотілося дивитися на пам’ятник Шевченку, каштани, щоб не забути, як це виглядає, бо у мене тоді ще не було відпустки, щоб поїхати на рідну землю.
Перша вулична акція в Престоні на підтримку України. Серпень 2022 року. Престон, площа Flag Market. Зібрані тоді кошти на тепловізор передали Катерині Лук’яненко
— Розкажіть про той перший концерт.
— Переїхала я в Англію у травні 2022 року, а перший захід ми провели вже у серпні. Це ще був не концерт, а звичайна вулична акція для привернення уваги до України. Нас тоді так мало людей знало, але треба було щось робити. Організувала його на свій страх і ризик. Ми наготували українських страв, кинули клич в усі наші хаби, попросили в мерії Престона апаратуру, їжу продавали за донати і розказували наші історії евакуації. Я вже приблизно знала хто звідки, долучили дівчат, хто евакуйовувався з гарячих точок. Зібрані в цей день кошти передали роменці Каті Лук’яненко. Здається, вона тоді збирала кошти на тепловізор.
Ми дуже раділи, що нам вдалося зібрати майже тисячу фунтів на канапках і тістечках, за які люди донатили по фунту, по два… Ми були дуже щасливі, що змогли допомогти нашим захисникам і заявити про Україну в Престоні. Тоді це було вперше. Хоча була погана погода, і ми дуже хвилювалася, чи взагалі хтось прийде. Але нам своє робити, тому ми пішли вивішувати прапори на центральній площі міста. Я тоді ще не знала, що та площа побачить ще багато наших заходів.
Потім у грудні був концерт. Одна справа організувати його в Україні, де багато різних колективів, виконавців. А де їх знайти тут? І ми їх шукали по всій Англії. Знайшли танцювальний колектив «Орлик», артисти в якому 3-4 покоління емігрантів після Другої світової війни. З них дехто трішки говорить українською. Офіційно вони в Манчестері базуються, але по факту живуть по всій Англії. Українці-біженці з Манчестера приїхали співати. А ще роздрукували фотографії про Україну наших відомих фотографів, як наприклад Ян Доброносов чи Алекс Заклевський, хто показує війну. І ця фотовиставка об’їхала всі міста Ланкашира. Та й зараз завжди будь-який захід супроводжуємо фотовиставкою, бо недаремно ж кажуть, що краще один раз побачити…
Перший концерт пройшов дуже успішно. Я переживала, чи прийдуть люди, чи буде їм цікаво. І коли охочих подивитися стало більше, ніж майже півтисячі посадкових місць у залі, у мене почалася паніка, бо не знала, що робити, куди їх садовити… А коли заграв наш гімн, дуже хвилювалася, як реагуватимуть британці, боязко глянула на зал і була вражена, що абсолютно всі люди стояли! Це було таке відчуття щастя, що твою країну люблять і шанують.
А ще якось ми показували моновиставу української акторки, з якою вже тут познайомилися: вона танцювала про війну. Плакали всі: і британці, і ми. Тож природно, що донати після таких заходів ідуть більші, бо місцеві бачать, як ми це все переживаємо і відкриваємо їм свої серця.
Також на кожен захід готуємо їжу, бо так тут це працює: без пригощання на концерт ніхто не прийде. Стараємося пропонувати щось українське: солодощі, канапки… Хоча доводиться заморочитися: піти в польський магазин, знайти сало, хрін… бо тут зовсім інша кухня, інші страви.
Заходи проводимо дуже душевні, теплі, аби про Україну нагадати всіма способами, і їжею в тому числі. Уже багато британців і гімн наш співають, і у вишиванках ходять, і в Україну як волонтери їздять. Щосуботи відбуваються мітинги, щоби медійну увагу привертати до України.
Велике спасибі за постійну підтримку подружці з Харкова Елі — професійному діджею, яка озвучує всі наші івенти, фестивалі, і Юлі з Дніпра, котра знайома з деякими акторами, режисерами, і постійно «затягує» цих творчих людей на наші заходи.
Загалом дуже задоволена оточенням, яке склалося, бо багато конструктивних українок, готових генерувати нові ідеї і постійно нагадувати про Україну. Наприклад, з Аллою Март прийшла ідея книжки рецептів, і ми тільки за перший місяць після її виходу продали книг майже на 4000 фунтів. Це на один пікап за місяць! Нещодавно прийшло ще 1000 примірників цієї книги з України. Ми друкували її в Україні, аби підтримати наших видавців.
