Лежимо на печі зі своїм дідусем Василем. Тепло, бо вже бабуся Соня її розтопила. Вставати ж, звичайно, не хочеться. Та й куди дитині спішити. Чуємо розмову моєї мами з бабусею, її свекрухою.
– Може сьогодні приготуємо на обід кулішу, - пропонує моя мама, - давненько ми його не варили.
– Можна, звичайно, - бабуся у відповідь, - так пшоно закінчилось, треба просо товкти.
– Та Женя вже зуміє це зробити, - мама своєї, - хай вчиться, уже на той рік до школи. І до мене: «Підіймайся, Женю. Чую, ви з дідом вже прокинулись. Поміч потрібна».
– І ти, старий (так у нас в селі величали один одного найстаріші члени сімʹї – старий, стара), вставай, - це вже бабуся до дідуся Василя. – Досить боки облежувати, пора до господи.
Я з печі, ще й з великим задоволенням, з великою радістю. Як у ступі товчуть, я вже бачив, але мені таку справу довіряють вперше. Дідусь теж спускається до низу, але навідміну від моїх «стрибків», повільно, але впевнено. Взувається, і в комірчину, по ступу. Заносить її до хати.
Ступа у нас своєрідна. Якщо в інших я бачив її деревʹяною, то у нас вона була з гільзи якогось великокаліберного снаряда, що укріплювався на деревʹяній підставці. Всередину засипали просо, мені до рук товкач: піднімай його вгору й опускай донизу – всього то діла. Я, за роботу.
Спочатку було цікаво, але поступово робота стає нудною, справа довгою. Щоб прискорити її, підвищив темп. Але при такій швидкості промазав, і товкач, з усієї сили, опустив собі на пальці ноги. Ох, лишенько. Як же воно болить. Плачів, сліз повна хата. Оце тобі й пшоно, оце тобі й куліш. Але з часом все минається: сльози висихають, схлипування ще якийсь час залишається, але й воно, в кінці кінців, втихомирюється. Хоч і з плачами, а пшоно, практично, готове. А на обід і куліш поспів.
Проходить якийсь час. Ми знову на печі з дідусем. Такий вже він, дідусь, «пічкур», як любила з нього підсміюватись моя мама. Міг і в кожусі забратись на піч, так він любив тепло. Та хто його не любить? Сімʹя велика. Розміщувались по-різному: хто на ліжку, хто на полу, хто на припічку, а хто… та я й не знаю де, але якось всі знаходили місце, де можна було виспатись. Мені до цих пір дивно, як всі розміщувались! Так от. Чутно на піч, що наші господині знову вирішують, що б його готувати на сніданок.
– Та може ще куліш приготуємо, - хтось із них.
І тут мене зірвало, я з криком: «Кулішу не треба!» Сміху повна хата.
– Та пшоно ж твоє залишилось ще з минулого разу, тому товкти не має потреби, - заспокоїла мене мама.
– А-а-а! – тільки й зумів я промовити.
Ось так я вчився, у дитинстві, товкти у ступі, допомагати готувати наш козацький куліш!
