У кожної людини свій шлях до рішення стати на захист країни. Для нашого земляка Олександра Марченка, якого побратими знають за позивним «Саня Титан», він проліг через роки служби в правоохоронних органах, роботу за кордоном, повернення до рідного села та участь у місцевій теробороні. А на початку 2025 року, коли йому було 49, Олександр вирішив мобілізуватися до Збройних сил України. Сьогодні він служить в артилерійському дивізіоні та захищає рідну Сумщину. Тут, неподалік від його дому, триває війна, яка змінила життя кожного з нас. І тут Олександр робить те, що вважає своїм обов'язком, – боронить землю, на якій народився, виріс і до якої завжди повертався.
Від рідної Товсти до військової служби
Олександр Марченко народився в селі Товста, що нині входить до Миколаївської громади. Тут минули його дитинство та шкільні роки, залишилися рідні люди, друзі й дорогі серцю спогади.
Після закінчення школи хлопець поїхав до Сум, де у професійно-технічному училищі здобув спеціальність токаря-фрезерувальника, хоча в юності мріяв про роботу в аграрній галузі. Працювати за фахом так і не довелося. Незабаром його призвали на строкову військову службу.
Служив Олександр на Полтавщині, у Кременчуці, в аеромобільно-десантній маневреній групі. Після двох років армійського життя повернувся додому й вирішив пов'язати свою долю з правоохоронною системою.
Працював у Сумах, у Державній службі охорони, яка на той час входила до структури міліції. Згодом продовжив службу в спеціальному підрозділі «Титан», працівники якого виконували завдання з фізичної охорони, супроводження та перевезення небезпечних і цінних вантажів територією України.
У 2018 році Олександр вийшов на пенсію за вислугою років. Певний час працював за кордоном, а у 2021-му знову повернувся на малу батьківщину. Здавалося, попереду – звичайне мирне життя, можливість більше часу проводити з родиною, займатися улюбленими справами. Та повномасштабне вторгнення змінило ці плани.
«Артилеристи – це боги війни»
Із початком повномасштабної війни Олександр долучився до місцевої територіальної оборони Миколаївської громади. У 2023 році почав працювати на будівництві фортифікаційних споруд. Разом з іншими чоловіками копав окопи, облаштовував оборонні рубежі. Для прикордонної Сумщини, де загроза російських атак стала частиною повсякденного життя, така робота мала особливе значення.
Однак на початку 2025 року Олександр вирішив, що його місце безпосередньо у війську. У 49 років він мобілізувався до Збройних сил України та долучився до артилерійського дивізіону.
– Знаєте, є такий вислів: «Артилеристи – це боги війни». Напевно, саме ці слова вплинули на моє рішення обрати цей підрозділ, – усміхається Олександр.
Сьогодні він разом із побратимами виконує бойові завдання, захищаючи кордони рідної області. За час військової служби наш земляк отримав дві нагороди: грамоту командувача угруповання військ «Північ» і відзнаку Міністерства оборони України – медаль «Захиснику України».
Та коли розмова заходить про службу, Олександр більше говорить не про нагороди, а про людей, із якими щодня виконує бойові завдання, і про те, як важливо після кожного виїзду повернутися живими.
«Ми робимо одну справу – рятуємо і захищаємо»
Чимало років життя Олександр Марченко присвятив роботі в правоохоронних органах. Тому під час розмови запитуємо його про ставлення до поширених у суспільстві висловлювань, мовляв, поліція не воює, а тому саме поліцейські мають першими йти на фронт. Олександр з такими узагальненнями не погоджується.
– Ставлюся до цього негативно. Поліція, як і представники інших професій, виконує свої обов'язки. Багато правоохоронців працюють у прифронтових регіонах, а тисячі захищають нашу країну безпосередньо на лінії фронту у складі штурмової бригади «Лють», бойової бригади «Хижак», спецпідрозділів КОРД та інших підрозділів особливого призначення.
