Днями до редакції газети «Білопільщина» завітав письменник, журналіст, композитор, член національної спілки письменників України, лауреат літературних премій ім.А.Головка та О.Олеся, почесний громадянин м.Білопілля Іван Петрович Головченко.
Наш колега і колишній працівник районки завітав не просто так. Нещодавно світ побачила його нова книга з інтригуючою назвою «У ореолах сяйва і пітьми». Вона стала своєрідним синтезом попередніх робіт автора, насамперед романів.
Іван Петрович розповів, чому виникла ідея створити книгу саме в такому форматі, в чому її винятковість. Свою книгу він, ніби умовно, поділяє на певні смислові блоки, в яких торкається різних соціальних проблем українського суспільства, часів голодомору, говорить про проблеми села і, звичайно ж, кохання.
Чому саме такий поділ? Наскільки теми, порушені у книжці, є актуальними і затребуваними сучасними читачами? Про все це ми говорили з письменником.
Подаровані ним книги з автографом доповнять нашу редакційну бібліотеку та полиці Білопільської публічної бібліотеки ім. О.Олеся.
Тож, відтепер усі охочі можуть прочитати «У ореолах сяйва і пітьми» та наблизитися до слова – прекрасного і колючого!
Пропонуємо вашій увазі уривки з нової книги письменника.
«Як віднайти своє місце у Богом даному житті - ніхто не знає... Можна, потоптавшись на місці, побудувати на життєвому роздоріжжі “курінь” і чекати в ньому до згину днів на манну небесну. Можна, в пошуках легкого і ситого життя, податися манівцями - куди виведуть. Можна піти нібито більш безпечним, але слизьким узбіччям... А можна перечекати, доки надійде сміливець, прилаштуватися на його широкій спині, “доїхати” до перепони, подолати її на його-таки плечах... Коли ж “носій” зупиниться перед урвищем, щоб передрімати, - чим-швидше перебігти по хиткому, вузькому, тільки для одного, місточку, спалити його і дертись, вже східцями, на омріяний вершечок...»
«Скільки їх ішло і продовжують іти цим шляхом - не злічити. Одні зупиняються на півшляху, інші, вже досягши нібито мети, наштовхнувшись на попередників, падають туди, звідки прилізли, ще інші, вже безвільні і знедолені, котяться життям під уклін уже на самісіньке дно...»
«Дехто з легенькою посмішкою хвалиться: мовляв, життя прожить - не поле перейти. Так розмишляють ті, хто того безмежного, зрешеченого вздовж і впоперек глибочезними борознами і ритвинами, порослого бур’янами й дурнокленами “поля” не бачили і не уявляють.»
«Не вслухались у стогін, не узріли, не відчули чорних від забруднення криниць, річок, джерел, - його, по суті, кривавих, напівпросохлих сліз...»
«Я по ньому, вподовж і впоперек, подолав усе, що судилось долею. Де – навпрошки, через яри та борозни, де - полями та забур’яненими нетрями... Де - впевнено, де -хитаючись, де - плазом, де - легко і шпарко, де - з потом і кров’ю... Як? Не мені судити. Головне, що на нім побачив, пережив, яку дав тому самооцінку...»
«Обирає націю і дарує їй благословенного лідера саме Провидіння. А далі все залежить від того, наскільки дозріла нація, наскільки змонолітнішав дух її дітей. Яка чисельність поміж неї несинів - носіїв прокляття. Саме в цім чатує націю реальна небезпека. Саме ті, які нібито зрослись із обранцем “плоттювплоть”, кого витяг з “грязі в князі”, “викупав і нагодував”, “посадив на покуті”, і ховають в собі підступ. Саме вони зраджують в найвідповідальнішу мить. Скидають із себе камуфляж і привселюдно обертаються на перевертні в-вовкулак.»
«Людський поголос - то лише шквал вітру. Прошелестів листям - і квит. Щоправда, це якщо витримаєш його перший натиск. Коли ж впадеш - понесе перекотиполем, доки не грюкне головою об придорожню каменюку...»
«Що моє життя? Воно було і є лише мізерним острівцем серед мороку заздрісників, підлабузників, запроданців... Тих, що правили і, на горе людству, продовжують правити світом; що закидали і закидають його гнилим сміттям, щоб лише тліли і диміли наші внутрішні багаття.»
«Вони притухали, бралися димом, спалахували знов... щоб отримати нову порцію сміття, зачадіти, одягтися попелом, зажевріти вуглинками, зотліти і, втративши внутрішній потенціал, потухнути навіки... вкупі з особистістю, в якій жили, - вже навіки...»
«Маю тремтливу надію, що у багатьох із вас те вогнище все ще палає, а не чадить і тліє.»
«Що ж до мене, то воно горить в моєму єстві із давніх-давен. Гріє серце, тривожить душу, надихає на творчість, додає снаги. І ані згаснути, ані притухнути йому доти, доки будуть духовно поруч, - по яких би закутках планети не розкидала нас доля - діти, онуки, правнуки і нерозривне коло вірних друзів...»
«Те, що ініціативний дурень на керівній посаді - стихійне лихо, мало хто усвідомлював, та й не бажав. Отож із року в рік, із десятиліття в десятиліття продовжували формувати кадровий резерв саме за такою ознакою. Старе, як світ -“горе від розуму”, ставало дедалі вірулентнішим. Інтелект поступово деградував, натомість - святе місце не буває порожнім - розрісся злоякісною пухлиною на сірій речовині мозку “міхур” неймовірної брехні. Не забарився задомінувати не менш небезпечний тваринний інстинкт і, невтомно підстьобуючи, спонукав своїх “хазяїв” нагло продиратися туди, де по горло “дармових” харчів, де маячила уві млі можливість “наварити” крадені статки...»
Ми боролись, карались, вмирали,
Підіймались і падали знову,
Шепотіли губами, горлали:
-Не гнобіть життєдайного слова.
Похлинувшись в п’янкій ейфорії,
Возвеличили слово до неба.
В нім - натхненно збагачені мрії
Підкорялись життєвим потребам...
Не догледіли в мрійнім запалі -
Підвела не врахована згуба.
Праводавча монета упала
Не “орлом” і не “решкою” - руба...
На двобій стали в різних мірилах.
Кожне слово - в своїх обладунках:
Слово правди - в чім матір родила,
Слово кривди - в брудних обрахунках.
І над кожним із них майоріло
Не то німбом, не то ореолом,
Наш здобуток, підточена мрія,
Заяложене - “Свобода Слову!?”
