Наші захисники – гордість нації. Воїни, чиї імена вписані у новітню історію України разом із високими державними нагородами. Кожен із них – це не просто історія окремої людини, а частинка великого літопису боротьби нашого народу за свободу й незалежність. Завдяки ініціативі начальника Сумської ОВА Олега Григорова розпочинаємо серію публікацій про історії наших мужніх захисників, аби зберегти пам'ять про їхній подвиг. Ці історії водночас болять та надихають, мотивують та нагадують, якою ціною ми тримаємо небо над головою. Історії Героїв залишаються символом мужності, незламності та любові до України. Бо саме з таких життів і подвигів складається книга нашої Перемоги.
Володимир Дранченко — наш земляк, людина, для якої слово «служба» ніколи не було порожнім. У мирному житті він працював у карному розшуку, щодня стояв на сторожі закону. Та коли російський ворог прийшов на українську землю, Володимир не зміг залишитися осторонь — вступив до лав Збройних Сил України. Сьогодні під позивним «Бурий» він захищає нашу державу біля Часового Яру, де війна триває щодня і щохвилини.
У розмові Володимир відверто розповів про свій шлях від поліцейського до воїна, про побратимів, мотивацію і віру в перемогу.
- Як Ви отримали свій позивний? Чому саме – «Бурий»?
- Я сам собі його придумав, бо родом із Буринського району.
- На яких напрямках Вам довелося воювати за час служби?
- Починаючи з жовтня 2022, був у Соледарі, потім – Бахмут, Південне, Торецьк… У червні 2024 нас перекинули з Торецька на Часів Яр. І вже з червня минулого року, по сьогоднішній день, ми на Часів'ярівському напрямку.
- Де було найбільш важко особисто для Вас?
- Найважче напевно зараз, особливо враховуючи сучасні технології, FPV-дрони, які застосовують росіяни. Тоді, у 2023-24, вважав, що в Бахмуті було дуже важко, але тепер є з чим порівнювати. Можна сказати, що Бахмут – то були ще «квіточки»… Зараз, на мою думку, Покровський і Часів'ярівський – два дуже тяжкі напрямки, бо в нас ворог відрізає тилову частину. З Костянтинівки на позиції, буває, добиратися доводиться пішки, а також використовувати роботизовані наземні комплекси, щоб доставляти хлопцям провізію, БК та інше.
Загалом – тяжкувато. За серпень у нашому підрозділі, в мінометній батареї – мінус три пікапи, а якщо взяти батальйон чи бригаду, матеріальні втрати, звісно, більші…
Фото: З особистого архіву В.Дранченка
- Чи були у Вас випадки, коли Ви розуміли, що Ваше життя опинялося на межі…
- На жаль, такі моменти є у багатьох військових… Мені особливо врізався в пам’ять випадок у Бахмуті, коли за 8 метрів від мене розірвався мінометний снаряд. Дякуючи Богу, снаряд перелетів і більша частина осколків полетіла вперед, певна частина – в мій бік. У ту мить я стояв за деревом, воно мене і врятувало. А в автівці поруч усі вікна посікло. Як кажуть – суто фарт.
Була ситуація і в Торецьку, коли по нашому місцю розташування прилітали снаряди. Ми з побратимами сиділи в погребі і думали, що «вже, напевно, - все»…
На сьогодні ситуація трохи інша. Важко бути на позиції, а доїхати до неї ще важче, тож доводиться обварювати сітками машини. Напевно багато хто вже бачив таких «звірів», у Сумах вони також є.
Зараз у мене трохи змінились функціональні обов'язки, я більше відповідаю за організацію роботи. Буває, заступаю на чергування на КСП в Костянтинівку, то коли їдемо вночі, на дорогах – багато розбитих машин, тож є імовірність навіть просто потрапити в ДТП, не рахуючи того, що над нами постійно літають FPV-дрони, «Крила», «Молнії» та інша ворожа нечисть.
- Вам доводилось рятувати життя побратимам?
- Пам’ятаю Бахмут… Кінець 2022 року. Я саме був на бойовій позиції. На мене по рації вийшов один із керівників і повідомив, щоб я їхав у наше тилове розміщення, бо туди був приліт. І я поїхав. Як з’ясувалося, вибухом поранило трьох наших бійців. Найтяжчого «трьохсотого» поклав у машину і на швидкості 140 км/год евакуював у Костянтинівку. Його госпіталізували, прооперували. Вижив. Сашею його звали, позивний «Боксер». Наскільки знаю, його вже списали.
- Незручне питання. Зараз іноді чуємо негативні висловлювання про роботу поліцейських на кшталт «Нехай ідуть воювати!». Як особисто Ви ставитесь до цього? І чи багато знаєте правоохоронців, які пішли служити? Можливо, хтось служить разом із Вами?
- Зі мною служить мій старшина – колишній дільничний зі Львівської області. В окремій штурмовій бригаді Нацполіції «Лють» воюють і мої колеги Женя Бакшей, Сергій Губар…
А стосовно висловлювань у бік правоохоронців, до такого ставлюсь нейтрально. В кожному колективі, в кожному підрозділі, хоч у цивільному, хоч у військовому житті, є різні люди і в кожного з них – власна думка. В мене немає звички щось комусь доводити, заперечувати, затуляти рота чи нав’язувати своє бачення. Кожен виконує свою роботу. хтось – на варті закону, хтось на варті кордонів нашої країни…
- Війна забрала життя Ваших колишніх колег-земляків Вадима Листопада та Романа Бабенка і його маленького сина. Чи вдалося вам відвідати місця їхнього поховання?
