19 жовтня жителька Миколаївки, колишнього Жовтневого, Лідія Вандик відзначила 75-річчя. Вона танцювала в народному ансамблі, грала головні ролі в народному театрі, стала героїнею фільму німецького телебачення. Виховувала дітей і молодшого брата, працювала, шила, писала вірші. Пережила втрати, які важко навіть уявити. А сьогодні знову поспішає на репетиції, співає в хорі, доглядає сад, знаходить час для онуків та правнуків.

Спробуйте застати Ліду вдома!

Кілька тижнів я намагалася домовитися з Лідією Миколаівною про зустріч. І щоразу щось не виходило. То вона на городі, то допомагає рідним, то має якісь господарські справи. А після обіду взагалі спробуй її знайти! Репетиції танцювальної групи, хор, зустрічі жіночого клубу «Мережево» в місцевій бібліотеці, культурні заходи. Графік такий, що позаздрить і значно молодша людина.

Зрештою, ми таки зустрілися. Ліду я знаю багато років: бачила на сцені, на різних заходах, знаю її енергійність і вміння гуртувати людей. Та навіть для мене деякі сторінки її біографії стали відкриттям. А почалося все в селі Синівка на Липоводолинщині, де народилася маленька білява дівчинка, яка, здається, від самого дитинства не могла всидіти на місці.

Фото: З особистого архіву Лідії Вандик

Коли в родині всі співають

Ліда була старшою дитиною в сім’ї. Батько працював водієм, мама — у райспоживспілці. У родині росли також брати Володя і наймолодший Сергій. А ще тут дуже любили музику. Батько чудово грав на гармошці. У селі його називали Соловейком: веселий, товариський, він грав на весіллях і святах. Інші родичі теж музичили — хто на сопілці, хто на губній гармошці. Тож співати й танцювати Ліда почала змалку.

На шкільних фотографіях — худорлява дівчинка, яка встигає буквально все: хор, народні й бальні танці, гімнастика, теніс, спортивні змагання, шкільні свята. Є навіть світлина, де чотири школярки виконують складний акробатичний етюд.

Фото: З особистого архіву Лідії Вандик

Ліду ще школяркою запрошували виступати на спортивних змаганнях за місцевий сільськогосподарський технікум. А з восьмого класу вона стала Снігуронькою на новорічних святах. Ця роль залишилася з нею майже на сорок років!

У рідному селі відкрили філію музичної школи. Ліда встигла провчитися там лише три роки, але після школи успішно пройшла творчий конкурс на народно-хорове відділення Сумського культурноосвітнього училища.

Здавалося, ось він — шлях до професійної сцени. Та втрутилася подруга: "Ну що ти там сама в тих Сумах робитимеш? Поїхали додому, будемо разом навчатися в технікумі!"

І Ліда забрала документи. Замість мистецької освіти здобула спеціальність бухгалтера-плановика. Але й у технікумі не полишала творчості. Шити, до речі, почала ще в четвертому класі — для себе, мами, братів. Згодом одягала дітей, друзів і знайомих.

На останньому курсі вийшла заміж за односельця Петра, а диплом отримувала вже в очікуванні
первістка. Невдовзі народився син Володя.

Дев’ять років у Шостці — і переїзд до Жовтневого

Молоде подружжя отримало направлення на роботу до Шостки. Петро працював трактористом, Ліда — плановиком у районній сільгосптехніці. Тут прожили 9 років. Син, робота й домашні справи забирали багато часу, та Ліда не полишала художньої самодіяльності. Її активність помітили: на рік направили старшою піонервожатою до Клишківської середньої школи. Після цього запропонували продовжити педагогічну освіту, але Ліда чекала на другу дитину. Народилася донька Таня.

У 1979 році Ліда приїхала на весілля до знайомих у Жовтневе. Тодішнє селище її вразило: газ, асфальт, багатоквартирні будинки, великий Будинок культури, музична школа. Колгосп імені Леніна, очолюваний Героєм Соціалістичної Праці, лепутатом Верховної ради СРСР Іваном Мосієнком, був відомий далеко за межами України.

