Шість років тому до Білопілля надійшла страшна звістка - про загибель нашого земляка, підполковника, начальника розвідки відділення артилерії військової частини В2731 Сергія Гордієнка.
Це був перший загиблий земляк у російсько-українській війні. На жаль, не останній.
Він віддав найдорожче - своє життя, захищаючи незалежність нашої країни на Сході.
В день загибелі самовідданого бійця представники органів місцевого самоврядування на чолі з Білопільським міським головою Юрієм Зарком відвідали могилу, де спочиває захисник України, повідомляє сайт Білопільської міської ради.
Присутні вшанували пам'ять загиблого учасника АТО хвилиною тиші та поклали квіти до його могили.
Допоки люди пам’ятатимуть про своїх захисників, шануватимуть та берегтимуть спогади, доти Україна буде сильною. Лише усвідомивши їхню відвагу та патріотизм, можна зрозуміти, що це найкращі та найхоробріші з людей України.
Того ж дня головний редактор районної газети "Білопільщина" Наталія Калініченко та начальник відділу культури Білопільської міськради Лариса Зарко відвідали батьків загиблого героя та передали їм книгу, яку написала журналіст із Новоград-Волинського Леся Гузь. У книзі розповідається про загиблих бійців бригади, яка дислокується саме в цьому місті. І серед них - наш Сергій Гордієнко.
- Ми з пані Лесею випадково познайомились на одному всеукраїнському журналістському форумі, - розповідає Наталія Калініченко. Вона до мене підійшла сама, коли почула. що я з Білопілля. І запитала:
- Чи ім'я Сергій Гордієнко Вам знайоме?
- Звичайно, це наш герой, захисник, людина, на честь якої названа школа, вулиця, подвиг якої ми всі шануємо.
- Ну тоді я передам книгу для його батьків, яку я написала про всіх загиблих із нашої Новоград-Волинської бригади.
- Так ми і познайомилися з Лесею, а книга приїхала до Білопілля. Тепер є вона і в батьків Сергія. Леся пообіцяла, що найближчим часом передасть екземпляр і в бібліотеку, - говорить Наталія Калініченко.
Вашій увазі новела з цієї книги саме про нашого Сергія Гордієнка.
Ця людина залишилася навічно на рубежі, коли життя саме приносить щоденну радість: бо вже встиг відчути смак кожної його хвилинки, навчився бачити не лише кольори його, а й відтінки, коли добре знаєш, що люди, котрі поруч — найбільше твоє багатство і щастя...
Сергію Гордієнку віднині — завжди 35... Таким він залишиться для батьків, для дружини і сина через роки й через десятки років. Таким запам’ятають його друзі. Ми всі — тимчасові мешканці у цьому часовимірі. Але кожен із нас проживає відрізок земного часу настільки по-різному, що після когось залишається лише ім'я на могильному горбику, а після іншого — велика низка гарних справ, спогадів близьких і рідних, а ще — продовження життя у дітях. І саме серед других — постать молодого офіцера ЗО ОМБр, славної людини, чудового друга, найкращого татка і чоловіка.
Сергій родом із Білопілля на Сумщині, але серцем приріс до Полісся, і ми вважаємо цілком щиро, що він — наш, тутешній: бо зумів стати «своїм» у Новограді-Волинському, серед мешканців молодого військового містечка на «Болгарах», бо наша земля стала для нього святою вже з одної простої, як світ, причини: тут побачив світ його син...
Після школи хлопець обрав собі долею армію, якою марив з дитинства: вступив до Сумського військового інституту артилерії. Перші враження від навчання не розвіяли очікуваних сподівань: молодому курсанту подобалася військова дисципліна, форма, манила романтика подвигів. Якби ж то знаття, якої «романтики» вділила йому доля! Але тоді, у 2000 році, випускник вишу молодий лейтенант Збройних Сил України почувався цілком затребуваним: служити його направили у далеко не останню військову одиницю української армії — нашу «тридцятку»!
На місце служби через три роки перевіз і молоду дружину Марину. Тут, на чужині, їм було легше удвох: Марину знав ще зі школи (щоправда, спілкуватися вже почали у студентстві). На новому місці вразили передусім дивовижні, за висловом самої жінки, акценти — ну, зовсім нічого спільного з рідною Сумщиною! Звикати, зізнається, було непросто: чоловік цілими днями на роботі, вона ж — абсолютно чужа в Новограді....
