Матеріал захищений авторським правом. Передрук та використання цього матеріалу іншими сайтами та засобами масової інформації заборонено.
Мова піде сьогодні – не про «синіх китів» чи якісь інші небезпечні «забавки», до яких залучають дітей і підлітків, а саме про те, коли людина усвідомлено чинить собі шкоду, перебуваючи «на межі» або ж із інших причин. А їх досить багато. Зазвичай, про це рідко хто наважується говорити вголос, втім, як і відкривати оточуючим результати своїх дій…
Цю тему у своєму матеріалі детально висвітлює психотерапевт Сумського обласного клінічного перинатального центру Олег Сінгур. Крім того, знайшлися люди, які вирішили поділитися реальними історіями зі свого життя і розповісти про свій сумний досвід...
Що таке самоушкодження?
- Самоушкодження, його ще називають «насильство, скероване на самого себе» або селфхарм – це явище, коли людина навмисне завдає собі різних тілесних ушкоджень, зазвичай за аутоагресивним потягом, але при цьому не скоює суїцид, не хоче його здійснити, хоча може думати про нього.
Варіанти селфхарма бувають різні. Найчастіше люди ріжуть собі шкіру, дряпають, завдають собі шкоду за допомогою ударів, уколів, обпікають чи кусають себе, виривають собі волосся. Рідше використовують отруту, передозування медичними препаратами, відмовляються від їжі та води.
Крім суто фізичних способів селфхарма, люди завдають собі і психологічних травм: цілеспрямовано втрачають роботу, навмисне ведуть антисоціальний спосіб життя, аби заподіяти собі моральних страждань, ведуть деструктивні (токсичні) «романтичні» або сімейні стосунки, що завдають болю.
Існує ще багато інших прикладів.
Можна виділити три типи самоушкодження:
Імпульсивне - ушкодження наносяться необдумано під впливом сильних емоцій.
Компульсивне - людина ушкоджує себе в результаті нав'язливих думок, її «тягне» зробити собі боляче, як бажання.
Стереотипне - постійне і монотонне травмування свого тіла.
З яких причин людина робить це з собою?
- Людина завдає собі психологічних і фізичних страждань, аби заглушити біль, який існує всередині, а не зовні, при цьому не доводячи себе до самогубства. Вона хоче жити й завдає собі травм, бажаючи щоб таким чином їй стало легше, «перебити» інший біль. Або рідше зустрічається підсвідоме бажання маніпулювати іншими, висловити протест.
«Провокатори» селфхарму
Один із головних «провокаторів» селфхарму - сильний емоційний біль. Адже під час фізичного болю, внаслідок самоушкодження, виділяються ендорфіни, які протидіють емоційній напрузі.
Причиною може стати й відчуття внутрішньої душевної порожнечі (відсутність емоцій, відчуття життя), емоційна розгубленість, самотність (тоді біль допомагає відчувати себе живим), щоб позбавитися від стану спустошеності, відсутності виходу та рішення, стан депресії, відчуття нереальності того, що відбувається з тобою чи довкола, як спосіб виходу агресії, злості, роздратування, які, часто через страх або невміння керувати такими емоціями, направляються всередину, а не назовні, заради відчуття захищеності і винятковості.
Іноді людина ушкоджує себе, аби вплинути на поведінку інших людей. Таким демонстративним вчинком вона прагне показати іншим, що відбувається у неї всередині і наскільки їй важко, інколи намагається відчути себе жертвою. Людині вкрай необхідно, щоб її хтось пожалів, поспівчував. Особливо це характерно для певних особистостей, наприклад, істеричних.
Люди роблять самоушкодження і через те, що вони потребують гострих, нових, незвичних емоцій, гри адреналіну, гри з життям та смерттю.
Або це необхідно для того, щоб зрозуміти, що до цього їм було ще добре (незважаючи на проблеми), або в даний момент вони штучно самоушкоджуються, щоб витіснити проблеми, які їх турбували, на нові.
Іноді роблять це через те, що мають негативне ставлення до себе. Це можуть бути як власні зовнішні невдоволення (я товста, у мене кривий ніс, у мене закороткі ноги…), так і певні вчинки (відмінниця отримала двійку, чоловік збив людину). Тоді людина починає засуджувати себе, вона вважає себе гіршою за всіх, хто її оточує, і думає, що заслуговує на покарання.
Мотивом катувати своє тіло може бути будь-який психосоціальний стрес. Фізичний біль допомагає впоратися з емоційними переживаннями.