Та переїзд був пов’язаний не тільки з привабливими умовами. Помер батько Ліди. Наймолодшому братові Сергію було лише дванадцять, і сестра забрала його до себе. Він був лише на два роки старший за її сина Володю, тож хлопці росли майже як брати. Так родина опинилася в Жовтневому, отримала квартиру. Ліда працювала в колгоспі, згодом — на інших фінансових посадах. Близьких знайомих у селищі спочатку майже не мала. Але одного дня її запитали:

— А в художній самодіяльності братимеш участь?

— Та я дуже люблю танцювати! І досвід є!

Маленьку худорляву білявку з двома хвостиками запросили до народного танцювального ансамблю при Будинку культури. Згодом вона стала солісткою, а потім і старостою колективу. Понад тридцять років виходила на сцену, їздила на концерти, фестивалі, гастролі. Паралельно грала в місцевому народному драматичному колективі — близько двох десятиліть виконувала головні ролі у виставах.

Фото: З особистого архіву Лідії Вандик

Наша принцеса Діана і Мерилін Монро

Переглядаючи фотографії Ліди, я несподівано спіймала себе на порівнянні. На одних світлинах вона нагадує мені принцесу Діану — зачіскою, поставою, елегантністю. На інших, особливо сценічних, — Мерилін Монро! Білявка з гарною фігурою, виразним поглядом і загадковою усмішкою.

Це мої асоціації, але Ліду як зірку сцени пам’ятають земляки. Вона вміла перевтілюватися, тримати увагу глядачів, бути веселою, ліричною, драматичною. А в будні працювала ревізором у районній споживчій кооперації, яка об’єднувала понад пів сотні магазинів і торговельних точок. Перевірки, поїздки, звіти — відповідальна робота. Вдома — діти, брат, господарство. А між цим — репетиції, концерти, вистави.

У 1980, коли гарний одяг купити було непросто, Ліда завжди виглядала особливо. Сукні, костюми шила сама, нерідко вночі. Знайомі просили пошити їм щось подібне.

— А де ти вчилася кроїти? Як робиш викрійки? — запитую.

— Та я їх майже не роблю! Бачу тканину — і вже розумію, де відрізати, де пришити.

І тут вона показує сукню, якій уже понад тридцять років. Гарне вбрання з мереживним оздобленням, пошите... зі звичайних уцінених бавовняних рушників! Ліда розкроїла їх, з’єднала, оздобила прошвою — і отримала сукню, у якій роками ходила на свята й танці. Тепер зберігає як реліквію.

Та за гарними фотографіями було непросте життя. Шлюб із Петром не склався. Довелося долати сімейні труднощі, багато працювати, дбати про дітей і молодшого брата.

— Як ти все це встигала?

— А куди було діватися? Діти, життя... Треба було працювати вдвічі більше.

1991 рік. Радянський Союз доживає останні місяці. Дефіцит, економічна невизначеність. І саме тоді народний танцювальний колектив із Жовтневого отримує незвичайну пропозицію. Німецькі телевізійники готували документальний фільм про життя українців, їхню працю, побут і народні традиції. Ініціатива була пов’язана з українською діаспорою в Канаді. Через Москву надіслали запити приблизно до двадцяти українських самодіяльних колективів зі званням народних.

Спочатку — заочний відбір. Учасники фотографувалися, друкували розповідь про себе й надсилали організаторам. Так зробив і жовтневський ансамбль. До речі, те групове фото збереглося — його обов’язково варто показати читачам.

Фото: З особистого архіву Лідії Вандик

І колектив пройшов перший етап!

Невдовзі до Жовтневого приїхали представники знімальної групи. Вони проводили індивідуальні співбесіди з танцюристами: де працюєте, як живете, чи підтримує родина ваше захоплення, як поєднуєте сцену з домашніми справами?

