Володимир Дранченко — наш земляк, людина, для якої слово «служба» ніколи не було порожнім. У мирному житті він працював у карному розшуку, щодня стояв на сторожі закону. Та коли російський ворог прийшов на українську землю, Володимир не зміг залишитися осторонь — вступив до лав Збройних Сил України. Сьогодні під позивним «Бурий» він захищає нашу державу біля Часового Яру, де війна триває щодня і щохвилини.
У розмові Володимир відверто розповів про свій шлях від поліцейського до воїна, про побратимів, мотивацію і віру в перемогу.
- Як Ви отримали свій позивний? Чому саме – «Бурий»?
- Я сам собі його придумав, бо родом із Буринського району.
- На яких напрямках Вам довелося воювати за час служби?
- Починаючи з жовтня 2022, був у Соледарі, потім – Бахмут, Південне, Торецьк… У червні 2024 нас перекинули з Торецька на Часів Яр. І вже з червня минулого року, по сьогоднішній день, ми на Часів'ярівському напрямку.
- Де було найбільш важко особисто для Вас?
- Найважче напевно зараз, особливо враховуючи сучасні технології, FPV-дрони, які застосовують росіяни. Тоді, у 2023-24, вважав, що в Бахмуті було дуже важко, але тепер є з чим порівнювати. Можна сказати, що Бахмут – то були ще «квіточки»… Зараз, на мою думку, Покровський і Часів'ярівський – два дуже тяжкі напрямки, бо в нас ворог відрізає тилову частину. З Костянтинівки на позиції, буває, добиратися доводиться пішки, а також використовувати роботизовані наземні комплекси, щоб доставляти хлопцям провізію, БК та інше.
Загалом – тяжкувато. За серпень у нашому підрозділі, в мінометній батареї – мінус три пікапи, а якщо взяти батальйон чи бригаду, матеріальні втрати, звісно, більші…
Фото: З особистого архіву В.Дранченка
- Чи були у Вас випадки, коли Ви розуміли, що Ваше життя опинялося на межі…
- На жаль, такі моменти є у багатьох військових… Мені особливо врізався в пам’ять випадок у Бахмуті, коли за 8 метрів від мене розірвався мінометний снаряд. Дякуючи Богу, снаряд перелетів і більша частина осколків полетіла вперед, певна частина – в мій бік. У ту мить я стояв за деревом, воно мене і врятувало. А в автівці поруч усі вікна посікло. Як кажуть – суто фарт.
Була ситуація і в Торецьку, коли по нашому місцю розташування прилітали снаряди. Ми з побратимами сиділи в погребі і думали, що «вже, напевно, - все»…
На сьогодні ситуація трохи інша. Важко бути на позиції, а доїхати до неї ще важче, тож доводиться обварювати сітками машини. Напевно багато хто вже бачив таких «звірів», у Сумах вони також є.
Зараз у мене трохи змінились функціональні обов'язки, я більше відповідаю за організацію роботи. Буває, заступаю на чергування на КСП в Костянтинівку, то коли їдемо вночі, на дорогах – багато розбитих машин, тож є імовірність навіть просто потрапити в ДТП, не рахуючи того, що над нами постійно літають FPV-дрони, «Крила», «Молнії» та інша ворожа нечисть.
- Вам доводилось рятувати життя побратимам?
- Пам’ятаю Бахмут… Кінець 2022 року. Я саме був на бойовій позиції. На мене по рації вийшов один із керівників і повідомив, щоб я їхав у наше тилове розміщення, бо туди був приліт. І я поїхав. Як з’ясувалося, вибухом поранило трьох наших бійців. Найтяжчого «трьохсотого» поклав у машину і на швидкості 140 км/год евакуював у Костянтинівку. Його госпіталізували, прооперували. Вижив. Сашею його звали, позивний «Боксер». Наскільки знаю, його вже списали.
- Незручне питання. Зараз іноді чуємо негативні висловлювання про роботу поліцейських на кшталт «Нехай ідуть воювати!». Як особисто Ви ставитесь до цього? І чи багато знаєте правоохоронців, які пішли служити? Можливо, хтось служить разом із Вами?
- Зі мною служить мій старшина – колишній дільничний зі Львівської області. В окремій штурмовій бригаді Нацполіції «Лють» воюють і мої колеги Женя Бакшей, Сергій Губар…
А стосовно висловлювань у бік правоохоронців, до такого ставлюсь нейтрально. В кожному колективі, в кожному підрозділі, хоч у цивільному, хоч у військовому житті, є різні люди і в кожного з них – власна думка. В мене немає звички щось комусь доводити, заперечувати, затуляти рота чи нав’язувати своє бачення. Кожен виконує свою роботу. хтось – на варті закону, хтось на варті кордонів нашої країни…
- Війна забрала життя Ваших колишніх колег-земляків Вадима Листопада та Романа Бабенка і його маленького сина. Чи вдалося вам відвідати місця їхнього поховання?
