Кажуть, що діти війни – особливі. І це справді так. Але діти Білопілля – особливі подвійно. Вони є прикладом мужності, відповідальності та надзвичайно раннього дорослішання. Ті, хто народився вже під час війни або виріс під звуки сирен і вибухів, сприймають світ зовсім інакше. Вони раніше вчаться відповідати за себе й за інших. Те, що вони побачили, почули й пережили, назавжди залишається в їхній пам'яті. Війна формує їх як особистостей, змушуючи дорослішати значно раніше, ніж це мало б бути.
За ці роки ми неодноразово розповідали про наших дітей. Про те, як вони навчаються, попри небезпеку, перемагають у конкурсах, займаються волонтерством, допомагають іншим, підтримують одне одного. Кожна така історія – це історія незламності.
Мілана Воротинцева: кадри порятунку сестри від КАБів облетіли практично весь світ
Нещодавно про наших дітей дізнався практично весь світ. Світлини, зроблені після російського удару по Сумах 11 липня на вулиці Героїв Крут, облетіли українські та міжнародні медіа. Їх публікували провідні світові видання, зокрема BBC. На фотографіях – дві сестрички з Білопілля: Мілана та Мія Воротинцеви.
На одному з кадрів старша сестра міцно притискає до себе молодшу, закриваючи її власним тілом від вибуху. Спочатку багато хто подумав, що це мама з дитиною. Згодом стало відомо: це старша сестра рятує молодшу.
Ім'я Мілани Воротинцевої добре знайоме читачам «Білопільщини». Вона навчалася у Білопільській школі №1, була активною, творчою та цілеспрямованою ученицею. Брала участь у численних конкурсах, неодноразово ставала їхньою переможницею. Ми не раз писали про її успіхи, творчість, участь у різноманітних заходах.
У 2024 році Мілана закінчила школу із золотою медаллю. Сьогодні вона навчається в Національному медичному університеті імені О.О. Богомольця та здобуває професію стоматолога.
Цей вибір був для неї свідомим. Вона вирішила продовжити справу свого дідуся – Олександра Воротинцева, якого добре знали й поважали у Білопіллі як лікаря-стоматолога та головного лікаря.
— Ми зовсім не впливали на її вибір. Навпаки, говорили, що сьогодні є багато сучасних професій: дизайнер, ІТ-фахівець, журналіст, піарник. Але Мілана ще зі школи твердо говорила: «Я буду стоматологом». Це було її власне рішення, – розповідає мама Аліна Воротинцева.
Напевно, Олександр Іванович був би щасливий знати, що його справу продовжує онука.
У Мілани є молодша сестричка Мія. Сьогодні їй шість років. Весела, розумна й допитлива дівчинка, яка, як і тисячі українських дітей, дуже рано познайомилася з війною.
У березні 2023 року родина Воротинцевих була змушена залишити Білопілля.
— 23 березня приблизно за двісті метрів від нашого будинку впали перші КАБи. Тоді ми навіть не знали, як називаються ці страшні авіабомби. Вони зруйнували будівлю районного відділу поліції, загинули люди. Наш будинок стояв фактично навпроти. Мії тоді було лише два з половиною роки. Вона дуже злякалася. Ми зрозуміли, що більше ризикувати не можемо, і виїхали, – згадує Аліна Воротинцева.
Родина переїхала до Сум, сподіваючись знайти безпечніше місце. Але війна наздогнала їх і там.
Попри переїзд, вони постійно живуть новинами з Білопілля, телефонували друзям, хвилювалися за рідне місто. Аліна іноді приїжджала у Білопілля, а нині більше часу приділяє молодшій доньці, поки старша навчається у Києві.
— Вони дуже дружні. Мілана для Мії – не просто старша сестра. Вона – її найкраща подруга, грається з нею, допомагає, доглядає. Інколи навіть заміняла маму, настільки турботливою була до молодшої, - усміхається мама.
Саме ця любов стала вирішальною того страшного дня.
Мілана приїхала додому на кілька днів із Києва. Разом із сестрою вони вирішили вийти прогулятися.
— Вона сказала: «Мамо, ми підемо вип'ємо кави». Повітряна тривога щойно закінчилася, і якраз перестав іти дощ. Дівчатка пішли, а я залишилася вдома.
Через кілька хвилин телефон почав буквально вибухати повідомленнями.
— Я прочитала: «На Токарі летять КАБи». Ми жили неподалік району, куди вони могли б прямували. А що таке КАБи, пояснювати нам уже було не треба – ми добре знали це ще з Білопілля.
Аліна одразу набрала доньку.
— Я тільки встигла сказати: «Ховайтеся!» І в ту ж секунду почула вибух. Це були найстрашніші хвилини мого життя. Хотілося з вікна бігти до дітей.
Хвилини, поки донька передзвонила, вдались вічністю. Лише коли почула в слухавку: «Мамо, все в порядку, ми йдемо додому» змогла трохи заспокоїтися.
