За три дні війна забрала життя трьох наших земляків. Трьох людей, які не тримали в руках зброї, не були на передовій і не виконували бойових завдань. Вони просто жили на своїй землі. Їхали додому, працювали в полі, будували плани на завтра, чекали зустрічей із рідними, раділи дітям і онукам. Але російська війна наздогнала їх там, де людина має почуватися найбезпечніше — біля власного дому, на знайомій дорозі, на рідному полі.
Наталія Левченко не доїхала кількасот метрів до батьківської хати. Олександр Ворона, який усе життя служив людям і мріяв проводити більше часу з родиною, помер від смертельних поранень після атаки ворожого дрона. Микола Бублик загинув на своїй землі, яку обробляв усе життя і яку відмовився покинути навіть під загрозою війни.
Три різні долі. Три різні життєві історії. Але одна спільна трагедія — росія продовжує вбивати мирних людей на прикордонні Сумщини. І за кожним рядком у зведеннях про загиблих стоїть не статистика, а людське життя, любов рідних, нездійснені мрії та біль втрати, який залишиться з родинами назавжди.
Загинула за 300 метрів від рідного дому
13 червня Білопілля сколихнула звістка про загибель 64-річної Наталії Григорівни Левченко. Жінка стала жертвою атаки російського безпілотника, який вдарив по цивільному автомобілю майже біля самого її будинку.
Того ранку Наталія Григорівна приїхала поїздом із Сум до Білопілля. Тут минули її дитинство і юність, тут стоїть батьківський будинок, який вона продовжувала доглядати навіть після смерті батьків. Вона регулярно навідувалася до рідної оселі, підтримувала господарство, обробляла город.
На залізничному вокзалі жінку зустрів знайомий, який погодився підвезти її додому. До місця призначення залишалося всього кількасот метрів. Але дорогою їх наздогнала війна.
Близько 7:30 російський безпілотник атакував старенький легковий автомобіль. Машина не мала жодного стосунку до військової техніки чи оборонних об'єктів. У салоні перебували звичайні цивільні люди.
Від отриманих поранень Наталія Григорівна загинула на місці. Водій автомобіля, 66-річний чоловік, отримав поранення та контузію.
Фактично жінку вбили за 300 метрів від рідного дому, до якого вона так і не доїхала.
Історія Наталії Левченко боляче відгукнулася у серцях багатьох мешканців Білопілля та Сум. З 2020 року вона працювала буфетницею у відділенні інтервенційної радіології Сумської Центральної міської клінічної лікарні. Колеги згадують її як добру, щиру та світлу людину.
«За цей час вона стала для багатьох не просто колегою, а доброю, щирою та світлою людиною, яку поважали й цінували всі, хто її знав. Важко підібрати слова, коли йдуть із життя люди, які ще вчора були поруч. Наталія Григорівна назавжди залишиться в нашій пам'яті як доброзичлива та чуйна людина, яка завжди ставилася до інших із теплом, повагою та щирістю», — написали працівники лікарні.
Понад усе любив родину
14 червня 2026 року війна забрала ще одне життя на Білопільщині. Ворожий FPV-дрон смертельно поранив 51-річного ворожбянина Олександра Ворону — людину, яку знали як надійного друга, люблячого чоловіка, батька й дідуся. Для рідних це не просто трагічна звістка зі зведень. Це порожнє місце за родинним столом, обірвані плани і біль, який неможливо нічим заповнити.
Олександр Ворона багато років свого життя присвятив службі в поліції. Розпочинав у лінійному відділі (тоді ще) міліції станції Ворожба, а незадовго до виходу на заслужений відпочинок працював водієм у Білопільському райвідділі.
За службовими буднями стояло головне — родина. Разом із дружиною Оксаною вони виховали сина й доньку, дочекалися трьох онучок. Вони були для дідуся особливою радістю — його маленькі принцеси, яких він безмежно любив.
Спочатку подружжя жило в Череватівці, згодом придбало будинок у Ворожбі. Крок за кроком облаштовувалися, вкладали працю, час і душу.
— Саша все в будинку робив власноруч: будував, ремонтував, майстрував, — згадує його колишній колега та друг В’ячеслав Сидоренко. — Ми шість років працювали разом у лінійному відділі міліції. Та й після цього не втрачали зв’язку, дружили до останнього. Буквально за півтора тижня до трагедії спілкувалися. Саша хотів купити в мене авто. Казав: «Загоню в гараж і виїжджати не буду — дрони сильно б’ють по машинах, небезпечно». А днями я збирався йому зателефонувати, домовитися про зустріч. Не судилося...
В’ячеслав пам’ятає Олександра щирою, відкритою і життєрадісною людиною. У мирні роки вони разом рибалили, відпочивали на природі сім’ями, святкували важливі події у спільному колі.
— Саша завжди був на позитиві. Якщо комусь потрібна була допомога, на нього можна було покластися без вагань. Подзвони хоч серед ночі — приїде і допоможе. А ще він понад усе любив свою родину: дружину Оксану, дітей, онучок. Найменшій внучці немає ще й місяця. Здавалося б, тільки жити та радіти, няньчити дівчаток, бачити, як вони ростуть. Але війна вирішила інакше...
За словами В’ячеслава, дружина Олександра лише нещодавно повернулася із Закарпаття, де допомагала доньці доглядати новонароджене маля. Минуло всього кілька днів після її повернення додому, коли родину спіткало непоправне горе.
Світла пам’ять Олександру Вороні. Людині, яку любили, поважали і на яку завжди могли покластися. Людині, чиє життя обірвала війна.
Загинув на полі, яке обробляв
15 червня на полі, фактично на своїй землі, загинув 57-річний житель Гуринівки Микола Бублик. Він народився і все життя прожив у рідному селі, не хотів виїжджати з дому, де була його хата, його господарство, його життя. Працював на землі — і загинув на полі, яке ще недавно обробляв. Бо не уявляв себе без рідного села, без праці, без землі.
У кожного з них була своя історія, свої турботи і мрії. Наталія Левченко поспішала до батьківської оселі, Олександр Ворона радів онучкам і будував плани, Микола Бублик не залишав землю, на якій прожив усе життя. Ці люди мали різні професії та долі, але всіх їх об'єднувала любов до рідного краю і бажання жити на своїй землі.
Сьогодні їх немає поруч. Залишилися спогади, світлини в родинних альбомах, несказані слова, незавершені справи і біль людей, які їх любили.
Вічна пам'ять Наталії Левченко, Олександру Вороні та Миколі Бублику. Щирі співчуття їхнім родинам, друзям, колегам і всім, для кого вони були частиною життя.
