Іноді одна випадкова зустріч за тисячі кілометрів від дому може змінити життя кількох людей. А ще — вкотре довести, що Україна сьогодні тримається не лише на зброї. Вона тримається на людях: тих, хто захищає її вдома, тих, хто давно живе за кордоном, але не перестає бути українцем, і тих, кому небайдужа наша боротьба.
Саме про це - наша історія. Вона почалася під час адвокаційного візиту українських журналістів до Португалії. До складу делегації увійшла і я — редакторка газети «Білопільщина». Окрім професійних зустрічей, ми займалися тим, що сьогодні називають мережуванням і адвокацією: знайомилися з людьми, які підтримують Україну, розповідали про Сумщину, про прикордоння, про життя під постійними обстрілами.
У кожній країні, куди приїжджаю, я насамперед шукаю українську громаду. Так було у Вашингтоні, Нью-Йорку, Познані, Перуджі, Брюсселі, Варшаві. Лісабон не став винятком.
Через Facebook ми знайшли українську громаду Португалії і дізналися, що щосуботи в центрі міста проходять акції на підтримку України. Саме там ми познайомилися з активістом та блогером Романом Стельмахом, домовилися зустрітися ще раз — уже на День вишиванки біля пам'ятника Тарасові Шевченку.
Наш День вишиванки почався ще в автобусі. Поки ми з колегою намагалися розібратися з оплатою проїзду, водій уважно подивився на нас і усміхнувся:
— Я тільки вас побачив, одразу зрозумів, що ви з України. У таких вишиванках такі красуні можуть бути тільки українками.
Виявилося, що він уже десять років працює в Португалії. Коли ми сказали, що їдемо до пам'ятника Шевченку, він щиро здивувався:
— А що, у Лісабоні є пам'ятник Шевченку?
Було приємно вперше побувати в цьому місті й самому розповідати українцю про місце, де збираються наші люди.
Того дня, 21 травня, біля пам'ятника зібралося понад пів сотні українців із різних міст Португалії. Ми познайомилися з головою Спілки українців у Португалії Павлом Садохою, Головою Товариства українок у Португалії Наталією Варга, поспілкувалися з Надзвичайним і Повноважним Послом України в Португалії Мариною Михайленко. Пані посол розповіла про роботу українського посольства, про підтримку, яку Португалія надає Україні, про відпочинок українських дітей, гуманітарні програми та дипломатичні зусилля, завдяки яким питання України постійно залишається в центрі уваги міжнародної спільноти.
Згадували Тараса Шевченка, історію встановлення його пам'ятника в Лісабоні, говорили про вишиванку, яка давно стала символом єдності українців у всьому світі. Коли ми говорили, що приїхали із Сумщини, люди дивувалися:
— Ви не залишаєтеся в Португалії?
— Ні. За кілька днів повертаємося додому.
Тоді починалися зовсім інші розмови. Нас розпитували про Суми, Білопілля, про життя на прикордонні. Серед присутніх були люди, які давно живуть у Португалії, а також ті, кого війна змусила покинути Маріуполь, Бахмут, Донецьк.
Це був не офіційний захід. Це була зустріч українців. Люди пригощали одне одного цукерками з
України, дарували сувеніри, говорили про допомогу військовим, про своїх рідних, про те, що українці сильні лише тоді, коли залишаються єдиними.
Під час зустрічі мене запросили сказати кілька слів. Я подякувала українській громаді за підтримку України й сказала, що сьогодні справжній кордон Європи проходить не на мисі Рока, а в нашому Білопіллі — за сім кілометрів від російського кордону. Бо Європа — це не географія. Це свобода, демократія, повага до людини. Саме ці цінності Україна сьогодні захищає величезною ціною.
Після офіційної частини люди ще довго спілкувалися. Саме тоді до мене підійшла невелика компанія українців з Ірландії. Одна жінка запитала:
— Ви справді із Сум?
— Так.
Вона ледь стримувала сльози.
— У мене на Сумщині служить брат. Уже майже три тижні він не виходить на зв'язок. Ми не знаємо, що з ним.
Я почала розпитувати:
— Де саме він служить?
— Ви, мабуть, не знаєте... Це маленьке містечко. Кажуть, там уже майже немає людей...
— Як воно називається?
— Білопілля...
Я не змогла стримати усмішки.
— Так, звісно. Я нічого не знаю про Білопілля...
Жінка здивовано подивилася на мене.
— Але ж ви казали, що приїхали із Сум...
— Із Сумщини. А живу і працюю саме в Білопіллі.
Так ми й познайомилися. Її звали Марія. Вона давно живе в Ірландії, а її брат Михайло вже майже два роки служить на Білопільському напрямку. Через журналістські й волонтерські контакти ми швидко знайшли його командування. За деякий час командир підтвердив: Михайло живий, але на позиції і тому без зв’язку.
За тисячі кілометрів від України випадкова зустріч допомогла родині дізнатися, що їхній брат живий. А потім Сергій, чоловік Світлани, сказав фразу, яка мене по-справжньому вразила:
— Ми вже пів року збираємо допомогу нашим хлопцям. Але нам усі кажуть, що в Білопіллі вже нікого немає. Місто знищене. Волонтери туди не їздять. Передати нічого неможливо...