Зовнішні причини саморуйнування можуть бути різними: розлучення батьків, негативний вплив друзів, втрата близької людини і т.д.
Самопокарання через відчуття провини
Чимала частина випадків припадає саме на цей фактор. Наприклад, дитина звинувачує себе за почуття злості чи періоду ненависті до батьків, тому що вони її сильно образили. Вона думає, що не має права на такі емоції, так думати, і тому вона винна за це і карає себе сама. Часто такі діти не вміють висловити свій протест у словах, своє ставлення, позицію, думки, не виводять негативні, агресивні емоції назовні, а лишають їх у собі.
На «піку» негативу
Деякі люди вчиняють самоушкодження для того, щоб довести себе до «піку» негативного стану. Проблеми, з якими вони стикаються, часто приводять їх до стресових, тривожних станів. Людина розуміє, що вона відчуває негативні емоції, але їй їх недостатньо. Для того, щоб вони зникли, їх необхідно вивести на більш високий рівень. Таким виходом є самоушкодження. Після того, як людина, наприклад, поріже собі вени, полегшення наступить миттєво, у порівнянні з тим, що вона буде просто довго плакати.
Як спосіб захисту від стресу
Самоушкодження можуть бути звичкою вирішення проблем. Зробивши це раз та відчувши полегшення після гострих емоцій, людина сприймає це як вихід із ситуації й починає застосовувати цей метод для інших випадків. Самоагресія стає способом виживання у складних умовах. І те, що іншим здається неприйнятним, для людей, які звикли так вчиняти – це спосіб захисту себе від стресу.
Для деяких людей самоушкодження - це не просто психологічний захист від негативних емоцій. Нестача певних гормонів у головному мозку і їх активне вироблення після переживання фізичних страждань веде до звикання використовувати цей метод, як найбільш ефективний засіб від стресу.
Таким чином, самоушкодження можна порівняти з наркотиком, який використовують люди для боротьби з негативними емоціями.
Хто найбільш схильний до таких вчинків?
- За статистикою на планеті самоушкодженням займається 1-4% населення. В основному це проблема підлітків і переважно дівчат. Часто вони мають високу тривожність, невпевненість, низьку самооцінку, багато внутрішніх комплексів, відчуття незахищеності, самотності, життя під високим емоційним пресингом, великим негативним досвідом, закритості в собі.
Деякі люди завдають ушкоджують себе усього один раз у житті, в період сильного емоційного болю або психічного зриву. Однак найчастіше самоушкодження практикують регулярно. Серед підлітків близько 13% наносять собі шкоду раз на тиждень, 20% - кілька разів на місяць.
Крім того, ризик аутоагресії зростає, якщо у підлітка є друзі, для яких властива така поведінка. Самоушкодження може бути обрядом, що забезпечує почуття приналежності до групи підлітків, пов'язаних будь-якими інтересами (неформальні об'єднання, екстрим і т.д.).
Селфхарм – симптом чогось серйозного?
- Ушкоджувати себе можуть люди, які не мають клінічного діагнозу. Але навіть у таких випадках слід говорити про наявність проблем із психічним здоров'ям, таких як тривожність, суїцид, депресія, посттравматичний стресовий розлад. Часто цей стан є симптом на межі з розладом особистості.
Самоушкодження також може бути симптомом цілого ряду психіатричних розладів, наприклад, біполярного афективного і депресивного розладів, шизофренії. Воно може зустрічатися у людей з розладами прийому їжі (нервова анорексія, нервова булімія), у тих, хто зловживає різними психоактивними речовинами (алкоголізм, наркоманія).
Розкажіть більш детальніше про причини такої поведінки у дітей та підлітків.
- Однією з важливих причин поширеності аутоагресії є установлені заборони, особливо такі як «злитися не можна», «злитися – це не добре». Як же повинна реагувати дитина на несправедливе ставлення до неї, на погану поведінку?
Вона злиться, і було б логічно, якби вона злилась на маму чи тата. Але це заборонено. Тому психіка, підкоряючись забороні, переводить агресію на себе. Замість того, щоб злитися на інших, дитина думає: «Це зі мною щось не так». Вона починає сердитися на себе. Згодом така форма поведінки перетворюється на звичку. Хоча, безумовно, вона виникає не у всіх.
Самоушкодження приносить задоволення і полегшення після емоційного стресу. Після заподіяння собі болю, дехто впадає у стан ейфорії. Багато підлітків заявляють, що біль і вид крові викликають полегшення від емоційних страждань, допомагають відволіктися.
Що робити? Чи можна впоратися з цією проблемою самостійно?
