Він — уродженець прикордонної Ворожби, громади, яка щодня живе під загрозою обстрілів. Його добре знають і поважають земляки — за відкритість, доступність і конкретні справи. Уже одинадцятий рік поспіль він представляє інтереси людей у Сумській обласній раді, працюючи без гучних обіцянок, але з чітким принципом — реагувати на реальні потреби громад. Про дороги й лікарні, бюджетні рішення під час війни, допомогу закладам, роботу підприємства під ударами та плани на відновлення — розмова з депутатом Сумської обласної ради Сергієм Іщенком.
— Скільки років Ви ведете депутатську діяльність?
— Загалом уже одинадцятий рік. Оскільки під час війни вибори в Україні не проводяться, пішов уже шостий рік моєї другої каденції.
— Якщо озирнутися на зроблене, що стало для Вас головним досягненням цього періоду?
— Коли я балотувався і в першу, і в другу каденцію, одразу вирішив для себе: не даватиму порожніх обіцянок. Просто робитиму ту роботу, яку бачу, підніматиму проблемні питання і доводитиму їх до результату.
Серед основних пріоритетів були ремонт доріг, допомога молоді, підтримка установ, організацій, шкіл і дитячих садочків. Окремим задумом було відремонтувати мою рідну Ворожбянську школу №3. Ми неодноразово обговорювали це з дирекцією: планували утеплення, оновлення фасаду — хотілося бачити її сучасною й красивою. Поступово замінювали вікна, ремонтували ганок, залучали обладнання. Дуже тісно співпрацювали в цьому напрямку з міським головою Андрієм Дружченком. Але, на жаль, реалізувати все заплановане завадила повномасштабна війна.
— Як змінилася робота в цю каденцію?
— Загалом, свою депутатську діяльність я б розділив на два етапи. Перший — після обрання у 2020 році. За трохи більше ніж рік вдалося зробити чимало: десь проводили ремонти, десь придбавали меблі, разом із народним депутатом нашого округу приділяли значну увагу дорогам. І приємно, що проблемні питання, які роками «висіли в повітрі», вдавалося зрушити «з мертвої точки» й вирішити.
Зокрема, у Ворожбі відремонтували центральну дорогу по вулиці Миру — від елеватора в бік Бурині, ділянки в районі Климівки, дорогу від міськради до центру міста. У Білопіллі провели капітальний ремонт дороги по вулиці Гагаріна, почавши з центру, зробили ділянки в районі Михайлівської церкви та на Буденівці. Долучалися і до ремонту інших вулиць — реагували на звернення людей, шукали можливості. Бо й у віддалених куточках живуть люди, яким потрібне безпечне пересування. Працювали і в Миколаївській селищній громаді. Усе це вдалося зробити фактично за рік — до початку великої війни.
Другий етап — повномасштабне вторгнення. Багато планів нині поставлені на паузу до перемоги. Наприклад, ремонт траси Білопілля-Терни. До вторгнення ми ставили завдання провести капітальний ремонт — дорога була практично непридатна. Було багато звернень від голови громади, старост, жителів. Відбувся тендер на 300 мільйонів гривень — безпрецедентна для нашої території сума. Але реалізувати проєкт не вдалося. Уже під час війни двічі робили там ямковий ремонт, але це прикордоння — заганяти туди техніку небезпечно. Безпека людей — перш за все. Водночас у селах живуть люди, яким потрібні дороги — маршрутки вже відмовлялися туди їхати.
— Чи вдавалося щось реалізувати вже під час великої війни?
— Так. Наприклад, за зверненням громадян вдалося залучити кошти з обласного бюджету на ремонт вулиці Південної у Білопіллі. Чув і критику — мовляв, не на часі, бо війна. Але дорогу зробили, і я задоволений результатом. Там ніколи не було нормального покриття — суцільна багнюка. Я й сам не раз їздив тією ділянкою, а після завершення робіт чув подяку від людей.
Також, як уже зазначав, під час війни піднімав питання аварійного ремонту дороги Білопілля-Суми. Її стан був критичний: 45 кілометрів люди долали півтори години, траплялися ДТП, машини злітали на узбіччя. Пам’ятаєте резонанс навколо «дороги смерті»? Тож частково її відремонтували. І знову почули закиди, що дорогу зробили «для ворога». Але вона є евакуаційною, постійно під обстрілами, і людям важливо проїхати її швидко, а не повзти 20 км/год по ямах.
— Крім ремонтів доріг, які ініціативи вдалося реалізувати в громадах під час повномасштабної війни?
