«Ми з Вами домовлялись учора по телефону поспілкуватись. Вибачте, не змогла. Терміново поїхала за «трьохсотими» хлопцями… Приїхала о четвертій, поспала три години і ось зараз знову їду на прифронтову. Та й не хочу я піаритись…», - із цих слів у слухавці мобільного власне і почалося моє знайомство з жителькою Сум, волонтеркою Катериною Андрєєвою, у якої все ж таки вдалося вкрасти кілька хвилин, аби поспілкуватись та опинитися у самому вирі її шаленого ритму життя. Життя, яке вона присвятила порятунку і допомозі.
Волонтерська діяльність Катерини почалася шість років тому, з допомоги дитячим будинкам. Відтоді жінка підтримує дітей-сиріт, які перебувають у дитбудинках Хоружівки та Штепівки, що на Сумщині. З початком повномасштабної війни волонтерка спрямувала свої зусилля на евакуацію жителів прикордоння та поранених бійців із передової, але основна її місія – допомога та порятунок покинутих і безпритульних тварин…
Про них Катерина і розповідає в інтерв’ю.
Від Суджі до Херсону
– З яких громад Ви проводили евакуацію тварин під час повномасштабної війни? Де було найскладніше?
– Можу сказати впевнено, що я проводжу і надалі буду проводити евакуації по всій прикордонній території Сумщини. Була і в Сопичі та Фотовижі Есманської громади, і на міжнародному пункті пропуску, поблизу Сопича, у Глухові, в Шалигинській громаді… Загалом, забирала тварин по всій прикордонній смузі нашої області. Була і в Суджі... Для мене немає перешкод.
Як розповідає волонтерка, у червні 2023 року вона також брала участь в евакуації тварин після того, як росіяни підірвали Каховську дамбу на Херсонщині.
Катерина поїхала туди, не маючи ні власної автівки, ні такої кількості великих кліток, як має зараз. Разом зі своєю командою вони орендували бус і прийняли рішення: їхати рятувати тварин. Тоді з Херсону їм вдалося вивезти близько 30 собак і 20 котів...
– Точну кількість уже й не пам’ятаю, але їх було настільки багато, що довелося повертатися туди кілька разів. Майже всіх тварин ми прилаштували у нові родини, крім чотирьох собак – вони не соціалізовані, не йдуть на контакт із людиною, напевно після того, як ми їх діставали із води. Прилаштувати їх просто нереально, тому ці тварини досі живуть у Сумах, у ветлікарки Олександри Баканової. Щомісяця я купую чотирилапим корм та препарати на обробку від паразитів.
Катерина згадує, що евакуація з Херсону напевно була для неї найскладнішою, і фізично, і ментально.
– Коли ми приїхали в місто, вода доходила до другого-третього поверху. Ми плавали на човні, над головою летіли ворожі снаряди... На той час росіяни дуже сильно обстрілювали Херсон, не дозволяючи волонтерам працювати. Води щодня ставало все більше. Її було настільки багато, що, здавалося – місто просто не виживе.
Найскладніше для мене було рятувати тварин, прив'язаних на ланцюгах, біля дерев. Коли ти пливеш на човні, і бачиш, як собака тримається на останніх подихах…
Добре, що ми взяли з собою бездротову болгарку та інші інструменти, аби в разі чого мати змогу перерізати ланцюги. Дякуючи хлопцям із команди та військовим, які нас супроводжували, вдалося врятувати багатьох чотирилапих. Були серед них і агресивні. Але ми розуміли, що агресія – то наслідок страху. Вони помирали і не розуміли, чому їх кинули. Деякі навіть кусали хлопців із нашої команди.
Особливо запам’ятався дуже агресивний ротвейлер, якого ми врятували з-під води. Виходили його, підлікували, зараз собака живе в новій родині, в іншому регіоні країни, має турботливих власників, охороняє дім. І, важко повірити, але тварина не має жодної агресії.
Попри страх, ризик і небезпеку, у Херсоні нам вдалося виконати свою волонтерську місію. Пам’ятаєте приказку: «Хто не ризикує, той не п'є шампанського». Я дотримуюсь її у своєму житті. Тому ризикнула, врятувала стільки тварин, скільки змогла, і слава Богу, що все вийшло.
Байдужі мовчать — інші просять допомоги
– Як люди з Вами зв’язуються, повідомляють про покинутих тварин?
– Вони або телефонують мені на особистий номер, або пишуть в особисті в соцмережах: Instagram чи Facebook. Хтось повідомляє заздалегідь: «У нас буде евакуація, ми розуміємо, що нема куди подіти тварину, будь ласка, допоможіть їй». І я допомагаю прилаштовувати.
