Ми звикли багато писати про тих, хто виділявся серед інших своїм талантом писати книжки чи співати в опері, добре малювати чи видався хорошим адміністратором і т. п. А ось за що мені дуже подобається група «Село є село», так це тим, що в її публікаціях, можна побачити наших простих співвітчизників, які своєю працею годували всю нашу державу, відбудовували те, що було зруйноване війнами, що котились по теренах України, примножували її багатства.
Погляньте, які натруджені руки у моїх сусідів-селян, а потім переведіть погляд на спідничку Марії, та й на все інше. Мила молодичка, двійко її малих діток ( третя зліва мабуть менша сестра Марії). Важка селянська праця, важке селянське життя і як дяка…
Сім’я Гончаренків
На післявоєнному фото Гончаренко Олександр Д, Гончаренко Марія Андріївна, синок Микола. Дітки виросли, полишили село, їх батьки пішли у вічність. А нам залишилась лише пам΄ять про них у вигляді світлини.
Ще слівце про своїх сусідів...
Кожний із сусідів у пам΄яті відклався досить добре. Повертаючись у попередні роки свого життя, бачиш кожного з них, згадуєш ті чи інші ситуації, пов΄язані з ними. Жив нижче від нас дядько Іван (прізвищ називати не буду, бо це реальні особи, що мають нащадків – ще хтось зобидиться; нехай це буде моїм). Дядько, як дядько. Добряк!
Як і всі чоловіки, час від часу міг десь і чарчину перекинути, але п΄яницею не був. Але ж жінкам, часто, хочеться, щоб чоловік зовсім не прикладався до стаканчика. Ось вони і бурчать: «Знову випив!».
Верхосульські дівки-україночки
Якось вештаюсь біля нашого магазину. Поряд зібрались декілька чоловіків і ведуть між собою розмову:
- Ну що, хлопці, забіжимо до буфету на хвилинку? – говорить хтось із них.
- Та воно і можна було б, та Маруся знову шумітиме, - дядько Іван у відповідь.
- Та ми ж зовсім потрішку і швидко, та й побіжимо додому, - продовжує перший дядько, - звідки вона там знатиме.
- Знатиме. Варто чарку випити і вже бачить, - дядько Іван. – Якось питаю її: «Марусе, ну скажи, як ти зразу дізнаєшься, що я випипив?». І чую у відповідь: «Та в тебе мізинець тоді відставлений вбік». Ладно, думаю я, тепер ти більше ніколи не дізнаєшся. Випили з хлопцями. Іду додому. Заходжу до сіней, беру мізинець і зажимаю міцненько до кулачка. Переступаю поріг хати і чую: «Іване, ти знову випив!». Глядь на руку, а мізинець точно відхилений вбік. А ти говориш, що не примітить, - закінчує дядько Іван.
Стоять, теревенять, підсміюються один з одного, а ти стоїш, рота «роззявивши», і слухаєш. Цікаво ж як розповідають.
Весілля у родині Овчаренків
- А чули, як вчора Петро минав буфета? – продовжує другий сусіда, – жінка лає його і просить пройти мимо того клятого буфета. Він другого дня і поминув його метрів на тридцять. Постояв трішки, а тоді про себе: «Ну й молодець я, пройшов і не зайшов. За те, що поминув і не зайшов, вернусь і вип͗͗’ю таки чарчину!»
Неподалік нас, у маленькій хатині, жила бабка Христя. Стара вже бабця, височенька на зріст, худорлява і, що саме неприємне, стала забуватись. Якось біжу додому і чую, як вона хвалиться бабі Дуньці, сусідці: «Ну ти подумай, Дунько, хтось вночі поміняв у мене поросятко. Було чорненьке, а це заглядаю до сажка, а там рябеньке!».
Баба Дунька намагалась їй довести, що у неї таки і було насправді рябеньке і ніхто його не підміняв, але баба Христя так і залишилась при власній думці. А згодом чую, що ця історія продовжується далі, але вже біленького поміняли на рябеньке.
Немає вже цих бабок, а ми все їх згадуємою. До речі, баба Дунька, скільки я її і знав, а це більше 40 років, була для мене незмінною зовні – баба, і все тут – ніби і не старіла! Буває ж таке. Так тихенько, «незмінною», і відійшла в світ інший.
Анатолій Гуйва (зліва)
Через дорогу від нас жили Шорники. Баба Уляна прийняла після війни до себе діда Дем͗΄яна Соломаху. Роботящий був чоловік. А запам΄ятався мені він ось чому. Сидимо в сільському клубі. Перед демонстрацією фільму показують кіножурнал. На екрані іде оборона Ленінграда. Обстріли... Вибухи... І тут Дем΄ян Михайлович не витримує, схоплюється з місця, вигукує: « Було таке, було… І як ми вижили в цьому аду…». І з плачем виходить геть.