- Незалежно від того, легких чи важких ушкоджень завдає собі людина, цю проблему необхідно вирішувати. Навіть якщо людина не хвора на тяжкий психічний розлад, їй все одно необхідна кваліфікована допомога.
Розібратися у внутрішніх причинах, які призвели до самопошкодження, і усунути їх, а разом із ними і зовнішні прояви хвороби, під силу виключно фахівцям - психотерапевту або психологу. Тільки лікар може встановити достовірний, правильний діагноз і визначити обсяг необхідної допомоги, розробити і провести індивідуальну терапію. Лише таке лікування може бути максимально ефективним і сприяти одужанню.
Справа в тому, що фахівцеві в першу чергу необхідно з'ясувати справжню причину, через яку виникли подібні симптоми. Залежно від цього, пацієнтові можуть призначити як медикаментозне лікування, так і курс когнітивно-поведінкової терапії. Як правило, найкращий ефект дає поєднання двох цих методик лікування. У будь-якому випадку, проблема самоушкодження, це досить небезпечний прояв, із яким не варто боротися «народними методами» і за допомогою інтернету.
Селфхарм: історії з реального життя
(Записала студентка Сумського державного університету Алла Курило)
Емма, 25 років, клінічний психолог:
Перший поріз був у 16 років. Почалося все так: мені було погано через проблеми з однолітками, і тут мене випадково подряпав кіт. Я помітила, що мої думки переключилися з проблем на фізичні відчуття. Згодом я почала робити це сама, цілком свідомо. Різала спочатку в районі пальців, а потім - з зовнішнього боку руки. Думок, щоб порізати вени у мене не було взагалі.
Одного разу я трохи не розрахувала сили і порізала себе дуже глибоко. Довелося йти в лікарню: я була вся в крові, мені зашивали цей поріз. Недалеко від лікарні у нас є дуже слизькі залізні сходи з якимись штирями. Я сказала, що впала і напоролася на них. Поріз був не з боку вен, тож мені повірили і нічого не сказали, але саме під час зашивання рани я зрозуміла, що це ненормально.
Я ніяк не намагалася вирішити цю проблему: просто чекала моменту, коли припиню це робити. Спочатку про це дізналися в школі, коли побачили мене з перебинтованою рукою. В результаті мене стали гнобити ще сильніше. Коли одного разу порізи виявили батьки, вони мене побили. Парадоксально, але вже наступного дня їхнє ставлення до проблеми різко змінилося - після цього випадку вони постаралися стати для мене не суворими авторитетами, а друзями. Зараз у нас налагодилися відносини.
До психолога з цього приводу не зверталася, але почала заміщати порізи алкоголем і сигаретами, а в підсумку стала зловживати цим дуже часто і за першої ліпшої нагоди. До фахівців я пішла через кілька років після того, як перестала себе різати, але вже через постійну тривогу і проблем з алкоголем.
Я припинила займатися селфхармом багато років тому, і тільки коли я знайшла цьому заміну і мені перестали подобатися мої жахливі шрами. До того ж, моя спеціальність і порізи - це щось вкрай несумісне. Адже я - клінічний психолог. До речі, вибір професії не був пов'язаний із тим, що я на той момент робила з собою. Я вступила в медичний, бо любила предмети, пов'язані з медициною, і завжди хотіла бути лікарем.
На жаль, багато людей сприймають проблеми, які я пережила, як щось жахливе і, до того ж, думають, що це впливає на професійні якості. Я досі мучуся через шрами і думаю, як їх можна прибрати. Взимку закриваю, влітку це зробити не виходить, але я намагаюся надати руці такий стан, щоб не було помітно. Шрами у мене дуже тонкі і не опуклі, тому лазером їх не прибрати. Чекаю, що, може, незабаром з'явиться якась технологія, яка допоможе прибрати цю ганьбу.
Позбутися алкогольної залежності я так і не змогла. Єдине, що мене зупиняє від щоденного розпивання, - відсутність зайвих грошей. Всі кошти йдуть на утримання квартири, навчання і роботу. Але за першої можливості, коли у мене з'являються вільні гроші або приходять знайомі, я п'ю. І чекаю цих днів як манни небесної. Це жахливо. Моторошно усвідомлювати себе настільки залежною і слабкою. Але ні сеанси у психотерапевта, ні лікування у психіатра мені нічим, на жаль, не допомогли. Єдине, що мені допомагає, - це спокій у житті. Але моє життя таке, що він настає рідко.