Як розповідає волонтерка, деякі власники, виїжджаючи з небезпечних територій, залишають домашніх улюбленців на сусідів. Хоча Катерина в жодному разі не радить цього робити. Адже, як показує практика, навіть якщо сусіди чи знайомі погоджуються доглядати кота чи собаку, врешті вони можуть прийняти рішення виїхати, залишивши по суті чужу їм тварину напризволяще. І навіть господарям, які просили про допомогу годування, не сповіщають про те, що вони виїжджають. Іноді – свідомо, іноді тому, що під час сильних обстрілів перебувають у паніці.
– За чотири роки я дуже часто була свідком таких випадків, як, наприклад, було в Хотіні, коли, тікаючи з-під обстрілів, сусіди просто забули про чужого собаку і він кілька днів просидів зачинений без води та їжі.
Бувають і такі власники, котрі, розуміючи, що їх поселять у гуртожиток, просто відпускають тварину з ланцюга, даючи їй шанс на порятунок. В будь-якому випадку вона приб'ється до військових, і вже військові зателефонують мені і попросять допомогти прилаштувати собаку чи кота.
На жаль, є і такі безсовісні, які просто їдуть і залишають собак на ланцюгах, закритих у вольєрах, у хатах, на вірну смерть…
– Чи були у Вас особливі випадки під час евакуації тварин, що найбільше врізалися в пам'ять?
– Пам’ятаю, нам надійшла заявка на евакуацію собаки з Великої Писарівки. Ми підійшли до потрібного нам будинку, але все навколо було зачинено. Довелося перелазити через високий паркан. «Тут нікого немає», - говорили мені хлопці. Але раптом я почула, як хтось шкрябає по вікну.
Придивились – у вікно виглядає вівчарка… Вона, бідолашна, почувши наші голоси, залізла на підвіконня, почала шкрябати лапами, аби дати хоч якийсь знак. Ми прийняли рішення вибивати вікно всупереч тому, що цей будинок – приватна власність. Треба було бачити цю собаку, це був справжній жах: суцільна шкіра та кістки. Ми її евакуювали.
Як уже пізніше з'ясували волонтери, власниця собаки виїхала за кордон, залишивши свій будинок переселенцям з однією умовою – годувати і доглядати вівчарку і не платити за комунальні послуги. Але вони вчинили по-іншому… Виїжджаючи, сказали власниці, що випустили собаку, насправді ж лишили її зачиненою в будинку на довгих і болісних 28 днів.
На межі: секунди, що вирішували все
– Евакуація – це завжди небезпека. Знаємо принаймні про один випадок, коли навесні 2025 року під час евакуації Ви потрапили під обстріл. Скільки було таких випадків «на межі»?
– Усього в мене було три випадки, коли я опинялася між життям і смертю. Один із них – це дійсно, коли навесні ми потрапили під обстріл, рятуючи тварин із Запсілля та Миропільської громади. Тоді я була просто шокована, бо летіло все: і ракета, і дрон, і КАБ... Усе це впало в тому лісі, де ми сховалися, буквально за п'ять хвилин. Я думала, ми не вийдемо. Але дякуючи військовим, змогли врятуватися. Вони знайшли нас по периметру, по квадратах, і вивели нас із лісу. За це я дуже вдячна хлопцям!
Інший випадок, про який згадує волонтерка, трапився, коли вона разом зі своїм другом Ігорем їхали в село Яструбине Миколаївської сільської громади рятувати собаку породи Джек Рассел.
– Перед цим мені зателефонувала жінка, яка виїхала за кордон, та повідомила, що її батько, який лишився на прикордонні, зловживає алкоголем і закрив собаку у вольєрі. Тож ми вирішили їхати.
Як зараз пам’ятаю, коли Ігор тримав мене за руки і говорив: «Ти розумієш, що ми з тобою зараз заїдемо і можемо більше не повернутися?» «Так, розумію» - відповіла. «Їдемо?» «Їдемо. Ми ж із тобою ризиковані волонтери» - говорю йому. І ми поїхали рятувати собаку. Та коли вже поверталися, по нас дуже сильно стріляли з РСЗВ, а потім ще й довелося тікати від ворожого дрона. Вижили просто дивом… Цей випадок дуже врізався в пам’ять.
Ще один випадок був у Бахмуті. На той час там жила моя дуже хороша знайома, з якою ми разом навчалися в Харкові, в національному юридичному університеті Ярослава Мудрого. Вона попросила мене про допомогу – вивезти собак.