— Провели інтернет у села — це стало важливо як для онлайн-навчання дітей, котрі проживають у старостатах, так і для інших людей, адже через постійні обстріли, у регіоні часто виникають проблеми з мобільним зв’язком. Також вдалося залучити автомобіль «швидкої» у Ворожбу. Залучали кошти на ремонт і обладнання стоматкабінету Білопільської міської лікарні, який постраждав від обстрілу. Придбали УЗД-апарати для медзакладів Білопілля і Ворожби, привозили генератори, гуманітарні пакунки... Працюємо там, де є потреба.
Загалом під час війни, особливо на прикордонні, дуже складно щось масштабно планувати — переважна частина коштів спрямовується на оборону. Але від задумів не відмовляємось. Після війни працюватимуть програми відновлення, і ми максимально залучатимемо ресурси для нашого регіону.
— Робота депутата часто непомітна для широкого загалу. З якими труднощами доводиться стикатися «за лаштунками»?
— Свого часу мене обрали головою бюджетної комісії Сумської обласної ради. Але з початком повномасштабної війни значна частина бюджетних повноважень перейшла до військової адміністрації, яка нині розпоряджається бюджетом. Водночас маємо нормальну комунікацію з ОВА та департаментом фінансів.
Бюджет обласної ради скоротився, значні кошти йдуть на захищені статті — інтернати, лікарні — і безпосередньо на перемогу.
Фото: Сумська обласна рада
— Чи можете Ви впливати на рішення щодо виділення коштів?
— Нині — лише в рекомендаційному форматі. Раніше всі бюджетні питання проходили через комісію та сесію обласної ради. Тепер, відповідно до постанови Кабміну, більшість рішень ухвалюються без неї. Тож добиватися фінансування стало складніше. Але ми розуміємо умови воєнного часу і прикордонний статус області — оперативність рішень тут важлива.
Один із непростих моментів — розподіл коштів по округах. Кожен із 64 депутатів має свою територію відповідальності й хоче залучити фінансування саме туди. Тут важливе порозуміння з колегами, керівництвом ради, адміністрацією. Мені завжди було приємно, коли вдавалося залучати кошти на Білопільщину і виправдовувати довіру людей, бо це моя мала батьківщина, мій рідний край.
А щодо «непомітної роботи депутата», хочу сказати, що вона має бути помітною в результатах, а не в піарі на пакунках чи пофарбованих лавках. Я не веду списків, кому допоміг — просто виконую обов’язки перед людьми.
— Що для Вас означає бути депутатом, близьким до людей?
— Можливо, прозвучить надто гучно, але близькість до людей особисто для мене – завжди бути на зв’язку зі своїми виборцями і максимально допомагати вирішувати їхні проблеми. І тут – не про масштабні проєкти та кошти, а про буденні питання. А я про них знаю не лише від виборців.
Ми з родиною жили і живемо в Сумах, часто буваю в Білопіллі та Ворожбі. З перших днів вторгнення - тут. Не виїжджали, продовжуємо працювати і я, і дружина. Діти разом із нами. Тож знаю і про укриття, і про роботу шкіл, і про дороги, чую вибухи, ліквідовуємо їх наслідки. Як і всі жителі області, хвилююсь за дітей, за родичів. Як і всі, мрію про перемогу і чим можу її наближаю.
Втім, доводиться вирішувати і окремі питання. Приміром, телефонує вчителька: потрібні меблі — оформили, придбали. Дитсадку потрібні нові ліжка — подивилися, справді старі, на таких мабуть іще ми спали, коли ходили в дитячий садок — купили нові. Були й дитячі майданчики, і ремонти, і обладнання. Під час війни додалися гуманітарні питання й звернення від військових.
Щоб звернутися до мене за допомогою, не потрібно стояти в чергах або чекати прийомного дня — все вирішується телефоном або особисто. Я завжди на зв’язку.
— Наскільки важливою для Вас є співпраця з головами громад?
— Критично важливою. Особливо в умовах воєнного часу. Саме в постійній комунікації розумієш реальні проблеми територій, можеш їх аналізувати й допомагати вирішувати. Без цього ефективної депутатської роботи не буває.
— Які плани маєте на майбутнє?
— Залучати великі кошти на прикордоння нині дуже складно через безпекову ситуацію. Як, наприклад, можна запланувати ремонт тієї ж дороги до Тернів чи до Сум, якщо будь-якої миті туди може вдарити ворог? Розбита техніка – то одне, а життя людей, які на цій техніці працюватимуть – зовсім інше. Неможливо нічого гарантувати. Але тримаємо зв’язок із головами громад, депутатами, керівництвом області і вже обговорюємо задуми на 2026 рік. Зараз я перебуваю на досить відповідальній посаді, і разом із керівництвом області робимо все для наближення нашої перемоги. Поки що більше розповісти не можу. На все свій час.