— Що то за книга така, що принесла таку суттєву допомогу Україні?
— Коли я приїхала в Англію, в перший робочий день мені подарували сирійську книгу рецептів, яку створили сирійські біженці. Я відразу подумала, яка прекрасна ідея — плекати свою ідентичність за кордоном. Тоді я вирішила, що прийде час і ми обов’язково зробимо свою книгу. І вже влітку 2023 року в чаті ми переписувалися про те, хто що готує для своїх британських сімей. І Алла пише: мені британська сім’я каже, що вже треба видавати книжку рецептів. А я така: легко! Вона погодилася все систематизувати і перекласти англійською, були б гроші. Я ж підходжу до свого менеджера і кажу: «Ребеко, ми хочемо книгу українських рецептів. Для нас важливо не втратити свою ідентичність, бо тут багатокультурне середовище. Наприклад, тут багато індійської, сирійської, турецької культури. Хочеться показати, що і Україна тут є». І Ребека погодилася, визначила нам бюджет. Ми відібрали охочих жінок, які поділилися своїми рецептами, і додали розповіді про себе та про те, чим займалися до війни. Це такі зворушливі історії!
Книга рецептів
Ми розказали про борщ, що це українська національна спадщина. Помістили цікаві історії, пов’язані з цими стравами. Покроково фотографували процес приготування. Вийшов цікавий проєкт. Коли постало питання, де його друкувати, звернулися у видавництво братів Капранових «Зелений пес». Я їх знала ще з часів свого депутатства в Сумській обласній раді, бо запрошувала у Ромни у бібліотеку. Принципово було друкуватися у видавництві з чіткою проукраїнською позицією, а в них багато класних українських проєктів. Спершу 1000 примірників випустили, які відносно швидко розійшлися, тож зробили додрук на ще 1000 примірників. Книга розходиться на ура! Здебільшого українці дарують своїм британським друзям, британським сім’ям на знак вдячності на різні свята. Хоча вже були замовлення і я вже надіслала і в Америку, і в Норвегію, і у Фінляндію. Представляємо її на всіх наших благодійних заходах. Це повністю благодійний проєкт, усі гроші від продажу йдуть на допомогу Україні.
Фотовиставка «Прекрасна. Зранена земля». Престон, літо 2023
— Які ще заходи організовуєте на підтримку України?
— Минулого року, наприклад, разом зі студентами Ланкастерського університету, на річницю повномасштабного вторгнення пошили найбільший у Великобританії український прапор — 50 на шість метрів. Щоб він не вийшов більшим, ніж сама площа, спеціально в гуглі дивилися розміри тієї площі. Приїхала Бі-Бі-Сі зафільмувати, і ми теж розповідали, чому це важливо. Того дня ми зібрали теж десь 1000 фунтів і задонатили на машини для ЗСУ для місцевого волонтера, про котрого розповідала вище. З’їхалися люди з усього графства, і ми під пісню «Океану Ельзи» «Я не здамся без бою» розгортали цей прапор. Плакали всі. Це було настільки зворушливо, сильно і гордо, що ми українці, що ніхто не лишився байдужим.
Мітинг з нагоди другої річниці повномасштабного вторгнення росії в Україну 24.02.2024 р. Престон, площа Flag Market
Наш кансел фінансував гранти на підтримку України. І ми з дівчатами написали проєкт. За отримані кошти купили колонку на наші вуличні івенти, мікрофони, і тепер у нас є своя апаратура на заходи. Цьогоріч на день вишиванки плануємо пронести прапор із центральної площі міста Престон в Ейвінем-парк, щоби ще раз нагадати про Україну, а на тиждень біженців у червні плануємо черговий благодійний захід.
Минулого тижня, наприклад, у нас був захід у Ланкастерському коледжі, де студенти вчаться на кухарів, і ми з ними готували з нашої книги рецептів. Вони обрали готувати борщ, вареники, голубці і шарлотку. Я це називаю лагідна українізація. Тепер для них Україна — це не просто щось із новин, якась суха статистична інформація, а конкретні люди, з якими вони познайомилися, тепер вони знають Україну на смак. Щоб британці хотіли постійно нас підтримувати, мова про пересічних мешканців, треба теж бути вдячними і старатися вибудовувати містки співпраці. Просто сказати «киньте грошей» не працює, треба це зробити красиво, підвести до цього людей. Я думаю, що ми з цим класно справляємося.