Коли я вже була там, ішла територією, раптом почула голос одного хлопця, який ішов позаду: «Не рухайся…» Подивилась, а в мене під ногами – розтяжка. Я ж могла на ній підірватися. Це для мене також було шоком, бо так довелося стояти цілу годину, майже не дихала. Тоді подумала, що реально просто – все. Ось таке в мене «цікаве» життя.
Підтримує родина і любов до дітей
– На фоні війни, важких випробувань, небезпеки для життя, що чи хто допомагає Вам триматися, додає сил?
– Триматися мені допомагає любов. Любов у моєму серці до тварин і до всього живого, що створив Господь. Я віруюча людина і для мене важливо, щоб тварини мали змогу жити повноцінно і функціонувати у цьому світі поруч із людиною.
Також тримаюся завдяки синові та чоловікові. Я заміжня вже десять років, сину вісім… Моя родина – це мій фундамент, який завжди мене підтримує.
Чоловік сердиться, бо моя волонтерська діяльність забрала моє здоров’я. Маю певні проблеми, наразі лікуюся. Він не хоче, щоб я хворіла. Бувають моменти, коли каже «Все, я забираю в тебе ключі від авто, ніякого волонтерства!» Але він бачить, що я без цього просто помираю. Мені важливо знати, що кожного дня я маю можливість врятувати якусь тварину. Це – моя місія, наче галочка в моїй голові. Я вірю в те, що саме Бог веде мене цим шляхом – до допомоги тваринам.
Окрім порятунку тварин, Катерина Андрєєва опікується двома дитячими будинками – у Штепівці та Хоружівці. Жінка вкрай неохоче говорить про фінансову складову, та все таки нам вдалося дізнатись, що за шість років для цих закладів вона надала допомоги майже на два мільйони гривень, які вдалося зібрати завдяки всім тим, кому небайдужі долі дітей-сиріт.
На зібрані кошти Катерина та її однодумці закуповували необхідну техніку, телевізори, гральні приставки, великі електроплити, кухонне обладнання, генератори... Щокварталу волонтерка збирає донати і купує та надсилає дітям сезонне взуття.
Відчувають її підтримку й ті вихованці дитбудинків, які вже залишили свою домівку і навчаються в сумських училищах. Катерина зустрічається з ними, за потреби допомагає фінансово.
– Щомісяця їжджу в гості до своєї малечі, у дитбудинки, везу смаколики. А ще ми маємо традицію: на початку навчального року приїжджаю і ми всі разом смажимо шашлики, створюємо таке собі свято!
Дітки у Штепівці мають певні розумові або інші інтелектуальні вади. Тобто вони не такі, як усі… Але я безмежно їх люблю.
До того ж, у мене є мрія. Хочу взяти у свою родину дитину із дитячого будинку, аби вона зростала в любові і мала справжню сім’ю. Але на сьогодні є певні житлові моменти, які, на жаль, не дозволяють цього зробити… Втім, маю і певні задуми, аби цю проблему вирішити.
Для мене діти-сироти – це любов. Я для них не просто волонтер, я друг, який завжди поруч. Який приїде, якого вони завжди чекають…
– Чи в безпеці зараз Ваша родина? Чи підтримують Вас у волонтерстві?
– Мої найрідніші люди – син і чоловік – поруч зі мною, в Сумах. Із першого дня повномасштабної війни ми нікуди не виїжджали. Син навчається у третьому класі, чоловік і працює, і допомагає мені з волонтерством: поширює збори, які я відкриваю для наших хлопців, так само донатить і ще додатково шиє ноші для евакуації поранених або полеглих воїнів з «нуля», з фронту. Тож ми разом підтримуємо наших захисників.
Поставлю свічки за здоров’я всіх, хто вижив, і помолюся за полеглих...
– Що найперше зробите після перемоги?
– Дай боже, щоб вона скоріше настала і наша держава не стогнала від болю, крові та людських втрат. Я говорю як про захисників, так і про цивільне населення, і про тварин також. І це не лише про домашніх чи безпритульних собак та котів. Це про більш масштабне – про ліси, які горять, про тварин, які там живуть: лисиці, вовки, зайці – страждає весь тваринний світ.
Що зроблю найперше? Піду до церкви, поставлю свічки за здоров’я всіх, хто вижив, і помолюся за полеглих воїнів. Подякую їм, подивлюся в небо і скажу: «Дякую, що я вижила»… Якщо я дійсно виживу. Загалом, це важка і болюча для мене тема, бо мені доводилося ховати своїх друзів. Та й кожна евакуація – це небезпека, ніхто не знає, як вона завершиться.
Тож нехай спочатку перемога настане, а потім будемо говорити, що б я зробила. Загадувати не можна, - говорить Катерина.
З питань евакуації тварин до Катерини Андрєєвої можна звертатись телефоном: 0957096211
