Із жителькою села Барило Вирівської сільської ради Варварою Андріївною Бойко мене звела робота. Потрібно було написати про подружжя, яке живе разом понад 60 років. Тож, знайшовши через сільського голову «героїв» для нашого матеріалу і домовившись із жіночкою телефоном про зустріч, вирушила в гості до їхньої оселі. І яким же було моє здивування, коли дізналася, що своє весілля Варвара Андріївна та її чоловік Олександр Григорович справили саме у День закоханих! А ще за два дні – 16 лютого – вона відзначає свій день народження.
Зустріли мене у хаті дві жіночки – господиня будинку та її односельчанка Галина Пилипівна, які спілкувалися, сидячи у кімнаті.
«Трішки прихворів Олександр Григорович, то приходжу йому уколи робити» - сказала Галина Пилипівна і на найближчі півгодини, разом із господинею оселі, також стала моїм співрозмовником.
Як дізналася я з подальшої розмови, Варвара Андріївна народилася 16 лютого 1937 року, в селі Головачі та була найменшою дитиною в багатодітній родині, де, окрім неї, зростало ще п’ятеро братів і дві сестрички. Їхні батьки були звичайними селянами, все життя працювали у колгоспі. Та й удома господарство тримали, як зазвичай, у селі.
- Нелегке у нас було дитинство, бо часи тоді були важкі, саме на роки війни припало, - згадує Варвара Андріївна. – Але, попри всі труднощі, наша сім’я була дружна, роботяща… Закінчила я чотири класи, а пізніше вже не до навчання було, бо пішла на роботу. То на пташнику, то на ланці, тоді на фермі дояркою працювала.
Згодом, як розповіла Варвара Андріївна, вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Олександром, на рік старшим за неї. Замолоду приходив він із іншими хлопцями з Вирів до них у Головачі гуляти. І досі пам’ятає жінка, як вечорами збиралися вони разом із хлопцями та дівчатами, гуляли, пісень співали, жартували.
- Ох і весело було! Буває, увечері дою корів на фермі, чую: вже десь по селу хлопці йдуть, співають! Тож, мерщій управляюся, перевдягаюся і біжу до молоді. Де й дівається та втома! Отак ми з Сашею і стали гуляти разом. Ходили удвох сільськими вулицями, спілкувалися, на лавці сиділи.
Пам’ятаю, тільки-но почали зустрічатися, стоїмо, розмовляємо… І в перший же вечір прибігає до мене знайома, говорить, що корова на фермі телиться! І так мені соромно стало та незручно, що він он який хлопець, а я звичайна доярка. Довелося його залишити та йти на ферму. А потім з’ясувалося, що й він такий самий простий сільський роботяга, як і я.
За два роки, у 1958, саме на Щедрика, прийшов він до мене свататися. Навіть не знала, що прийде саме цього дня, тож, це для мене стало повною несподіванкою. В кінці січня розписалися, а ще за два тижні відгуляли весілля. Це зараз одразу і розписують, і весілля гуляють, раніше було трохи інакше… - згадує моя співрозмовниця.
Дата весілля Варвари Андріївни та Олександра Григоровича припала саме на День закоханих – 14 лютого, хоча, як згадує жінка, раніше цього свята не заведено було відзначати, навіть не знали люди, що воно існує.
- А зараз, буває, кажу Саші: «Дивись, як весілля наше припало! Якраз на свято! На день закоханих!» - усміхається Варвара Андріївна. – Пам’ятаю, як до весілля місцева модистка зшила мені рожеву сукню зі штапелю: красиву, святкову. Хоча, звичайно, раніше не було таких яскравих весільних суконь, як зараз. Сестра зробила мені віночок на голову з матерії. Раніше на весілля так було заведено: вирізали квіточки, потім їх у віск умочали, сплітали, виходило гарно.
Приїхав до дівчини її наречений на санях, запряжених чорними конями! Гуляли весілля мабуть днів три або й чотири, і в Головачах, і у Вирах. Родина вся зібралася, друзі, односельці.
"Була і гармошка – яке ж без неї весілля?" - говорить жінка.
На превеликий жаль, не діждалися цього дня ані її тато, ані тато Олександра, рано померли… Відтоді, після весілля, почалося сімейне життя родини Бойків.
- Хазяйновитий у мене чоловік. Увесь час щось по господарству майстрував, та й двічі за наше життя довелося будуватися. І зараз він старається, хоч роки та сили вже ті, тож буває і шкоду зробити може… - говорить Варвара Андріївна.
Згодом народилося у родині дві донечки – Тоня та Алла, і син Коля, якого, на жаль, немає вже в цьому світі. Доля відвела йому всього 25 років життя. Варвара так само працювала дояркою на фермі, Олександр – фуражиром. Коли діти ще малі були, няньчили їх по черзі.
- Я корів іду доїти, Саша вдома з дітьми, повертаюся – йде він на роботу. Так і жили… - продовжує свою розповідь жінка.
Золоте весілля подружжя зустріло у колі рідних і друзів
Сьогодні Варвара Андріївна та Олександр Григорович мають велику родину: доньки, які свого часу вивчилися на кухарів, нині живуть поруч, у Барилах, часто приходять, допомагають батькам по господарству. Має подружжя і семеро внуків та четверо правнуків. На свята збирається вся родина разом, спілкуються, вітають одне одного.
Зберуться вони у батьківській оселі й цього року, аби привітати своїх стареньких із річницею весілля та днем народження Варвари Андріївни, що припадає на 16 лютого.
- Раніше навіть не знала, що в мене цього дня день народження, бо не заведено було його відзначати. Звернула на це увагу лише тоді, коли отримали паспорти. А до цього святкували тільки мої іменини – День святої Варвари, 17 грудня. Щоразу з Троцьків приходили бабуся з дідусем, а ми малі виглядали їх із двору. Дитиною була, та пам’ятаю: бабуся у платочку несе замотаний гостинець для нас, онуків, дідусь із палицею поруч іде, а мама в цей час пиріжки пече, на стіл смаколики готує. Тоді сідали до столу… - говорить Варвара Андріївна.
Олександр і Варвара Бойки
«Що потрібно зробити, аби зберегти свою родину та протягом стількох років збирати її разом?» - запитала я у Варвари Андріївни наприкінці нашої зустрічі.
- Та немає ніяких секретів, - усміхнулася жінка. – В першу чергу, ми дбали про дітей, аби вони зростали у любові та розумінні. А ще усі життєві труднощі, що випадають на долю чи не кожної родини, потрібно вирішувати завжди разом, підтримувати одне одного, дослухатися. Та й не було в нас у житті якихось серйозних негараздів та непорозумінь у стосунках, Бог милував. Так, хіба що дрібниці якісь несуттєві. Бо була і зараз є повага одне до одного. А вона має бути в кожній родині. Тоді і щастя дім не покидатиме…
Фото з особистого архіву родини.