Також у нас були кінофестивалі до Тижня біженців, де ми показували короткометражні фільми про війну разом із фотовиставкою, про яку я говорила вище.
Кінофестиваль Короткометражних фільмів про Україну в рамках проведення Тижня Біженців. Центральний Університет Ланкашира, літо 2023
Демонстрували «20 днів у Маріуполі» разом із фотовиставкою в Йорку і в Ланкастері ще до того, як фільм став оскароносним.
Кінофестиваль Короткометражних фільмів про Україну — день другий (Вікторія Мурич – зліва)
— Чи доводилося перетинатися із роменцями у Британії за ці роки?
— Кілька місяців тому в Ліверпулі був звітний концерт творчих колективів міста. Уявіть, як наші громадяни розкрутилися, зорганізувалися і плекають свою культуру, що проводять уже звітні концерти! Ми намагаємося їздити один до одного на такі заходи. От і я поїхала до сусідів і зустріла там дівчину, яка колись вчилася у «першій» школі в той час, як я там працювала педагогом-організатором.
Зустрічала ще одну знайому з Ромен. Ми саме розпочали ще один цікавий напрямок роботи: більше року тому постало питання щодо податків, зокрема, як уникнути подвійного оподаткування, де платити податки, як правильно це робити, де декларувати, як відкрити ФОП в Англії. Я знайшла міграційного юриста, уповноваженого представника омбудсмена в Англії Юрія Лисенка. Він юрист компанії «Sterling Law», співпрацює з деякими податківцями. І організувала у Престоні першу юридичну конференцію для українців. Цілий день вони консультували людей щодо віз, податків, надавали інформацію, як відкрити власну справу. До речі, 16 березня в Манчестері проходила уже 11 така конференція. Тобто з моєї легкої руки ця справа набрала обертів. І от там, у Болтоні, це Манчестерська так звана область, я зустрілася із землячкою з Ромен. Але вона живе в іншому графстві, тому ми перетинаємося рідко.
Є також Юля з Недригайлова у нашому графстві, і є з Коровинець дівчина. Але із Сумської області я не знаю багато людей тут. Приїздила по обміну в Ліверпульський університет на місяць Оксана Кириленко, журналістка із Сум, але, на жаль, ми не змогли зустрітися. Дуже багато людей із Харкова, Маріуполя, Київської, Запорізької, Донецької, Луганської областей, із заходу України.
— Чи є зв’язок із діаспорою, з нащадками тих, хто виїхав у часи Першої чи Другої світових воєн?
— Є. Вони створили Асоціацію українців у Великобританії. Це стара організація з мережею по всій Англії. До повномасштабного вторгнення вона діяла не так активно, а ми дали їй нове дихання. У нашому графстві її осередку немає, але є в Ліверпулі, де українки, які нещодавно приїхали, активно проводять різні заходи на підтримку України й українців. Нещодавно, наприклад, до них приїздив фронтмен гурту «Мандри» Сергій Фоменко, показував свій фільм «Люди зі сталі» про Маріуполь. Теж усе благодійно, за донати. Зібрані кошти пішли на протезування військових. Ми вдячні нашій діаспорі, що вона створила інфраструктуру, що її знають, достатньо було влитися нинішнім біженцям з України, і вона знову повноцінно функціонує. Плюс два колективи «Орлик» і «Пролісок», про які вже згадувала.
Ще, наприклад, Оксана Митюк, українка, котра народилася в Англії, або пан Славко з Болтона з нашого графства. Вони говорять українською, з акцентом, повільніше, ніж англійською, але вони дуже активно підтримують Україну. І українці в них жили по спонсорській схемі. У пана Славка збережена ціла купа вишивок. Ми робили експозицію вишивок його мами (подушки, серветки, рушники тощо) минулого року в церкві на День вишиванки, навіть продавали дещо за донати. Запрошували популярного бандуриста Юрія Фединського, він робив світовий тур, був і в Англії. Це також було до Дня вишиванки.
Оці українці, що оселилися тут після Другої світової, склали кістяк оцього ком’юніті українського. Ходять на марші на підтримку України і на заходи приїздять.