Саме тоді я зрозуміла, наскільки небезпечною буває неправдива інформація. Бо Білопілля живе. Так, його щодня обстрілюють. Так, багато людей евакуювалися. Але тут працюють лікарі, журналісти, волонтери, рятувальники, соціальні працівники, міська рада. Сюди приходить пошта, сюди доставляють гуманітарну допомогу, тут стоять наші військові. Тому моя відповідь була простою:
— Надсилайте допомогу мені. Я обов'язково передам її вашим хлопцям.
Минуло зовсім небагато часу після нашого повернення з Португалії, коли мені повідомили, що на «Нову пошту» надійшли великі коробки з гуманітарною допомогою. Їх відправив благодійний фонд зі Львівщини. Це було закономірно, адже і сам боєць Михайло, і його родина родом зі Львівської області. Просто війна розкидала їх по світу: він боронить кордон на Сумщині, сестра Світлана живе в Ірландії.
Допомога була зібрана давно, але майже пів року люди не могли знайти можливість передати її військовим. Їм казали, що Білопілля вже не живе, що волонтери туди не їздять і передати щось практично неможливо.
Посилки ми отримали й передали саме тому підрозділу, де служить Михайло. А вже незабаром Світлана та її чоловік Сергій написали мені: «Дякуємо. Це найкращий подарунок. Сьогодні Михайлові виповнилося 50 років».
Зізнаюся, ці слова дуже зворушили. Людина зустріла свій ювілей не вдома, а на бойових позиціях, за кількасот метрів від державного кордону з росією. І саме цього дня отримала передачу від рідних, яка майже пів року не могла знайти до нього дороги. Тоді я ще раз зрозуміла, заради чого потрібні такі адвокаційні поїздки. Не для фотографій біля пам'яток. Не для красивих звітів. Вони потрібні для того, щоб знаходити людей, які готові допомагати Україні, будувати між ними довіру і створювати горизонтальні зв'язки, які інколи працюють швидше за будь-які офіційні механізми.
Відтоді, коли відкриваються збори для 103 окремої бригади територіальної оборони та інших підрозділів, що боронять Білопільщину, я надсилаю інформацію не лише українським друзям. Вона одразу потрапляє до українських громад Португалії та Ірландії. І дуже часто необхідні кошти там збираються швидше, ніж ми очікуємо.
Під час перебування в Лісабоні я познайомилася з багатьма людьми, які щодня допомагають Україні. Серед них блогер і активіст Роман Стельмах, який багато років живе у Португалії. Його інформаційні проєкти допомагають українцям адаптуватися до життя в цій країні, а сам він бере активну участь у благодійних зборах і щотижневих акціях на підтримку України.
Я стала постійним глядачем каналу Романа Стельмаха який розповідає про життя у Португалії та адаптує інформацію для тих, хто хоче дізнатись цікаве і корисне про життя в цій країні. Разом із ним хочу згадати Олю, Сніжану, пані Ніну та багатьох інших українців, які не втратили зв'язку з Батьківщиною. Саме вони щосуботи виходять на центральну площу Лісабона з українськими прапорами, нагадуючи європейцям, що війна триває.
Особливо запам'яталося, як до нас підходили люди з різних країн: португальці, іспанці, корейці, туристи, які випадково опинилися на площі. Вони купували українську символіку, залишали пожертви, розпитували про ситуацію в Україні, говорили слова підтримки.
Один чоловік привів двох своїх дітей до стенду зі світлинами українських військовополонених. Він показував їм фотографії наших захисників до полону і після нього, пояснював, що таке війна і чому свободу потрібно захищати.
Саме заради таких розмов та збору коштів українська громада Лісабона виходить на свої акції. В Португалії проживає понад сто тисяч українців, третина з них - в Лісабоні та окрузі, на щотижневі мітинги приходять лише кілька десятків людей. Але саме вони не дозволяють Європі забути про Україну. Їхню роботу помічають.
Уже через кілька тижнів після нашого від'їзду до акції долучився мер Лісабона Карлуш Моедаш. Для мене це стало підтвердженням того, що голос української громади звучить і його чують.
Саме тому хочу звернутися до всіх українців, які подорожують або живуть за кордоном. Не будьте лише туристами. Знайдіть українську громаду того міста, де ви перебуваєте. Прийдіть на акцію підтримки України. Познайомтеся з людьми, які роками допомагають нашій державі. Проведіть із ними хоча б годину. Ваш голос може здатися маленьким, але саме з таких голосів складається велика міжнародна підтримка України.
Історія, яка почалася біля пам'ятника Тарасові Шевченку в Лісабоні, завершилася тим, що український військовий на Білопільщині отримав допомогу від своєї родини. Для мене це і є найкраще підтвердження того, що адвокація — це не лише зустрічі, виступи чи офіційні заходи. Це, насамперед, людські зв'язки. Саме вони сьогодні поєднують Португалію, Ірландію і маленьке прикордонне Білопілля. Саме вони допомагають Україні триматися. І саме в цій єдності — наша найбільша сила.
Фото Софії Шовікової, Ольги Вовк та Наталії Калініченко.