На переконання військового, не можна недооцінювати й роботу поліцейських, які залишаються у прифронтових містах і селах. Часто саме вони разом із рятувальниками першими прибувають на місця російських ударів, допомагають пораненим, вивозять людей із небезпечних територій.
– На жаль, Сумщина потерпає від російських обстрілів. І поліція на місцях дуже допомагає у важких ситуаціях, працюючи пліч-о-пліч із ДСНС. Це і перша невідкладна допомога постраждалим, і евакуація людей. А ще ж ніхто не скасовував їхнього основного обов'язку – охорони правопорядку.
Олександр і досі підтримує зв'язок із друзями, які продовжують працювати в поліції, тому добре знає, з якими труднощами вони стикаються.
– У мене на цивільній службі залишилися друзі-поліцейські, тож знаю ситуацію, як то кажуть, із перших вуст. Це теж нелегка праця. Вони виконують роботу там, а ми – тут. Робимо одну справу – рятуємо і захищаємо.
Коли все життя промайнуло перед очима
Війна швидко змінює уявлення людини про звичайні речі. Можливість поспати без тривоги, поговорити з рідними чи просто зустріти новий ранок – усе це починає цінуватися зовсім інакше.
Для артилеристів, які працюють під постійною загрозою ворожих атак, кожне бойове завдання пов'язане з ризиком. Ворожі дрони полюють на військових, техніку та вогневі позиції.
Олександр пригадує один із найнебезпечніших епізодів своєї служби. Це сталося у квітні 2026 року.
– Напевно, найважчим був випадок, коли ми перебували на позиції і ворог виявив місце розташування нашої гармати. Нас почали обстрілювати, атакувати FPV-дронами, «Молніями» та іншою повітряною нечистю.
Разом із побратимом Олександр намагався захистити гармату. Під час атаки вони не встигли своєчасно дістатися безпечнішого місця.
– Нас почав переслідувати FPV-дрон. Було темно, я чув його лише за звуком. Як потім з'ясувалося, він завис прямо над моєю головою.
У такі миті часу на роздуми немає. Треба діяти, шукати укриття, намагатися врятуватися. Того разу Олександрові пощастило.
– Допомогла чи то випадковість, чи, як кажуть, народився в сорочці. Дрон не зміг по мені поцілити – завадили гілки дерев. Саме тоді у мене все життя промайнуло перед очима…
Він розповідає про пережите без зайвих подробиць. Але за кількома реченнями – хвилини, які назавжди залишаються в пам'яті. І зовсім по-іншому після таких випадків сприймаються прості слова: «Я живий. Усе добре». Для рідних військових вони означають набагато більше, ніж може здатися людині, яка ніколи не чекала дзвінка з передової.
Найдорожча зустріч – після чотирьох місяців розлуки
У рідній Товсті на Олександра чекають мама та сестра. Батька не стало у 2020 році. Поки в селі працювала школа, сестра Олександра викладала там. У військового є кохана дружина, яка чекає на нього вдома, і доросла донька, котра мешкає в Києві. Коли Олександр вирішив мобілізуватися, рідні, звичайно, хвилювалися. Та його вибір підтримали.
– Звісно, були певні переживання, як, напевно, в усіх родинах. Але загалом поставилися позитивно, – говорить він.
Родина для військового – це зв'язок із життям, яке триває за межами бойових позицій. І можливість хоча б ненадовго повернутися до нього має особливу цінність.
Олександр розповідає, що відпустки у їхньому підрозділі надають за графіком. Командування за можливості йде назустріч військовослужбовцям, хоча іноді бойова обстановка змушує змінювати плани.
– Зазвичай не було такого, щоб не відпускали. Хіба що справді ситуація вкрай складна і потрібно бути в строю.
Коли запитуємо Олександра про найприємніший випадок за час його служби, він не згадує особливої події на фронті. Його відповідь – про дім.
