12 вересня Миколаївська громада прощалася із захисником України, солдатом-кулеметником військової частини А0281 Олегом Федоровичем Миколишиним. Він народився 12 листопада 1999 року. А 6 вересня 2026 його життя обірвала війна. Олегу було лише 26…
У цьому віці зазвичай не підбивають підсумків. У цьому віці будують плани, закохуються, зустрічаються з друзями, обирають дороги, помиляються і починають спочатку. Думають про те, що ще обов'язково встигнуть зробити. Бо здається, що попереду — ціле життя. В Олега воно теж мало бути. Але прийшла війна. Він став на захист України. Там, на сході країни, боронячи свою землю від російського агресора, молодий воїн віддав за неї найдорожче — власне життя.
12 вересня Олег повернувся на Білопільщину востаннє – на щиті. Після відспівування у Свято-Георгіївському храмі міста Суми траурна процесія вирушила до села Бобрик. Тут на нього чекали земляки. Люди проводжали свого захисника в останню путь живим коридором.
Того дня Бобрик був у жалобі. Схилені голови, квіти, сльози… І тиша, у якій, мабуть, найважче усвідомити просту й страшну річ: додому назавжди повертається хлопець, якому було всього 26.
Бо за офіційними словами «загинув, захищаючи Україну» завжди стоїть чиєсь обірване життя.
Ще одна могила молодого українського воїна. Ще одна родина, для якої 6 вересня назавжди розділило життя на «до» і «після». Ще одне ім'я, яке ми маємо пам'ятати, коли говоримо про ціну цієї війни.
Олег був не лише військовослужбовцем і захисником. Він був сином, братом, другом, земляком. Людиною, яку чекали вдома. Яка мала свої звички і свій характер, свої радощі, мрії та плани. Людиною, з якою хтось розмовляв ще зовсім недавно, комусь телефонував, із кимось сміявся, про щось домовлявся на потім… Тепер цього «потім» не буде.
Олега Федоровича Миколишина поховали на центральному кладовищі села Бобрик. Тут залишиться його могила. А в пам'яті рідних, друзів, односельців — він залишиться живим. Таким, яким його знали і любили.