Надія:
«Мені було вісімнадцять. Тільки поїхала від батьків у велике місто, свобода, всі справи. І закохалася - зрозуміло, без взаємності. Навіть не так: ми спочатку спілкувалися як друзі, і потім я зрозуміла, що хочу чогось іще. Я спробувала в цьому зізнатися, а хлопець сказав: «Мені все одно». Тоді я проревіла пару днів, була практично в істериці, і коли стало зовсім погано, на емоціях схопила канцелярський ніж і черкнула по венах. Раптово відпустило.
Відчуття все одно дуже дивне - порівняне з пробиттям кокона, напевно. Спочатку хочеться сховатися, переварити все це на самоті, і це, мабуть, іще нормально. Ти сидиш, намертво замовкнувши і намагаючись відчути хоч щось, окрім жаху «мене покинули», і в тебе входить якесь майже нелюдське виття: не допомагають ні розмови з близькими, ні крики з балкона, навіть якщо спробувати напитися - все одно легше не стає.
Відключається інстинкт самозбереження, п'єш, думаєш, що буде похмілля, і від цієї думки випробовуєш якусь злу радість: нехай фізично буде так само погано, як морально. Ти увесь час зациклюєшся на власному світовідчутті, мов у тумані, думаєш тільки про одне.
Звичайно, в якийсь момент все це починає страшно дратувати, сердишся на себе, на ту людину, через яку все почалося, на оточуючих, що не допомагають, набридають одночасні думки «мене кинули» і «як же задовбало думати, що мене кинули». І сил вибратися з цього самостійно просто немає.
Напевно, це була депресія, але в вісімнадцять складно думати, що щось не так. І тоді чисто фізичні відчуття дозволяють якось із цим впоратися. Якщо у тебе болить рука або нога - це добре, це здорово, ти ніби відчуваєш, що маєш право відволіктися, і одночасно відчуваєш, що рука у тебе досі є і про неї треба подбати.
Ілюзія контролю: здається, що ти сама можеш регулювати, як ти собі шкодиш, хоча б у реальному світі, якщо вже в голові ти собі більше не господар. Потім поріз заживає, але його можна роздряпувати знову, знову і знову і це тобі повертає якісь відчуття».
Софія, 18 років, студентка:
Наносити собі ушкодження я почала в 15 років. Перший раз це сталося через конфлікт із батьками, потім - через відмінності між власними ідеалами і тим, що прийнято, і через невзаємну закоханість. Я травмувала себе у стані деякого емоційного афекту, але абсолютно навмисно. Я не вважала це чимось неправильним. Навпаки, висловивши невдоволення тим, що відбувається через ненависть до себе, я відчувала полегшення.
Основний мотив - прагнула якось покарати себе, хоча моя вина в неприємних ситуаціях насправді була вдаваною. Ще хотілося перевести душевний біль у фізичний - і це приносило певний кайф від самого процесу. Мені здається, що під час ушкоджень у кров викидаються ендорфіни.
Це схоже на стан, коли ти наважуєшся кардинально щось змінити або зруйнувати: проколоти вухо, коротко постригтися, піти з дому або спалити свої роботи.
Минулої весни я спробувала привести до ладу свої думки стосовно усього цього і стала записувати стадії, які проходила. Я зрозуміла, що все починається з невдоволення собою, а повсякденні заняття не приносять полегшення. Потім «капає остання крапля»: ситуація, яка зачіпає настільки, що запускає процес вивільнення ненависті. Далі - гранична, до тремтіння, ясність розуму і шалено холодна голова, тобто стадія прийняття імпульсивних рішень. Потім настає стадія реалізації цих імпульсивних рішень, за якою слідує полегшення і легка ейфорія. Це схоже на відчуття, коли ти витягнув із рани занозу.
Тоді я жила не вдома, а в гуртожитку при СУНЦ МГУ, тому могла приховуувати порізи довгими рукавами. У гуртожитку було основне коло мого спілкування і молодий чоловік, але за півроку до випуску мені довелося переїхати додому - так склалися обставини. І я опинилася фактично в ізоляції. У той час я відвідувала звичайну школу: новий клас, хлопці, хоч і доброзичливі, але абсолютно незнайомі. Порізи допомагали мені заглушити болісну тугу, від якої не рятували ні музика, ні прогулянки в лісі, які лише на короткий час глушили печаль.
Коли ми зустрічалися з молодим чоловіком вже після мого від'їзду, він помічав свіжі шрами і просив так більше не робити, бо це боліло і йому. Знаючи, що мені непросто стримуватися, він писав, дзвонив, підтримував і дійсно витягав мене з пазурів депресії.