– Найприємнішим був той день, коли я приїхав у відпустку і побачив свою дружину після чотирьох місяців розлуки. Дуже скучив… І та мить зустрічі й досі викликає найтепліші спогади.
Чотири місяці – це десятки днів очікування, короткі телефонні розмови, хвилювання після кожної тривожної новини. А потім – зустріч, коли вже не потрібно прислухатися до голосу в телефоні, намагаючись зрозуміти, чи все насправді добре. Можна просто бути поруч.
Футбол, який повертає до мирного життя
Фото: З особистого архіву Олександра
Навіть на війні людина намагається зберегти щось зі свого колишнього життя. Для Олександра таким зв'язком із мирними роками залишається футбол.
Захоплення ним почалося ще в дитинстві. Згодом Олександр грав за товстянську команду «Колос», разом із якою брав участь у численних спортивних змаганнях.
– Щороку їздили на турніри, неодноразово ставали переможцями. Грали на Кубок Перемоги до 9 Травня, Кубок «Пролісок», Кубок Кайдаша в Куянівці, – пригадує наш земляк.
Для сільської футбольної команди такі змагання – це не лише спорт, а й зустрічі з друзями, спільні поїздки, радість перемог.
Нині, коли більшість часу займає військова служба, можливостей пограти у футбол значно менше. Та Олександр і його побратими намагаються не втрачати нагоди.
– Навіть під час війни, якщо випадає можливість, ганяємо м'яча з побратимами. Це трохи відволікає від стресу. І хоч вдається не дуже часто, та все ж користуємося нагодою, аби відпочити й переключитися.
Можливо, саме в такі короткі хвилини відпочинку особливо відчувається, заради чого триває боротьба. Щоб знову можна було збиратися з друзями на сільському стадіоні, проводити турніри, радіти перемогам своєї команди. І щоб над футбольним полем було чути голоси гравців та вболівальників, а не звук ворожих безпілотників.
Про плани, які чекають свого часу
На запитання про майбутнє Олександр відповідає стримано. Як і багато військових, він не поспішає будувати далекоглядні плани. Проте є речі, до яких хотів би повернутися після війни. Одна з них – робота з автомобілями.
– Дуже полюбляю ремонтувати автомобілі. Суто для себе. Ця робота дає мені відчуття спокою, відпочиваю душею. Хотів би й надалі займатися цією справою.
Поки що здійснення цих бажань доводиться відкладати. Сьогодні його будні – це військова служба, бойові завдання та відповідальність перед побратимами. І водночас – думки про рідних, про дім, про майбутнє, у якому не буде потреби брати до рук зброю.
Запитуємо Олександра, що він хотів би сказати чоловікам, які ще не служили у війську.
– Хлопцям хотів би сказати, що державу потрібно захищати. Бо хто, якщо не ми? Це наш обов'язок. Це наша земля, і вона повинна бути вільною, незалежною державою. Особливо від таких «сусідів», які несуть загрозу.
У цих словах – особисте переконання людини, яка свідомо вирішила повернутися до військової служби. Олександр добре знає, що означає залишити звичне життя, родину та улюблені заняття. Знає, як це – працювати під ворожими обстрілами й чекати на можливість хоча б ненадовго побачити близьких. Але своє рішення він прийняв. І сьогодні разом із побратимами продовжує виконувати бойові завдання на рідній Сумщині.
У кожного військового є своя історія, яка не вміщується в короткі повідомлення про події на фронті. У ній залишаються дитячі спогади, рідні вулиці, друзі, незавершені справи та люди, які чекають удома. Історія Олександра Марченка – одна з тих, які ми хочемо зберегти на сторінках «Білопільщини». Щоб за роки, коли згадуватимемо пережите, ми пам'ятали не лише дати й події, а й наших земляків – із їхніми голосами, усмішками, звичками та мріями. І щоб сам Олександр мав змогу перечитати ці рядки вдома, поруч із рідними, коли війна нарешті залишиться позаду.
