Одесит із позивним “Джон” пройшов пекло з перших днів повномасштабного вторгнення: брав участь у боях поблизу Прип’яті, що в Чорнобильській зоні відчуження, за Світлогорськ, Ізюм, Бахмут, Роботине, Оріхове, Мар’їнку та багато інших.
За весь цей період йому доводилося змінювати не тільки бойові підрозділи, а й військову спеціалізацію – Джон був розвідником, сапером, кулеметником і врешті-решт став бойовим медиком.
Після довготривалого лікування і непридатності продовжувати службу в штурмових підрозділах одесит знайшов місце, як не дивно, в Інтернаціональному легіоні, серед іноземних добровольців.
Служба в ЗСУ, початок війни і знайомство з Легіоном
До лав Збройних Сил України Джон потрапив ще у свої 18 років, в 2019 році. Призвався до 132 Окремого розвідувального батальйону ДШВ, де і служив упродовж чотирьох років.
З Одеси на кордон із Білоруссю
Через годину після початку війни Джон уже сидів на броні БТР, що прямував у бік білоруського кордону, в район Прип’яті. Саме там був один із напрямків вторгнення росіян із території Білорусі:
– Ось так розпочалася для мене війна. О шостій ранку я вже сидів на БТР, запакований набоями. Найцікавіше, що ввечері напередодні ми відпочивали з дівчиною, і вона мені говорила: “А раптом війна…” Тоді я їй відповів: “Яка… війна?” – згадує Джон. – Спочатку був білоруський кордон, так звана Київська операція, потім нас перекинули на Святотогірськ. Там нас вибили за річку, монастир ще був там такий гарний, може знаєте. Потім нас перевели на Ізюм, Ізюмську операцію. І там я отримав своє перше поранення. Після цього нас вивели на поповнення. Повернули вже у Бахмут. Потім було Роботине, Оріхове, в Запорізькій області.
Після пережитого Джон мав усі законні підстави покинути службу. Хтось інший, безумовно, скористався би такою нагодою. Десантник обґрунтовує своє рішення лишитися дуже просто:
– Якщо кожен так буде думати, то цю війну ми точно про…, програємо.
Що там на особистому фронті
Джон – сирота, виріс без батьків, але в Одесі знайшов свою нову сім’ю: він познайомився з дівчиною, і її батьки прийняли Джона як власного сина. Однак на рішення Джона продовжити службу після поранення навіть кохана вплинути нічим не змогла.
– Окрім матів, моя дівчина нічого мені не сказала. Сказала, що я ідіот. Насправді вона розуміє мене, але від цього їй не стає легше, – пояснює хлопець.
Після війни Джон, як і більшість військових, мріє побути в тиші, оселитися десь у будиночку, щоб ніхто не бентежив. Це не дивно, оскільки війна в Україні не схожа на інші і змінюється з кожним днем. А на передовій безперервно гучно як ніколи:
– Бажано ще з видом на річечку, щоб був камін і сервант із гарним алкоголем, і обов’язково велика-велика бібліотека. Це моя мрія, а плани – плани виграти війну і одружитися.
Більше про Інтернаціональні легіони оборони України можна дізнатися на офіційному сайті за посиланням.