- Минулого року, коли їхав до батьків у Піски, то, проїжджаючи через Білопілля, вдалося побути на могилі Вадима. До Романа обов’язково поїду, щойно випаде нагода…
Було дуже важко дізнатись про їхню загибель, просто не вкладалося в голові. Був лише біль і смуток. А ще – злість, яка і досі мотивує завдавати ворогу якнайбільше втрат. За вбитих мирних людей, за маленьких дітей, життя яких вони обірвали...
Фото: Скріншот із відео Кордон.Медіа
«За Бабенка Романа і його синочка!»... Страшна звістка про вбивство у Білопіллі колеги, учасника АТО Романа Бабенка і його чотирирічного сина Дмитрика застала Володимира на бойових позиціях. Він навіть не зміг приїхати на похорон товариша. Єдине, що зміг того дня - підписати снаряд і хоч так помститись ворогам за товариша.
- Ваша родина зараз у безпеці?
- Раніше ми з дружиною та двома нашими дітьми проживали в Білопіллі. У 2016 купили там будинок, робили ремонти, будували плани на життя. Зараз наше сімейне гніздечко, на жаль, пустує… Сім’ю я вивіз із міста ще у 2023. Вже купили квартиру в Сумах, тож зараз вони там. Тата, на жаль, не стало у травні цього року – помер від важкої хвороби. Мама лишилась у Пісках. Влітку ми з сестрою намагалися її вмовити переїхати до Світлани в Роменський район, але мама відмовилась, сказала, поки татові не відбуде роковини, нікуди не переїде.
Так і переживаємо один за одного – мама за мене, а я – за неї, бо ж вона сама. І навіть якщо там ситуація більш-менш терпима, хіба що чути, як пролітають «шахеди», все одно тривога лишається…
- Останнім часом люди, втомлені вибухами та обстрілами, зневіряються у нашій перемозі. А чи вірите в неї Ви, на четвертому році повномасштабної війни?
- Що означає саме поняття перемога? Особисто для мене, перемога – це збереження суверенітету і незалежності. Я дуже болісно переживаю за рідну Сумщину, щоб вона залишилася у складі України. Ми переможемо – це дуже гучно сказано, але, думаю, що все таки ми відстоїмо свою незалежність і в майбутньому буде все добре.
- Що найперше хотіли б зробити, коли почуєте слова «Війна закінчилась»?
- Зателефоную рідним, а ще – запалю свічку і згадаю та пом’яну тих, хто загинув. Війна – то не лише про захист країни, це про біль, втрати і друзів, які йдуть із життя.
Ось і в липні цього року загинув мій побратим. Виходили з позицій із Часового Яру, по авто вдарив FPV. З машини вискочили всі шестеро, п'ятеро лишились живі, а один наступив на мінування. Врятувати не вдалося…
Тож, радість від перемоги – то поняття відносне. Хочеться просто все це забути і повернутись додому. Але забути, на жаль, не вийде…
Фото: З особистого архіву В.Дранченка
Про свого колишнього колегу і друга розповідає співробітник поліції Ігор Будко:
- Володимир – чесна і порядна людина, ми з ним пропрацювали разом вісім років. Познайомились, коли він перевівся з Сум до Білопілля й почав працювати у нас опером, я на той час був слідчим.
Володимир добре розумівся на роботі, його поважало і керівництво, і колеги. Згодом наше робоче знайомство переросло в дружбу. До початку повномасштабної війни, поки мешкали в Білопіллі, часто зустрічалися родинами.
Пізніше Володимир перевівся до чергової частини на посаду чергового. Маючи практичний досвід роботи з людьми, з повідомлень одразу розумів характер події і чітко організовував виїзди. Періодично ми з ним зідзвонюємося, і коли він буває в Сумах, за можливості, зустрічаємося...
Довідково:
Володимир Дранченко народився і виріс у селі Піски Буринського району. Навчався в Сумській філії Харківського університету внутрішніх справ, по закінченні якої, з 2009 року, працював у Зарічному райвідділі поліції, у відділі карного розшуку. У 2013 році перевівся в Білопілля, поближче до свого дому. У тому ж таки 2013 переїхав жити у Білопілля.
Маючи військову кафедру та офіцерське звання, у серпні 2022 року Володимир вирішує лишити службу в поліції і приєднується до лав ЗСУ.
Близько двох місяців служить старшим офіцером батареї, а далі й до сьогодні обіймає посаду командира мінометної батареї 24 окремої механізованої бригади.
Неодноразово Володимир Дранченко відзначений державними нагородами:
- у грудні 2023 року – медаллю «За оборону міста Бахмут»;
- у грудні 2024 – відзнакою Міністра оборони України Рустема Умерова «15 років сумлінної служби»;
- в лютому 2025 року – нагородою командувача Збройних сил України Олександра Сирського «Срібний хрест».