Батьки помітили рани, коли я закатала рукава, щоб вимити посуд. Мама була в шоці: вона записала мене до психолога, а та порекомендувала сходити до психіатра і бути готовою до медикаментозного лікування, яке, щоправда, в результаті, не знадобилося. Все ж я кілька разів спілкувалася з цим психологом - вона виявилася дуже тактовною жінкою.
Я не намагалася позбутися від цього, поки мама не помітила шрами. Виключно заради її спокою я щосили намагалася не різати передпліччя, тому різала плечі, ребра, стегна, щоб вона не бачила шрамів і не засмучувалася. Я хотіла просто пережити ці півроку самотності і неймовірної туги.
Крім порізів були й інші способи катування. Я позбавляла себе їжі, сну, води, виснажувала своє тіло тренуваннями, які були важчі, ніж потрібно, а в холодну погоду відкривала вікно, щоб було холодно.
Я стала рідше ранити себе, коли почала працювати над самооцінкою і займатися діяльністю, яка приносила видимий результат: навчання, фізичні вправи, дослідження з палеонтології, навчання грі на гітарі та інші навички нарешті подарували мені відчуття, що я чогось варта.
Від селфхарма я до кінця не позбулася. Залишилася звичка, інстинкт душити смуток, пошкоджуючи себе, позбавляючи себе чогось, роблячи собі ще гірше: голодом, холодом або безсонням.
Історія про дівчину, яку розповіла її подруга:
Я просиділа з нею за партою 7 років, дуже добре її знала і знаю зараз. Жила вона лише з мамою. Коли вона була маленька, її тата вбило струмом, вони з мамою жили дуже бідно. Дівчина пішла в нашу школу й відразу в її бік почали лунати образи, булінг, по-іншому не скажеш. Як не дивно було для мене, вона сиділа мовчки, слухала все це й ніколи не плакала, бо дуже сильно вміла й вміє стримувати свої емоції, точніше їх накопичувати. Я почала з нею спілкуватися з самого початку, не через жалість, вона просто дуже добра людина, а ображали її, бо вона була, тиха, спокійна і замкнена.
До речі, у її мами були деякі порушення з психікою. Вона не дуже слідкувала за донькою, як наслідок: випивка, сумнівні компанії, ранній секс, аборт. Тут і почалося: ковтання таблеток, дряпання своєї руки в одному місці, час від часу. Ми говорили з нею на цю тему, вона сказала, що просто хотіла фізичними болями заглушити моральні, через нещасне кохання, і тому що мама не звертала уваги на її проблеми, часто вона гуляла й випивала. Говорила, що в такому стані вона просто не думає про проблеми. Як не дивно, ми й тоді спілкувалися, хоча, я, звичайно, зовсім не схвалювала її поведінку, моя підтримка не давала ніякого результату.
Потім ми почали спілкуватися ближче, у неї з'явилися ще подруги, вона стала поводитися краще, більш відкрито говорила про сою поведінку, хоч і не вважала її неправильною, але напиватись стала рідше, не різала собі руки, з хлопцями спілкувалася, але подробиць я ніколи не уточнювала, мені тоді було навіть соромно про таке думати, не те що питати.
Після 9 класу вона пішла навчатись у коледж, ми, звичайно, стали рідше бачитись, але спілкуватися не перестали. Коли вона була на другому курсі, я на той час в 11 класі, як зараз пам'ятаю той вечір, мені подзвонила моя мама й сказала, що маму моєї подруги збила машина й вона не вижила. Я ніколи не могла зрозуміти, за що їй скільки випробувань, але вона зуміла пережити цю ситуацію без спроб самогубства, їй було дуже складно, але її відразу забрав до себе жити хлопець. Тоді вона була вже повнолітня й мабуть його підтримка і врятувала її, допомогла вийти з того стану.
Зараз ми спілкуємось часто, у них із чоловіком - двоє дітей і вона виховує їх самостійно, адже чоловік працює. Я нею захоплююся, тому що вона змогла пережити той підлітковий вік і всі ці самопошкодження залишила там, їй просто довелося швидко подорослішати. Думаю, вона отримала уроки з підліткового віку на все життя. Зараз вона сміється з тих ситуацій і говорить, що думала не про те, що потрібно було. Говорить, що сталося, те сталося, цього не повернути і не змінити, хоч би як соромно їй було.
Якщо ви помітили ознаки селфхарму у своєї дитини - негайно проконсультуйтеся зі спеціалістом. Можливо, саме цієї миті ваша близька людина потребує допомоги, а ви про це навіть не здогадуєтеся.