— Я сиділа й слухала, як усі розповідали, що в них усе добре, родини підтримують, усе встигають, — згадує Ліда. — А коли дійшла черга до мене, вирішила говорити як є. Сказала, що не завжди мене вдома підтримували. Що важко поєднувати роботу, дітей, господарство й репетиції. Бували претензії, непорозуміння. Бо не можна одночасно бути і вдома, і на сцені. Не намагалася прикрасити своє життя.

Гості вислухали, подякували. А перед від’їздом попросили дозволу побувати вдома в когось із учасників ансамблю, побачити побут звичайної української родини. Інші відмовилися — у кожного були свої обставини. Ліда погодилася.

— А чого мені було відмовляти? Жила я у звичайній трикімнатній квартирі у двоповерховому
будинку. Нічого особливого. Як жили, так і жили. Пригостила гостей, поспілкувалися.

Минуло кілька днів. І раптом прибігає директор Будинку культури: "Лідо! Лідо! До тебе цілий автобус людей приїхав!"

Знімальна група повернулася — з операторами, освітлювачами, звукорежисерами та обладнанням. Ліду затвердили головною героїнею документального фільму.

— Для мене це був шок! Як це — я? Чому я? Що вони збираються знімати?

Місяць життя під камерами

А далі почалося те, що сьогодні назвали б реаліті-шоу. Ліда йшла на роботу — її знімали. Перевіряла документи, рахувала на бухгалтерській рахівниці — знімали. Німецьких операторів особливо зацікавили кісточки рахівниці, якими вона вправно клацала. Приходила додому, бралася за господарство — камери вже тут. Готувала їжу, консервувала овочі, показувала, як фарширувати помідори й закривати банки на зиму. Потім репетиції, концерти, танці, спільні вечері, пісні.

Фото: З особистого архіву Лідії Вандик

— Я тоді спала по дві години на добу. Удень працювала, знімалася, вдома щось робила, потім репетиції. І все під камерами! Іноді одну сцену доводилося повторювати по три-чотири рази. Я вже не розуміла, де перебуваю і що відбувається.

На Ліду була прикута увага всього селища. Односельці дивувалися: чому саме за нею постійно ходять іноземні оператори?

— Я жила на якомусь адреналіні. Дуже втомлювалася, але все одно бігла, працювала, танцювала. Такого досвіду, мабуть, не мав ніхто в нашому Жовтневому. Згодом фільм показали на німецькому телебаченні, передали до Канади.

Відеокасету Ліді привезли через Москву. Вона зберігається досі, хоча в якому стані запис і чи вдасться його відтворити — невідомо. Після зйомок залишилися й знайомства: з деякими німецькими учасниками проєкту Ліда ще довго листувалася.

— Ми тоді ще не знали ні про які реаліті-шоу чи «Дом-2», — сміється вона. — А виходить, я вже тоді була героїнею такого собі реаліті-шоу! Та телевізійники поїхали, а звичайне життя продовжилося.

«Почула музику — і не змогла всидіти»

Був період, коли після операції з видалення щитоподібної залози та через проблеми із серцем лікарі заборонили Ліді танцювати. Але як це — не ходити до Будинку культури, не бачити друзів, не бути на репетиціях? Вона знайшла вихід — пішла співати до хору. Прийшла на одну репетицію, другу, третю. А потім почула, як поверхом нижче репетирують танцюристи.

— Сиджу, співаю, а там музика. І я вже не можу всидіти! Встала й сказала: «Вибачте, я вас не підведу, але більше не можу». І знову пішла танцювати.

Фото: З особистого архіву Лідії Вандик

У цьому епізоді, здається, вся Ліда. Сцена була для неї не тільки захопленням, а й відрадою в непрості часи. Розпад Союзу, купони, інфляція, нестача грошей. Треба було працювати, вирощувати городину, шити, економити на всьому.

— Зараз ми можемо про це згадувати й розповідати. А тоді треба було виживати.