Буває образливо в душі, що оце покоління виходить на підтримку України, а багато хто з тих, хто приїхали після повномасштабного вторгнення рашистів, не часто ходять, бо бачу одних і тих. Спочатку ходили всі, а зараз, щоб зорганізувати, треба дуже постаратися, щоразу вигадувати нову мотивацію, хоча вона, здається, очевидна — війна. Такий спад активності і в інших містах. Викристалізувався кістяк, який підтримує цей вогонь збору донатів для України. На деякі заходи більше людей приходить, на деякі менше, і так скрізь.
— Над якими проєктами наразі працюєте?
— Юристи, з якими проводили конференції, запросили мене на парламентський захід у Лондон минулого року. Там я познайомилася з Ольгою Айвазовською, засновницею Громадянської Мережі «Опора». Зараз ми спільно запустили проєкт — документування воєнних злочинів, скоєних росіянами проти цивільного населення. Ми відібрали психологів у трьох графствах: Манчестер, Ліверпуль і Ланкашир, навчили їх, як документувати. Шукаємо свідків і скоро будемо передавати свідчення до правоохоронних органів у Великобританії.
Це важливо робити для того, аби світова спільнота не думала, що російсько-українська війна — це війна путіна проти українського населення. Це війна росії, включаючи все їхнє населення. І коли люди розказують такі історії, то стає зрозуміло, що це не тільки путін стріляє, а стріляють усі росіяни.
— Знаю, що Ви були номіновані на одну з британських нагород.
— Так, мене номінували на нагороду «Сильна жінка Півночі», яка відбувається щороку в Манчестері. Через місяць повідомили, що я пройшла в шорт-лист (півфінал), ще через деякий час повідомили, що я пройшла у фінал. Я не могла повірити, бо перебуваю в Англії не так довго. Церемонія нагородження відбулася 6 березня. У моїй категорії «Людина з метою. Державний сектор» було вісім фіналісток. Перемогла жінка, яка 20 років пише дисертацію на тему «Захист прав жінок», а взагалі в одній із номінацій перемогла колишня співачка гурту «Spice Girls». Це величезних масштабів церемонія, де беруть участь компанії, корпорації, видатні люди у різних номінаціях.
Дуже приємно, що за два з половиною роки вдалося розгорнути таку діяльність, що нею зацікавилися і звернули увагу. Хоча в документах, які оформляли для фіналу, у графі «Чим я пишаюся», я не перераховувала все, що ми зробили, а вказала тільки два проєкти — книгу рецептів і проєкт «Співчуття». В останньому ми з колегою Омаром з Афганістану ходимо по школах Ланкашира, розповідаємо, чому люди стають біженцями, як їм можна допомогти, працюємо, щоби не було упередження довкола біженців, щоб діти не думали, що біженці і фінансові мігранти — це одне й те ж. Цей проєкт показує, як можна підтримати біженців, навіть якщо ти не маєш грошей. Він вчить доброті. Наприклад, якщо в класі є якийсь біженець, то допомогти йому з уроками, особливо на початку, коли людина погано володіє мовою, — це безцінно. Менше ніж за рік ми охопили близько півтори тисячі дітей. І це все англійською мовою! Цей проєкт важливий тому, що завтра сьогоднішні діти будуть приймати важливі рішення і, щоб запобігти неправильному ставленню до біженців, треба сьогодні виробити правильне ставлення.
— Що вважаєте головним для українців у нинішніх реаліях?
— Насамперед щиро дякую британцям, що дають можливість працювати, розвиватися, реалізовуватися, плекати свою самобутність. Мені було важливо не розчинитися в мультикультурному середовищі, а зберегти український стрижень не просто на індивідуальному рівні, а постійно нагадувати про Україну різними заходами якісно.
Нам основне не втомитися від війни, бо так, як болить нам, не болить нікому. Це наша біда, і нам її треба долати, розгрібати. Жити треба своє життя, воно одне, це не чорновик, запасного не буде, як у комп’ютерних героїв. Якщо кожен на своєму рівні робитиме все, що може, то це буде ефект синергії, і це призведе до скорішої Перемоги.
Матеріал підготовлений завдяки фінансовій підтримці Української Асоціації Медіа Бізнесу за гроші “Українського Медіа Фонду”.