Самому ж Сергію випало починати військову кар’єру з посади комвзводу, затим служив командиром роти. Знали його як умілого, компетентного, коректного і дисциплінованого офіцера, котрий однаково грамотно вправлявся і з власне військовими завданнями, і з особовим складом, де нерідко доводилося бути не лише командиром, але й другом, і психологом водночас. Вправлявся, як показував час і нинішні відгуки всіх, хто знав цю людину, гідно. Тож і чергове звання не забарилося: у 2011-му отримав погони майора...
На той час уже було 6 років його синочку Єгору — надзвичайно жаданій дитині подружжя. Сергій дуже відповідально поставився до появи їхнього первістка, а коли він народився, узяв на місяць відпустку. Зумів добитися навіть, щоб дозволили зайти у палату до породіллі — і прийшов з квітами. Тоді і стався той кумедний діалог:
— Ну, як Вам дитина? — поцікавився лікар.
— Супер! — відповів йому молодий татусь.
І потім ще довго маленького жартома так і називали: «Супер».
Ріс син дуже неспокійним, молодим батькам було непросто вправлятися, але Сергій завжди допомагав дружині, розуміючи, як їй важко. Бував удома нечасто, тому хлопчик дуже скучав за татом, і коли випадало щастя разом провести вихідні — ходив за ним мов прив’язаний.
Як згадує Марина Вікторівна, між «її чоловіками» панувала справжня дружба: Сергій умів спілкуватися з сином на рівних, намагався влаштувати їм активні сімейні вихідні з вилазками на природу, з прогулянками взимку на санчатах, із походами на риболовлю, зі спільною пристрастю до автотехніки, де Гордієнко-старший забував і про свій вік, і про звання, а просто був Батьком, Другом своїй дитині... Марина завжди була спокійною за сина, коли знала, що той — під опікою чоловіка.
Поступово у м’якого за характером, чуйного і людяного Сергія Гордієнка з’явилося коло друзів, котре ширшало з кожним роком. Він не вмів пройти повз чужі проблеми, цінував рідних і друзів. Вони, у свою чергу, вбачали рідну душу і у ньому. Про це свідчить і їхня непримиренність із втратою Сергія. Зокрема, коли запитала про нього у Алли Виговської (її чоловік і Сергій були друзями) — вона так і не змогла говорити про це у минулому часі, а у кожному слові бринів нестихаючий біль втрати...
Тяжко переносить загибель товариша і Валентин Фещук, хоча й знає — бо і сам військовий — що на війні без смертей не буває... Марина Гордієнко при спілкуванні також намагається уникати слова «був»: для неї чоловік ще довго залишатиметься за межею поняття «мертвий»...
Коли почалися кримські події, Сергій Гордієнко був твердо переконаний, що все незабаром скінчиться і все буде добре. На жаль: пройшло трохи часу, і за сором'язливою назвою «АТО» виявилася справжня неприхована війна. Й тим гіркіше було йому — уродженцю сусідньої з Росією області — усвідомлювати, що саме з того боку прийшла біда...
З початку квітня він — начальник розвідки відділення артилерії 30-ї окремої механізованої бригади — перебував зі своїм підрозділом на Чонгарському півострові, затим їх переправили ближче до Арабатської стрілки. Домашні не особливо хвилювалися, бо заспокоював їх, що там «все тихо і не стріляють». А сам же в той час хвилювався: «Нам тут спокійно, а хлопців наших на Донбасі б’ють!»
Востаннє додому приїхав у кінці червня. Все було так добре! Раділи, що він удома, що тут мирно і спокійно, Сергій чекав свого 35-річчя... Про те, що їде у зону АТО, рідним майор Гордієнко не говорив до останнього. Проводжали його спокійно:
— Жодних, жодних передчуттів не було! Аж страшно, — вихлюпується страждання з очей молодої вдови. — Лише Єгорка розплакався... У нього із чоловіком був свій, не пояснений нічим, але дуже особливий внутрішній ЗВ’ЯЗОК...
З 6 серпня їхня артилерійська розвідка була повноцінно задіяна на Донеччині. Що означає такий підрозділ в армії, знають ті, хто пройшов «м’ясорубки» боїв: їм — не до романтики, а ціну подвигів артилеристи практично завжди оплачують життям...
— Спершу чоловік обмовився, що потрапив у Степанівку, — проривається гіркотою втрати голос Марини із минулого, куди поринула споминами. — Потім надіслав кілька смсок, мовби прощався в них... А я тоді навіть не усвідомлювала сповна, наскільки все серйозно! Взагалі він телефонував усього по 10-15 секунд, ніколи не скаржився, говорив, що все добре, лише поганий зв'язок...
