Є люди, про яких після страшної звістки особливо важко говорити в минулому часі. Бо ще зовсім недавно вони були поруч — працювали, допомагали, щось планували, відповідали на дзвінки, усміхалися. Саме таким для багатьох білопільців був Сергій Тимко — розумний, спокійний, надзвичайно порядний, завжди готовий прийти на допомогу. Учитель і майстер цифрового світу, людина, якій довіряли колеги й діти. А коли Україні знадобився захист — він добровільно змінив звичну роботу на військову службу.
2 серпня 2026 року Сергій загинув, виконуючи бойове завдання на Донеччині. Йому було лише 34 роки.
Сергій Олександрович Тимко народився 4 жовтня 1991 року в Білопіллі. Тут минули його дитинство і шкільні роки. Спочатку навчався у Білопільській школі-інтернаті, а після восьмого класу перейшов до школи №2, яку закінчив у 2008 році.
З технікою і комп'ютерами Сергій, здається, завжди був на «ти». Після школи працював у сервісному центрі, ремонтував комп'ютерну та офісну техніку. Одночасно навчався у Маловисторопському коледжі Сумського національного аграрного університету, де здобув фах бухгалтера. Пізніше працював у магазині комп'ютерної техніки, на аграрних підприємствах. Але хоч би де працював, уміння розібратися у складних програмах, системах і техніці залишалося його сильною стороною.
У 2019 році Сергій Тимко прийшов працювати техніком з обслуговування комп'ютерної та офісної техніки до відділу освіти Білопільської міської ради. Саме з цього часу його добре знали освітяни громади.
Начальниця відділу освіти Віта Матвієнко знала Сергія ще школярем — колись викладала у нього українську мову. І говорить про свого колишнього учня з особливою теплотою:
— Таких людей, як Сергій, я, мабуть, ніколи в житті не зустрічала. Настільки він був порядний, культурний, розумний. Таким його виховали батьки. А ще — дуже талановитий і винахідливий. Чудово розбирався в комп'ютерній техніці, різних електронних системах. А поза роботою захоплювався кулінарією, був добрим господарем.
Колеги знали: якщо Сергій взявся за справу — можна не хвилюватися, він доведе її до кінця.
— Ми не раз залучали його до роботи у відділі освіти: налаштувати конференцію, змонтувати потрібний ролик, допомогти працівникам розібратися у системах звітності. Для когось робота з ними — справжня катастрофа. На початку вересня люди голову ламають, як усе скласти докупи, щоб усе зійшлося. А Сергію це давалося дуже легко. Ми завжди знали: якщо за справу береться Сергій, він обов'язково виконає поставлене завдання, — згадує Віта Матвієнко.
У 2020 році Сергій поїхав до Польщі. У місті Вронки працював логістом на підприємстві з виробництва холодильників. Але вже через рік повернувся додому — до Білопілля.
А потім настав 2022. Саме тоді Сергій знову прийшов в освіту. З січня до серпня працював учителем інформатики у Білопільському НВК ЗОШ №3, а з вересня 2022 року очолив інформатичний гурток у рідному Білопільському ліцеї №2 імені С. М. Гордієнка.
Він навчав дітей тому, що знав і любив сам. Пояснював складне простими словами, допомагав колегам, ніколи не відмовляв, коли хтось приходив зі своїм «комп'ютерним лихом». Сам продовжував учитися — вступив до Сумського державного педагогічного університету імені А. С. Макаренка. Диплом про вищу освіту Сергій отримав незадовго до загибелі.
На ресурсах відділу освіти Білопільської громади після звістки про його смерть написали слова, які, мабуть, найточніше передають те, яким він залишився у пам'яті людей:
«Для нас Сергій був не просто талановитим фахівцем. Він був щирою, відкритою, доброю людиною, з якою завжди було легко й приємно спілкуватися. Здавалося, не існувало проблем, яких він не зміг би розв'язати; завжди знаходив час, щоб допомогти, підтримати, навчити… Його людяність, доброзичливість, щира усмішка назавжди залишаться у пам'яті всіх, хто мав щастя знати його».
10 січня 2025 року життя Сергія змінилося. Він добровольцем став до лав Збройних Сил України. Людина мирної професії, учитель і комп'ютерник, свідомо зробив цей вибір — пішов захищати свою країну.
Сергій проходив службу у 3 аеромобільному батальйоні військової частини А4030. Був командиром 3 міномета 1 мінометного взводу мінометної батареї, мав звання молодшого сержанта.
І там він залишався таким, яким його знали вдома: відповідальним, сумлінним, людиною, на яку можна покластися. За службу отримував подяки від командування. Був нагороджений відзнакою Міністерства оборони України «Залізний Хрест».
До останнього залишався вірним своєму вибору, побратимам, Україні.
2 серпня 2026 року молодший сержант Сергій Тимко загинув під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Світле Покровського району Донецької області.
Він не встиг створити власну сім'ю. На Сергія чекали найдорожчі люди — батько Олександр Дмитрович, мама Ольга Вікторівна та брат Дмитро.
А ще його чекало Білопілля. Місто, де він народився і виріс. Школа, в якій колись сидів за партою, а через багато років повернувся сюди вже навчати дітей. Колеги, які звикли телефонувати Сергію, коли щось «зависло», не працювало чи здавалося безнадійно складним. Учні, яким він відкривав цифровий світ. Люди, які просто знали його як хорошу, порядну людину.
У біографії Сергія Тимка тепер назавжди залишаться дві дати — 4 жовтня 1991 і 2 серпня 2026. Але між ними було значно більше, ніж можна вмістити у сухий перелік місць роботи, посад і років.
Було життя. Були батьки і брат, друзі й колеги. Були діти, яких він навчав. Були комп'ютери, які він умів «оживляти», складні програми, з якими міг розібратися, коли інші вже опускали руки. Були його кулінарні захоплення, добрий характер, порядність і готовність допомогти.
А потім була війна і його рішення стати на захист країни.
Освітяни написали про Сергія три дуже прості слова: «світлий, небайдужий, щирий». Таким його пам'ятатимуть у Білопіллі.
Світла пам'ять Сергію Тимку. Щирі співчуття батькам, братові, рідним, друзям, колегам, учням і побратимам Захисника.
Герої не вмирають, доки живе пам'ять про них…
