У цьому зізналася журналістам Білопілля.City дев’яносторічна білопільчанка Катерина Федорівна Красногорілка. А дізналися ми про неї від рідних, які зайшли до редакції, аби в газеті "Білопільщина" привітати бабусю з таким поважним ювілеєм.
На наше прохання зустрітися з Катериною Федорівною й поговорити про її життєвий шлях відповіли: « Додому приїздити не треба. Бабуся сама до редакції зайде. Вона у нас – молодець: ще й на місцевий базар самостійно ходить, і в інших справах».
І дійсно, наступного ранку в зазначений час Катерина Федорівна переступила редакційний поріг. Щоправда, у супроводі невістки Олени. Мовляв, трішки ніяково, що нею зацікавилися.
Коли ж ми вирішили уточнити, чи наша героїня – корінна білопільчанка, вона повідомила: «Народилася я на Качанівці, на теперішній вулиці Ватутіна». І поринула в спогади про дитинство, юність…
А припали ці роки на нелегкі часи. «Четверо нас було у сім’ї, - говорить наша героїня. –Довелося пережити багато чого. Батько працював на меблевій фабриці, тож наша сім я особливого голоду, на щастя, на собі не відчула.
Натерпілися у роки війни й від німців. Пам’ятаю, як нас загнали у таку собі прихаточку, а самі вчотирьох розташувалися в будинку. Троє були такими нелюдами, що страшно й згадувати. А один, щоправда, іноді мені й брату продукти приносив…
Відгриміли воєнні роки, треба було до школи ходити. Батько з усіх сил старався нас обути-одягти, аби ми з братом отримали освіту й могли заробляти собі на кусень хліба.
Після закінчення школи я два роки бігала на такі собі швейні курси додому до жінки, яка працювала в артілі. А першим робочим місцем була швейна майстерня, де сьогодні бар «Зодіак» працює. Згодом збудували ательє (наразі тут –«Берізка»), і в ньому я трудилася аж до виходу на пенсію, віддавши улюбленій роботі понад тридцять шість років. Уявляєте: я працювала при дев’ятьох директорах! І пенсію, як на ті часи, заробила гарну: сто двадцять рублів!"
Перебуваючи на заслуженому відпочинку, Катерина Федорівна приймала замовлення на пошиття одягу й удома.
- Довгенько шила бурки, які перекупники потім продавали на базарі. Та зараз уже ця «обувка» нікому не потрібна… - розповідає жіночка.
Згадала Катерина Федорівна й нині покійного чоловіка, у шлюбі з яким виховала сина й доньку.
- Пам’ятаю, як він до мене залицявся: стоїть із хлопцями біля швейної артілі й дивиться у віконечко, шукаючи мене поглядом… Весілля не святкували, відразу переїхали у хату до свекрухи. Вона, можна сказати, й виняньчила наших діток.
Ясна річ, мріялося нам про власну оселю. Чоловік працював на меблевій фабриці. Ось одного разу й каже директор: «Хлопці, хто поїде на Путивльщину ліс пиляти, тому випишемо дерево на будівництво житла. Чоловік мій, звісно, погодився, а за деякий час уже й зруб звели. Вікна, двері, підлогу – все це він власними силами робив…
Не оминула Катерина Федорівна й сумних сторінок життєвої книги. Довелося жінці похоронити доньку, а невдовзі – й зятя та онука.
Залишилася старенька сама у просторій хаті.
- Ще донедавна я й у дворі, й на городі господарювала, - говорить жінка. - А відтоді, як упала й зламала руку, господарювання моє закінчилося.
Та самотньою вона не почувається: навпроти мешкає син Олександр із невісткою Оленою, які чи не щодня її навідують.
- А зараз у них гостює внучка Світланка, котра до мене разів зо п’ять на день прибігає, - повідомила наша героїня.
Щиро радіє Катерина Федорівна двом своїм онукам та чотирьом правнукам і мріє, аби доля завжди була до них прихильною.
А ще вона мріє відвідати рідну Качанівку. До слова, старенька добре пам’ятає колишніх своїх сусідів, знає, як склалася їхня доля.
- Оце нещодавно Галю зустріла на базарі. «Приходьте, Федорівно, в гості, по чарці вип’ємо», - шуткує. Воно то й можна походити по місцях, де минуло дитинство, та гора - дуже крута: чи зможу її осилити…
З нагоди ювілею ми бажаємо Катерині Федорівні, аби найрідніші люди постійно були з нею поруч, підтримували, дарували хвилини радості.