Й навіть не подивуєш із того неусвідомлення: наше місто розуміє, що в країні війна, переважно лише за мостом, де починаються «Зелені», «Болгарбуд», військова частина... Незважаючи на втрати, більшість так ще і не усвідомила, що війна — не лише ч и я с ь...
Зі спогадів підполковника Валентина Фещука:
«Ми з Миколою Лісовським ще встигли навіть привітати 24 липня Серьогу з днем народження... Коли я 11-го серпня прибув у Степанівку, від побаченого коси стали дибом: розбита техніка, будинки, спека, дороги розмелені на борошно... Сергій був спершу зі мною поряд. Затим його викликали до штабу. Обстріл тим часом почався конкретний. Противник накопичував техніку...
У ніч із 12 на 13-те нас зібрали і повідомили, щоб ми були готові до відходу. Я підготував своїх і ще провідав Сергія з хлопцями у підвалі хати, де вони жили: «Хлопці, ви ж чуєте реально, що сюди йдуть танки. Треба відходити!». Сергій зберігав спокій. Я побіг оповіщати інших і побачився з ним вже у штабі трохи пізніше. Сергій був тоді помічником командира МБРАХ.
Я помітив, що у тій тисняві він сидів біля стіни і навіть якось дивився телевізор. Ще подумалося: як він у такому хаосі може щось там дивитися... А потім ми всю ніч під скаженим обстрілом виривалися з оточення, на ранок в Амвросіївці почали збиратися докупи, хто уцілів — треба було йти на Солнцево. Зідзвонився зі своїм начальством, запитав про Сергія — але вже ніхто нічого не знав. Я все думав, що він викрутиться якось, я ж знаю його — душа компанії, безвідмовний, товариський — такий не повинен померти!!!
Його знайшли серед тих п'яти — разом з М. Лісовським, О. Обухівським, О. Гордійчуком і Я. Даманським. Впізнали по зачісці». Ще о 4.50 12-го серпня він зателефонував Марині і пообіцяв «передзвонити завтра». А «завтра» вже не було.
— Містом пішли чутки про обстріл машини Нестеренка, і я стривожилася, бо мій чоловік мав бути там. Але ніхто нічого не говорив. Тепер я думаю: знали все з перших днів, але приховували, — каже вона. — Але коли побачила потім у морзі очі знайомих, почула «мамам і дружинам краще не заходити» — зрозуміла все сама...
У неї не вистачило духу зайти тоді до моргу, але, можливо, і не варто осуджувати цього: сьогодні Марина живе тим, що бачила коханого ще живим, красивим, усміхненим... Кривавий закон війни: з боїв вона випускає не всіх. Але чому сьогодні не називають Степанівку таким же «котлом», як і Іловайськ? І хто назве речі своїми іменами, а правду — правдою???
Сьогодні Сергія Гордієнка посмертно нагороджено орденом Богдана Хмельницького III ступеня. Його ім’я — на меморіальній дошці школи №2, де він навчався. Сьогодні його рідне Білопілля має вулицю імені свого мужнього сина. Але його власний син, його Єгор... Йому треба тато! Живий! Це було найважче: пояснити дитині, де тепер тато...
Після похорону він — дев'ятирічний тоді ще хлопчик — по-дорослому заспокоював її: «Мамо, ти тільки не плач, усе буде добре»... Тепер він все тримає у собі, аби хоч трохи легше було мамі, і все намагається знайти у собі щось від тата. І... часом плаче, прокинувшись, і мовчить на запитання мами. І бачити горе дитини — понад усі сили...
Та й жіноче серце не має броні. Але як назвати те, що відбувається у ньому, коли зсередини тебе тиснуть і не дають мовити слова сльози, а поряд — Єгор? Як витримати удар простих життєвих побутових дрібниць, котрі лише здаються дрібницями, коли сильне плече — поруч, а самотужки, жіночою силою, вправитися із ними — зась?.. Кому довіритися у своїх сумнівах, повідати тривоги, розділити радощі?
Тисячі запитань без відповідей, тисячі думок, на які мало і ночі, і дня — бо така вже суть твого існування, коли носиш до болю пекуче звання вдови. Вона так і не вийшла із ТОГО серпня: серцем, що рветься від горя; свідомістю, котра не вірить, синовим гірким мовчанням. Він так і не залишив остаточно цей неспокійний світ — сниться друзям: «Я живий...»
Слава Героям! Герої не вмирають!
