Жнива. Яка це клопітка пора для селянина. Встаєш спозаранку, лягаєш пізно – і де та сила бралася?! Але ж як приємно дивитись на купи жита на току, що горами лежать, ждучи подальшої людської турботи. Але основна справа у полі: зібрати вчасно, використовуючи кожну погожу днину, при найменших втратах.
Комбайни «шумлять» вже зранку, машини снують сюди-туди - везуть хліба до комір. Все в русі: гуде, торохтить, хтось кричить, а хтось заливається сміхом і т. п. Згадується, що хлопці вирушали в поле раненько, а Микола Іванович Котенко, якого прозивали просто – Котко, не встиг придбати у магазині «куриво». День довгий, а людині, яка палить, пережити його без цигарок складно, як часто підсміюються – можуть і «вуха попухнути». Виручав певний час його напарник, Березняк Іван Іванович, благо теж був людиною, що палить.
Котенко Микола Іванович (по центру, стоїть найвище). Стоять: Охріменко Іван Лукич, Петренко Петро Іванович, Кудінець Поліна Кирилівна, Котенко Микола Іванович, Маслова Тетяна Юхимівна, Петренко Федір Михайлович, Щербак Володимир Григорович. Середній ряд: Пісковий Іван Федотович, Соломаха Іван Максимович, Мірошниченко Петро Григорович, Коваль Микола Петрович, Охріменко Іван Опанасович. Нижній ряд: ?, Панченко Галина Кирилівна, Ломака Ганна Василівна.
Але десь під вечір.
– Іван Іванович, ну що, швиденько перекуримо?, - Котенко до нього.- Зробили ми з тобою за день багато, то ж маємо право на малесенький відпочинок.
– Все, немає чого палити, - у відповідь Березняк. І розводить руками та хлопаючи ними по кишенях.
Подивися Микола Іванович прикро на напарника, скривився.
– Ну ти, Іване, як здурів, - мовив він. Цілий день давав, а тепер не даєш! Та ще це було сказане своєрідною інтонацією, своєрідною вимовою, характерною тільки для Миколи Івановича.
– Та закінчились у мене цигарки, - Іван Іванович. Потерпимо, вже скоро кінець роботі, а вдома знайдемо.
Фраза ж, «ну ти як здурів!», довго витала серед наших селян.
Хліба вже на току. Тепер справа жінок, та й не тільки: відвіяти полову, завантажити хліб для відправки чи в свої, колгоспні, комори, чи на державний елеватор – у Білани. На очистці працювали переважно жінки протягом світлої пори. А ось вночі можна було бачити і чоловіків, правда не колгоспників, а вчителів чи працівників культури тощо, які в цю пору допомагали колгоспу швидше упорати хліба.
Це нас і не обтяжувало. Працювали з 20 години до 1 години ночі. А слідкував за справною роботою механізмів хтось з механіків. Включити, виключити, перемістити, щось прочистити – це його справа, а наша - деревʹяною лопатою підгортати зерно. Комірники ж здійснювали загальну координацію роботи та десь дівались, коли ми по закінченні роботи збирались по домівках. Адже, ідучи на відпочинок, ми брали клунки зерна своїй живності – ось чому вони «десь дівались». Брали стільки, скільки могли донести. Це, власне, була плата за нашу роботу.
Коваль Іван Ігнатович (по центру в темному костюмі) серед працівників бухгалтерії колгоспу «Перемога». Стоять: Щербаченко Катерина Іллівна, Грищенко Галина Марківна, Дрюкова Катерина Іванівна, Ботвинко Катерина Семенівна, Крохмаль Марфа Василівна – голова профкому колгоспу, ?, Коваль Іван Ігнатович – комірник, Шурубура Дмитро Леонідович – головний бухгалтер. Сидять: зліва – Грищенко Петро Васильович – диспетчер, справа - Щербаченко Василь Макарович – економіст.
Тривалий час комірником працював Коваль Іван Ігнатович, цікава й своєрідна людина – особистість! Памʹятається він мені добре тим, що коли десь гарненько випʹє (не подумайте, що він був пʹяницею, ні в якому разі!), заходив провідати Марківну, мою маму. Просто так, побачитись, привітатись з, як він говорив, поважною жіночкою. На що мама відповідала: «Іван Ігнатович, ти б же й зайшов до нас не випивши, я б тебе і пригостила, поговорили б».
– Е, ні! – він у відповідь. - Пʹю я зрідка. А до гарних людей зайти хочеться так просто, без тої чарки.
Ось десь такі розмови точились із ним.
Пізніше комірником став Юхим Захарович Рева. Добра і привітна людина. Я в той час жив навпроти комір, в учительських квартирах. Бувало випишуть для курей кілограм 50 зерна. Отримаєш. Ще бувало й запитає Юхим Захарович, чому так мало. Скільки бач дозволили, я у відповідь. Проходить декілька днів, йду з роботи, коли це чую: «Євген Петрович, а ну зайди-но но сюди! Підхожу до огорожі, за якою буяє життя: щось «стрекоче», хтось щось підмітає, щось несеться і т. п.
– Ти чого це зерно не отримуєш, - Юхим Захарович. Поклав ордер, він і лежить під склом у мене. Посміхається.
– Бери мішечок, і приходь забери, - продовжує він.
– Я швидко, тільки переодягнусь, - я йому.
Ось так він, хай і не часто, «балував» мене. Немає вже тих комір, як і самого колгоспу, як самого Юхима Захаровича. Але згадка про нього залишилась, і згадка добра.
Роговець Володимир Петрович (правда, у час, коли він був пасічником).
Пізніше комірником був Роговець Володимир Петрович, з яким у мене теж склались добрі відносини.
Тепер вже зовсім інші технології, що забезпечують жнивну пору. Прогресивні, сучасні. А в моїй памʹяті утримується той час, минулий, з моїми любими односельцями – верхосульцями, добрими й щирими людьми.
