У рамках Програми ООН із відновлення та розбудови миру спільно з Міністерством із питань реінтеграції тимчасово окупованих території України, протягом восьми днів журналісти України відвідуватимуть громади Запорізької, Донецької та Луганської областей. Такі візити організовано з огляду кращих практик співпраці влади, громадськості та бізнесу.
У суботу, 27 листопада, журналісти завітали до селища Верхньоторецьке Донецької області. Сьогодні воно розірване навпіл. Частина вулиць залишилася на тимчасово окупованій території.
«А ось тут наші діти розвиваються, співають і танцюють. Давайте спочатку подивимось наш будинок культури», - такими словами зустріла групу журналістів з усієї України Олеся Зелена, вчитель Верхноторецького навчально-виховного закладу Донецької області.
Вчитель англійскої мови та амбассадор миру Олеся Зелена
«З 19 року «диндириндія» закрила кордони, та не пропускає людей в Україну. Вони їх там ізолюють, щоб не бачили, як ми тут живемо справжнім життям»
«До 19 року до нас, на нашу українську частину, ходили на роботу вчителі та діти у школу, - розповідає місцева жителька пані Оксана. – Ви розумієте – діти кожного дня йшли 45 хвилин пішки, через два блок-пости та лінію зіткнення. Тільки щоб вчитися. І вчителі ходили на роботу, бо там не бажали працювати. А з 19 року "диндириндія" закрила кордони, та не пропускають людей в Україну. Вони їх там ізолюють, щоб не бачили, як ми тут живемо справжнім життям".
«Диндириндія» - саме таким словом жителі Верхньоторецька називають усе, що сьогодні коїться за межами здорового глузду та мирного життя. Понад 13400 загиблих, 33600 поранених, пошкоджені будинки та школи, лінія зіткнення завдовжки 400 кілометрів, постійні обстріли та смерті. Діти – першокласники, які ніколи в своєму житті не бачили світу без війни. І війна, якій ніхто не бачить кінця.
Дошка оголошень, посічена кулями
Все це місцеві жіночки розповідають нам, поки йдемо вулицями села. Дивитися навкруги без сліз неможливо. Будинки без вікон і дахів. Фасади зі слідами мінометних обстрілів. Дошка оголошень, посічена кулями. І посеред цієї картини апокаліпсису – будинок культури з новими вікнами та українським прапором.
«Будівля клубу ще недавно була у жахливому стані, - розповідає директор Центру культури і дозвілля Верхньоторецького Донецької області Наталія Морозова, - Минулого року ми виграли проєкт, і завдяки фонду Комітету з підтримки біженців відремонтували спортивну залу. Вони надали будівельний матеріал, а наші батьки, наш кочегар – все зробили самі. Ми відремонтували фойє, спортивну залу. Наступного року плануємо відремонтувати ще один зал та сцену.
Наш центр культури та дозвілля існує вже 50 років, Але цього року ювілей ми не відзначали, може, наступного будемо. П’ять колективів мають звання народного, а всього займаються 17 гуртків та 15 співробітників. Приходять дітки від першого до випускного класів. Я вважаю, що якщо у селі не буде такого місця, де можна зібратися, поспівати й потанцювати, то ми не вистоїмо»
Пані Оксана відвернулася, змовкла. Та тихо сказала: "Вибачте мене, не можу більше говорити, у мене в родині особисте горе"...
Ці люди, які зібралися сьогодні на зустріч із журналістами, мали достатньо підстав для того, щоб поїхати з села, де живуть під канонадами восьмий рік. Але за ці роки війни вони зрозуміли дві речі. Перша – це те, що їхній дім саме тут, і що ніхто у цілому світі їх не чекає. Друга – якщо вони звідси поїдуть, то тут не буде України.
«Наші діти нас потребують, саме це дає силу жити далі»
Приміщення Верхньоторецької школи
Від будинку культури до місцевої школи кілька десятків метрів. Школу відремонтовано, але сліди від осколків обстрілів так і залишилися на фасаді. Стріляють часто. Так часто, що місцеві вже майже не лякаються.
«Ми живемо, наче на дні кола, над яким постійно щось літає», - з заплаканими очима всміхається пані Наталія. – Якщо далі, ніж за кілометр, то вже і не дуже страшно».
Сьогодні, коли насильство і страх стали повсякденністю, коли так легко піддатися сльозам та ненависті, справжнім прикладом мужності та стійкості став колектив учителів та батьків Верхньоторецької школи, що на Донеччині. Вже восьмий рік вони роблять, ні, вони живуть героями. Вони показують молоді приклад, як можна жити справжнім життям, попри те насильство, що вирує навколо.