Та найбільшими випробуваннями стали не матеріальні труднощі. Ліда втратила молодшого брата Сергія, якого фактично виростила як сина. А згодом пішов із життя її син Володимир.

— Я залишилася, знаєте, наче птаха з одним крилом...

У такі моменти важко знайти слова. За роки знайомства я звикла бачити Ліду усміхненою, енергійною. Але за усмішкою є біль, який нікуди не зникає. Поруч залишалися рідні, друзі, творчі колективи. Допомагали пісня, танець, сцена. А ще — поезія. Ліда пише вірші зі шкільних років. Не для конкурсів чи нагород. Запису є їх у зошити, іноді читає друзям.

— Там моє життя. Мої радощі, мої болі, мої переживання. Усе, що було на душі, я довіряла паперу. Можливо, колись ці зошити стануть поетичною збіркою.

На фотографіях — ціле життя

Фото: З особистого архіву Лідії Вандик

Мабуть, найцікавіше в нашому спілкуванні — переглядати фотографії. Їх багато, і за кожною — історія. Дивно, але на багатьох світлинах самої Ліди немає. Зате є діти, онуки, правнуки, друзі.

— Оце мій онучок, а це - їхній клас. Я їм новорічну виставу ставила. І режисером була, і костюми всім пошила. Бачиш, які гарні?

Перегортаємо наступну.

— А це вже інший виступ. Оце ж козачки! Я їм і костюми придумала, і танець поставила, і репетиції проводила.

Фото: З особистого архіву Лідії Вандик

І так можна годинами. За фотографіями — роки, коли Ліда передавала дітям та онукам усе, що сама любила змалку: музику, танець, сцену. У них сьогодні бачить своє продовження й радість.

Питаю, які гастролі запам’яталися найбільше.

— Та стільки всього було! От одну історію згадаю... Якось ансамбль їхав автобусом під час гастролей, здається, до Курська. Дорога нерівна, автобус підстрибує, артисти жартують. "Лідусю, ти ж так гарно крутишся в танці! А зможеш отут, на стільці, зробити свої повороти?" — "Зможу!"

Посеред автобуса поставили невеличку табуретку. І Ліда, поки автобус їхав, стала на неї й почала виконувати оберти. Усі плескали, сміялися. А потім сказали: «Ми й не сумнівалися, що ти зможеш!».

Сьогодні це звучить ризиковано. Але характер Ліди переда є точно: якщо щось задумала, спробує зробити.

Мрія — зібрати всіх за одним столом

І сьогодні Ліда танцює в групі для людей старшого віку, співає в місцевому хорі, бере участь у зустрічах клубу «Мережево». Удома — садок, город, квіти, шиття, вірші. А ще — діти, онуки, правнуки, друзі, для яких її двері завжди відчинені. Є в неї й особлива мрія. Щоб закінчилася війна і вся велика родина знову зібралася разом.

Колись у рідній хаті на свята сходилося понад двадцять гостей. Ліда згадує, що все село чекало, коли зберуться Вандики: це було справжнє дійство — з музикою, співами, спогадами й частуванням. Було гамірно, тісно, але всім вистачало місця.

Сьогодні рідних розкидало у різні місця. І Ліда хоче знову побачити їх за одним столом. Щоб ніхто не боявся обстрілів, не хвилювався за дорогу. Щоб можна було просто говорити, згадувати й співати.

Коли я нарешті домовилася про зустріч із Лідією Миколаївною, то зрозуміла, чому її так важко застати вдома. У неї справді немає часу сидіти й рахувати прожиті роки. За плечима — велике життя: любов, успіхи, тяжка праця, розчарування й болючі втрати. А попереду — репетиції, концерти, нові вірші, зустрічі й родинні свята.

19 жовтня Лідія Миколаївна Вандик відзначила 75-річчя. Вітаємо її й бажаємо здоров’я, сил, нових творчих задумів. А найбільше — миру, щоб здійснилася її мрія зібрати всю велику родину разом. Бо для Ліди 75 років — не підсумок. Це ще один етап життя, яке продовжується в русі.