Правда, мене вразили не сльози дорослого чоловіка, а зовсім інше: « Що, вже випив?» - почув я від когось. Тепер-то я розумію, що потрібно самому пройти через все це, щоб сприймати так, як сприймають його учасники боїв.
На фото: Овчаренко Уляна з Соломахою Дем΄яном Михайловичем (стоять крайні справа) видають свою доньку Марію заміж за Гуйву Анатолія Степановича. На іншому фото Анатолій (сидить зліва) серед мукіївських парубків та верхосульські дівки-україночки. Всі фото 50-х років.
Родина Шевченків
Прості селяни-верхосульці. Вони є творцями не лише історії, а й матеріальних благ, що забезпечували наш добробут. У нашому шкільному музеї, є два стенди, на яких розміщено портрети ветеранів і учасників війни. Більшість із них мені знайомі й пам΄ятаються в тій чи іншій життєвій ситуації.
Вже після 5 класу, я все літо працював у колгоспі: то на будівельних майданчиках села, то безпосередньо на колгоспних ланах, і працював разом із цими чоловіками. Кожен з них – це особистість, зі своїми характерами, звичками, уподобаннями. Любив частенько постояти перед стендами, згадуючи цих непересічних верхосульців.
Більшість із них відійшли у вічність та, мабуть, практично всі. А ось згадка про них залишилась. Про всіх верхосульців, звичайно, тут не згадаєш, але окремі сім΄ї, з моєї сторони, таку честь отримають.
Так, на Низу, проживав із сім΄єю дід Сила Шевченко. А всіх членів, по вуличному, величали Силками.
Родина Шевченків
На фото: родина Силків (фото 50-х років). Ось як пише праправнучка Наталія Стоцька про склад родини, що зображена на цьому фото:
Сидять: дід Сила, дядько Альошка (брат баби Дуньки), з правої сторони його жінка Настя, дід Карпо Акименко, сестра дядька Альошки Маруся, сестра дядька Альошки Варка, невістка д. Сили Дунька. Валя - перша жінка Дмитра Степановича, т. Тетяна (дочка д. Сили). Дід Порфило (Щегло Порфило Іванович - по вуличному звались Мачки). Зберіг запис Наталії. Пройшло багато часу і навіть Наталії складно назвати прізвища та по батькові своїх родичів.
Із розповіді правнучки Наталії Олександрівни:
«… Мій прадід, Шевченко Сила Йосипович, народився в 1868 році і прожив 90 років. Мав дружину Устю і вісім дітей: шість дівчат і два хлопці. Дід Сила був людиною дуже доброю, хоча й любив випити. Випивши, ніколи не задирався. В молоді роки, через п΄янку, всунув ліву руку у молотарку, тому майже по лікоть руки у нього не було. Все життя він робив однією рукою: косив, колов дрова, виконував всю господарську роботу. А більш за все, любив працювати з деревиною. До цього часу у нас є його вироби з дерева - лопата, стіл, віконниці.
Фото, ще довоєнне: В центрі Шевченко Сила Йосипович з дружиною Устиною та своїм сином Степаном і невісткою Євдокією Іванівною та онуками Олександром (на руках у мами) – батько Наталії Олександрівни Стоцької, Дмитром та їх двоюрідним братиком Іваном (у діда на руках).
Баба ж Устя (її так ніхто не величав, а говорили баба Сильчиха), навпаки, була дуже строгою, тримала всіх в кулаці, особливо малих онуків. Та й діду частенько перепадало від неї. Із дітей, біля них, зостався жити син Степан, мій дідусь. Одружений він був на Євдокії і мав чотирьох дітей. З дітей в живих залишилось двоє, мій батько, Олександр Степанович, та дядько Дмитро. Двоє дітей померло ще маленькими».
Фото 1955 року: Дмитро Степанович зі своїм товаришем дитинства Грищенко Петром Васильовичем.
Хлопчаки повиростали, визначились у житті. Дмитро Степанович працював певний час фельдшером у сусідньому селі Товста та, небагато часу, у Верхосульці. Потім служив в армії, в Германії. Був офіцером. Після строкової служби служив ще 5 років. Потім учився в Ставропольському медичному інституті. Після закінчення навчання, працював лікарем в медичних закладах обласного центру, в Сумах
На фото: Шевченко Олександр Степанович у роки перебування на військовій службі.
P. S. Приносить у свій час Наталія мені ці фото і з таким великим здивуванням говорить: «Євген Петрович, дивіться-дивіться, ось, погляньте, хлопці босі!» Довелось мені похвастатись, що я в 50-ті роки теж бігав лише босяком, та ще й з «курчатами» до самих колін. Сула ж поряд, вода, грязь… Як їм не «завестись»! Такі вже були часи. А повиростали…