— Вони повернулися додому дуже налякані. Майже нічого не розповідали, лише сказали: «Було страшно». А вже через кілька годин я побачила фотографії в Інтернеті, які облетіли весь світ. Я й досі не можу дивитися на них без сліз. Щоразу переживаю той день знову.
Після пережитого родина повністю змінила своє ставлення до безпеки.
— Ми стали набагато уважнішими. Постійно стежимо за повідомленнями про загрози. Одного разу мені навіть довелося просто посеред міста зупинити автомобіль і бігти до укриття, бо надійшло повідомлення про КАБи над Сумами.
Найбільше змінилися вимоги до безпеки дітей.
— Ми постійно контролюємо, де вони, чи в безпечному місці, чи виходять на зв'язок. Після пережитого вже неможливо ставитися до цього легковажно.
Аліна звертається до всіх батьків:
— Не ігноруйте сигнали повітряної тривоги. Навчайте дітей, як діяти під час небезпеки, куди потрібно ховатися, як надавати допомогу і чому важливо завжди бути на зв'язку. Діти – це найдорожче, що ми маємо.
Сама Мілана, як майбутня лікарка, переконана: сьогодні вижити допомагають не лише обережність, а й знання. Дівчина впевнена, що кожен житель прикордоння має знати, як діяти в критичних ситуаціях.
— Недостатньо лише чути сирену. Треба знати, як діяти, як допомогти собі та іншим, як не піддатися паніці. У критичний момент саме знання можуть урятувати життя.
Можливо, саме відповідальність, швидка реакція і готовність діяти допомогли їй того страшного дня, коли вона інстинктивно закрила собою молодшу сестру.
Історія Мілани та Мії – це історія не лише однієї родини. Це історія покоління українських дітей. Дітей, які надто рано подорослішали. Які знають, що таке КАБи, FPV-дрони, укриття і тривоги. Які вміють не лише виживати, а й рятувати інших.
Назар Манжара: «Страху від вибухів уже немає. Є зосередженість та уважність до попереджень про небезпеку»
Усі ми пам’ятаємо історію нашого земляка, дев’ятикласника Назара Манжари з Білопілля. Новина про події 2 березня 2026 року розійшлася багатьма українськими ЗМІ: під час атаки російських безпілотників у Сумах було поранено пасажирку маршрутки Світлану. Тоді 15-річний Назар не розгубився: швидко зорієнтувався, надав жінці домедичну допомогу та допоміг зупинити кровотечу.
Як сьогодні живе хлопець і що змінилося у його житті після тих подій, ми запитали у нього телефоном.
— Після того випадку я став дещо по-іншому ставитися до війни. Вже не так боюся прильотів. Коли постійно живеш у таких умовах, напевно просто звикаєш, розумієш, що війна триває і небезпека завжди поруч. Звісно, якщо вибухає десь неподалік, все одно здригаєшся, але вже не панікуєш. Але, разом із тим, я розумію найголовніше: не можна ігнорувати попередження про небезпеку. Завжди дивлюся місцеві телеграм-канали, стежу за повідомленнями і, якщо є загроза, краще перечекати в укритті чи іншому безпечному місці, - говорить юнак.
Назар завжди носить із собою кровоспинний бинт і турнікет, щоб у разі потреби бути готовим допомогти собі чи тим, хто поруч.
— Турнікети вже давно є в кожного члена нашої родини, і навіть не по одному. Але саме того дня, в березні, Назар чомусь залишив свій удома. Після цієї історії ми ще уважніше ставимося до таких речей і завжди беремо із собою засоби домедичної допомоги. Хоча, звісно, найбільше хочеться, щоб вони ніколи не знадобилися, — розповідає мама хлопця Анна Школьна.
Нині Назар готується до нового етапу життя. Позаду — екзамени, попереду — вступ до одного із сумських коледжів. Хлопець планує опанувати професію дизайнера у сфері будівництва.
Після погіршення безпекової ситуації в Сумах, зокрема після російської атаки на ТЦ «Епіцентр», родина тимчасово виїхала до безпечнішого місця. Для Анни Школьної, як і для будь-якої матері, найважливіше — уберегти сина та молодшу доньку Варвару. Водночас вони сподіваються повернутися додому, коли в місті стане безпечніше.
— Усім, хто зараз живе під обстрілами, хочу сказати одне: не нехтуйте попередженнями. Якщо повідомляють про дрони, КАБи чи іншу небезпеку, не думайте, що «пронесе», що вас ніколи це не торкнеться. Краще кілька хвилин перечекати в укритті, ніж ризикувати життям. Це справді дуже важливо, — звертається до своїх ровесників і земляків Назар Манжара.
Саме такими сьогодні є діти Білопілля. Сміливими. Відповідальними. Людяними. Війна забрала у них безтурботне дитинство. Але вона не змогла забрати найголовнішого — здатності любити, берегти одне одного і залишатися людьми навіть у найстрашніші моменти.
