Люди починають мірятися своїм вкладом у цю боротьбу і своїми болем і стражданнями, а це завжди дорога в нікуди.
Ті, хто у відносній безпеці в країні, з якихось причин не можуть виїхати, нападатимуть на тих, хто закордоном. Ті, хто закордоном з боку спостерігачів можуть "краще" знати, що відчувати і як чинити і критикувати за той чи інший вибір.
Ті, хто в гарячих точках сидить у сховищах, без світла та тепла, вже нападають на тих, хто на західній Україні та у спокійних містах малює мирне небо зі своїми дітьми.
Деякі з тих, хто з ранку до ночі волонтерить, зневажають тих, хто тікає. Ті, у кого руйнуються будинки, можуть заздрити жителям міст і сіл, яким не завдали шкоди і говорити, що вони насправді не бачили війни. А ті, хто пізнав найбільше горе - втратив рідних людей на великий мій жах можуть зненавидіти тих, у кого війна не забрала дітей і близьких.
Ті, хто ділив один сухпай на трьох і одну кімнату на десятьох, може озлобитися на тих, хто мав таку розкіш, як гаряча яєчня та тепла постіль.
Ті, хто роблять надзусилля, віддаючи останнє на потреби ЗСУ, починають ганьбити тих, хто продовжує працювати у своїй сфері, виходити на прогулянку з дітьми і, тим більше, купувати каву в кафе.
Вже починаються нападки на тих, хто говорить та пише на мові агресора.
А пізніше звучатимуть страшні питання "де ти був і що ти робив, коли ми билися, віддавали останнє і жертвували своїми сім'ями...?"
Навіщо я це все пишу...
Нам потрібно бути готовими до того, що після перемоги, та й зараз, ми стикатимемося з війною всередині країни, з розколом на жертв, рятувальників та переслідувачів. У цій війні морально навіть складніше вистояти. Багато хто шукатиме спосіб вилити своє горе у вигляді ненависті до своїх же. До тих, хто годує, дає дах, збирає колосальні суми на допомогу... Ті, хто зараз це розуміють, зможуть не залучатися до конфлікту, а максимально співчувати, зберігаючи при цьому свою цілісність без провини та сорому.
Більшість із нас згуртовані та непорушні, але далеко не всі винесуть свій урок із цієї війни.
Автор: Олеся Тарасенко