— Розкажіть про підприємство, роботу якого довелося зупинити після обстрілів. Чи плануєте відновлення?
— Мій батько пропрацював на м’ясокомбінаті 44 роки свого життя. У 27 років його призначили керівником. Трудовий стаж мами на комбінаті – 41 рік, а мій – уже 20… Перед великою війною ми з братом, який теж працював на підприємстві, викупили його у попередніх власників із Києва, вклали значні кошти, але самостійно встигли попрацювати лише рік. А потім на наші території прийшла війна…
У перші дні вторгнення ми допомагали інтернатам і лікарням із продуктами харчування.
Ось і нещодавно разом із директорами інтернатів в Улянівці та в Атинську Тамарою Івановною Пінчук та Олегом Григоровичем Терещенком згадували події кінця лютого 2022 року. Коли на початку вторгнення в інтернатах не було харчів, ми знаходили способи доставляти їх в Улянівку та в Атинськ. Іноді – власними силами, іноді просив місцевих хлопців, які, попри страх, везли продукти та передавали вихованцям закладів.
Возили продукти і в медичні заклади. І досі пам’ятаю: телефонують мені з обласної лікарні, просять допомоги, бо постачання немає, пацієнтам їсти нічого. Ситуація з пальним тоді була дуже складна, на заправках бензину не питай. Тож просили місцевих мешканців, у яких власний транспорт був на дизельному пальному, щоб допомогли з доставкою.
Вже під час повномасштабної, тут, на прикордонні, менш ніж за 10 км від росії, ми пропрацювали понад три роки. Це було важко і фізично, і морально. Коли в громаді оголошена обов’язкова евакуація, а в тебе працюють десятки людей, як керівник, відчуваєш відповідальність за кожного.
У березні 2025 року вночі підприємство атакував шахед, пошкодивши ковбасний цех та знищивши продукцію на кілька мільйонів гривень, яку на ранок ми мали відправляти в лікарні та інтернати. На щастя, людей на роботі не було. На кілька днів довелося стати на паузу. Та ми відновилися, зробили ремонт, перенесли обладнання в інше місце і за тиждень колектив повернувся до роботи.
А вже на початку травня по підприємству влучили дві керовані авіабомби. На той час у цехах працювали десятки людей — дивом усі залишились живі. Але руйнування серйозні.
Роботу довелося призупинити, аби не наражати на небезпеку людей. Адже й до цих прямих влучань наслідки ворожих атак зачіпали і наш комбінат. Ударною хвилею від КАБів, що летіли на сусіднє підприємство, у нас зривало шифер із дахів, а на території комбінату ми знаходили осколки від бомб, більші за долоню…
Багато хто запитує, чи відновимо роботу. Хотілося б, звичайно, щоб підприємство працювало. Адже для мене це не просто бізнес — це справа життя нашої родини і пам’ять про батька. Тож сприймати всі ці події дуже болісно. Особливо, коли чуєш від людей: «Яка хороша була ковбаса, ми постійно заїжджали, купували...» Хочеться відповісти: «Дякую за ваші теплі відгуки, але не кажіть нічого. Це занадто боляче…». Та водночас ці слова і спогади додають сил сподіватися на відновлення.
Користуючись нагодою, хотів би висловити слова безмежної вдячності своєму колективу, який протягом десятків років працював, виготовляв смачну та якісну продукцію, що користувалась попитом не лише у нашому регіоні, а й далеко за його межами.
Дякую кожному з вас і за працю в надзвичайно важкий воєнний час. У дні й місяці тривог, небезпеки та невизначеності ви залишалися на своїх місцях і продовжували працювати — відповідально, чесно й віддано. Я розумію, якою непростою була ця щоденна робота — з хвилюванням за близьких і під звуки сирен та вибухів. Ваша витримка, підтримка одне одного та щире ставлення до справи викликають глибоку повагу. Для мене велика честь бути разом із таким колективом — сильним, надійним і небайдужим.
Нині головне – зберегти те, що ми маємо, дочекатися перемоги і відбудувати території. Я все таки вірю, що люди повернуться у свої рідні домівки, наше життя повернеться у звичний мирний ритм, а наше підприємство ще порадує покупців смачною продукцією.