«Ми розуміємо, що наші діти нас потребують, саме це дає силу жити далі, - розповідає директор Верхньоторецького навчально-виховного комплексу Олена Черкашина. - Якби діти почали думати, який жах відбувається навкруги, вони би втратили надію на майбутнє. Наші діти особливі. Вони відчувають все навкруги по-особливому. У них особливі думки. Вони набагато доросліші за своїх однолітків. Серед них є такі, які надихають нас. А ми все робимо для них, бо якщо не ми, то хто?».
Директор Верхньоторецького навчально-виховного комплексу Олена Черкашина
Зараз у школі, яка розрахована на 680 учнів, навчається 135 діточок. У класах від 9 до 17 учнів. І кожного дня ці діти на власні очі бачать приклад самовідданості та любові. Відданості справі та самопожертви.
Одна з навчальних кімнат у Верхньоторецькому НВК
У школі є тепле та світле бомбосховище, на стінах якого намальовані казкові герої з мультфільмів. Коли починають стріляти, вчителі, щоб малеча не лякалася, розповідають казки про динозавриків. Мов, це динозаври зверху ходять і так голосно тупотять. Вони вже скоро полетять додому.
Аби «злі динозаври» скоріше відлетіли геть, у школі є амбассадори миру, які гуртують навколо себе учнів. SDG-Амбассадори – це програма ПРООН на підтримку Цілей сталого розвитку.
«У Верхньоторецькому у нас є амбассадорка миру - вчитель англійської мови Олеся Зелена, - розповідає радниця ПРООН Анна Борова. – Вона брала участь у відкритому конкурсі амбассадорів миру. Пройшла системне навчання з питань миротворчості, з усіх методів активного викладання і роботи з дітьми в умовах конфлікту та з самим конфліктом.
Спортмайданчик на території школи
Ми ніколи не залишаємо тих, хто пройшов у нас навчання. Кожен амбассадор постійно покращує життя громади та свого закладу. А ПРООН підтримує ідеї та заходи: просвітницькі заходи, онлайн заходи. Наші амбассадори - провайдери кожної активності, яку ставлять пріоритетом наші донори. Наприклад, останні заходи – культурна складова на лінії розмежування. Де ми проводили наші дискусії? Там, де можуть зібрати людей. А хто і може зібрати людей? Там, де є активний амбассадор.
У Верхньоторецьку це пані Олеся, яка сама є переселенкою з Ясинуватої, і дуже багато зробила, та продовжує робити для людей у ці важкі часи».
Учні старших класів провели для нас презентацію «Як молодіжні волонтерські ініціативи сприяють зростанню громади на лінії розмежування». Діти розповідали про навчально-практичну школу MoDELab «Лабораторія створення сучасного навчального просвітницького контенту з питань соціальної єдності», про свій літній івент – «Відкритий діалоговий майданчик».
Учні старших класів Верхньоторецького НВК
Розповіли діти нам і про війну. «Війна йде вже вісім років, - каже учениця 11 класу Олена. – За ці роки я ніколи не відчуваю себе у безпеці, навіть дома. Інколи я взагалі відчуваю себе чужою. Бо держава про нас забуває. Якщо би не Програми ПРООН, в яких ми з однокласниками з великим задоволенням завжди беремо участь, то склалося би враження, то нікому до нас немає справ».
«А я вже майже звик до війни, - вступає в розмову учень 11 класу Микита. – Навіть почуваю себе непогано, хочу у майбутньому стати стюардом, та працювати з людьми. Тому і ходжу сюди, у наші лабораторії, та вчуся спілкуватися з людьми»
«Війна це страшно, дуже, - говорить Ірина. – Я, мабуть, ніколи до неї не звикну. І коли починається хоч невеликий обстріл, я завжди лякаюсь і за себе, і за своїх рідних».
Дитячий майданчик
…Вони такі різні, ці учні з села на межі миру. Хтось каже, що вже звик до війни. Хтось зізнається, що ніколи не звикне. Вони вже забули, яке воно, мирне життя. Вони знають, що робити під час обстрілів, як втішити малечу – до речі, у цій школі взагалі не існує булінгу. Тільки взаємодопомога та підтримка. Але поки що не знають, як переступити оцю страшну реальність, коли рідне село розірвали навпіл війною. А для них, дітей війни, закінчилась можливість мирного та безпечного життя. Так хочеться, щоб на цю багатостраждальну землю прийшов мир, і щоб дітлахи більше ніколи у житті не потрапляти у ситуації, які вони не здатні подолати.
Все буде Україна!