- Минулого року, коли їхав до батьків у Піски, то, проїжджаючи через Білопілля, вдалося побути на могилі Вадима. До Романа обов’язково поїду, щойно випаде нагода…
Було дуже важко дізнатись про їхню загибель, просто не вкладалося в голові. Був лише біль і смуток. А ще – злість, яка і досі мотивує завдавати ворогу якнайбільше втрат. За вбитих мирних людей, за маленьких дітей, життя яких вони обірвали...
Фото: Скріншот із відео Кордон.Медіа
«За Бабенка Романа і його синочка!»... Страшна звістка про вбивство у Білопіллі колеги, учасника АТО Романа Бабенка і його чотирирічного сина Дмитрика застала Володимира на бойових позиціях. Він навіть не зміг приїхати на похорон товариша. Єдине, що зміг того дня - підписати снаряд і хоч так помститись ворогам за товариша.
- Ваша родина зараз у безпеці?
- Раніше ми з дружиною та двома нашими дітьми проживали в Білопіллі. У 2016 купили там будинок, робили ремонти, будували плани на життя. Зараз наше сімейне гніздечко, на жаль, пустує… Сім’ю я вивіз із міста ще у 2023. Вже купили квартиру в Сумах, тож зараз вони там. Тата, на жаль, не стало у травні цього року – помер від важкої хвороби. Мама лишилась у Пісках. Влітку ми з сестрою намагалися її вмовити переїхати до Світлани в Роменський район, але мама відмовилась, сказала, поки татові не відбуде роковини, нікуди не переїде.
Так і переживаємо один за одного – мама за мене, а я – за неї, бо ж вона сама. І навіть якщо там ситуація більш-менш терпима, хіба що чути, як пролітають «шахеди», все одно тривога лишається…
- Останнім часом люди, втомлені вибухами та обстрілами, зневіряються у нашій перемозі. А чи вірите в неї Ви, на четвертому році повномасштабної війни?
- Що означає саме поняття перемога? Особисто для мене, перемога – це збереження суверенітету і незалежності. Я дуже болісно переживаю за рідну Сумщину, щоб вона залишилася у складі України. Ми переможемо – це дуже гучно сказано, але, думаю, що все таки ми відстоїмо свою незалежність і в майбутньому буде все добре.
- Що найперше хотіли б зробити, коли почуєте слова «Війна закінчилась»?
- Зателефоную рідним, а ще – запалю свічку і згадаю та пом’яну тих, хто загинув. Війна – то не лише про захист країни, це про біль, втрати і друзів, які йдуть із життя.
Ось і в липні цього року загинув мій побратим. Виходили з позицій із Часового Яру, по авто вдарив FPV. З машини вискочили всі шестеро, п'ятеро лишились живі, а один наступив на мінування. Врятувати не вдалося…
Тож, радість від перемоги – то поняття відносне. Хочеться просто все це забути і повернутись додому. Але забути, на жаль, не вийде…
Фото: З особистого архіву В.Дранченка
Про свого колишнього колегу і друга розповідає співробітник поліції Ігор Будко:
- Володимир – чесна і порядна людина, ми з ним пропрацювали разом вісім років. Познайомились, коли він перевівся з Сум до Білопілля й почав працювати у нас опером, я на той час був слідчим.
Володимир добре розумівся на роботі, його поважало і керівництво, і колеги. Згодом наше робоче знайомство переросло в дружбу. До початку повномасштабної війни, поки мешкали в Білопіллі, часто зустрічалися родинами.
Пізніше Володимир перевівся до чергової частини на посаду чергового. Маючи практичний досвід роботи з людьми, з повідомлень одразу розумів характер події і чітко організовував виїзди. Періодично ми з ним зідзвонюємося, і коли він буває в Сумах, за можливості, зустрічаємося...
Довідково:
Володимир Дранченко народився і виріс у селі Піски Буринського району. Навчався в Сумській філії Харківського університету внутрішніх справ, по закінченні якої, з 2009 року, працював у Зарічному райвідділі поліції, у відділі карного розшуку. У 2013 році перевівся в Білопілля, поближче до свого дому. У тому ж таки 2013 переїхав жити у Білопілля.
Маючи військову кафедру та офіцерське звання, у серпні 2022 року Володимир вирішує лишити службу в поліції і приєднується до лав ЗСУ.
Близько двох місяців служить старшим офіцером батареї, а далі й до сьогодні обіймає посаду командира мінометної батареї 24 окремої механізованої бригади.
Неодноразово Володимир Дранченко відзначений державними нагородами:
- у грудні 2023 року – медаллю «За оборону міста Бахмут»;
- у грудні 2024 – відзнакою Міністра оборони України Рустема Умерова «15 років сумлінної служби»;
- в лютому 2025 року – нагородою командувача Збройних сил України Олександра Сирського «Срібний хрест».
