Рідна мова дається народові Богом, чужа людям, якщо її приносять на вістрі ворожих списів( Василь Захарченко).
Я народилася і зростала у ті часи, коли цінувалося слово і вчення великих, коли вшановувалася історія і пам’ять народна. А ще то був час, коли люди зачитувалися творами класиків. Формуванню мене, як особистості, сприяло знайомство з Пушкіним, Лермонтовим, Львом Толстим, це відіграло велику роль у шкільні роки і пізніше. Завдяки Євгенію Онєгіну я, здавалося, раз і назавжди закохалася в російську літературу. Завдячуючи Андрію Болконському навчилася розуміти блакить неба і сенс життя на землі.
Часи минули… Вподобання і мислення змінюються відповідно до подій. По-іншому почали тепер люди розуміти деякі вислови і думки. Разом із країною змінюються і наші пріоритети. Насамперед, це проявляється у ставленні до культури і мови. «Мова – це доля нашого народу, вона залежить від того, як ревно ми її всі плекаємо»,– писав Олесь Гончар.
Отож, кожна свідома людина, що вважає себе частинкою своєї держави, бодай якось намагається показати особисту прихильність і любов до народних надбань. Насамперед – це рідна мова, якою нехтувати ніяк не можливо. Адже ми почули її від своїх предків тільки-но з’явилися на світ. Саме цією мовою нас вели вчителі у великі світи. І як же боляче, коли чуєш саме зараз поряд себе мову ворога!
Ні, я нічого не маю проти російськомовних сусідів, колег, знайомих! Якщо чесно, то до цих пір поважаю фільми, пісні, книги, навіть сама інколи пишу вірші та прозу російською. Звикла не дивуватися тому, що дехто все життя прожив поряд, але своєї російської мови не зрадив. Чому ж ми, не встигли лишень покинути рідний поріг, відразу починаємо «русити»? Це що, зневага чи невихованість?
«Мова – це кров, що оббігає тіло нації. Виточи кров – умре нація (Юліан Дзерович).
Написати цю статтю мене спонукав саме ось такий випадок. Якось у Фейсбуці трапилася на очі публікація землячки, яка нещодавно покинула рідне село (українськомовне зі споконвіків!). Писала, "что вот она и ее друзья никогда не ощущали на себе унижений со стороны украинского населения как к «русскоязычным»". Не витримала я і поставила їй запитання, мовляв, коли це в нашому селі з'явилися «русскоязычные»? Друзі, що тут почалося! Мене було звинувачено у тому, що я не на війні і не здійснюю подвигів заради своєї Батьківщини, що я не патріот і, взагалі, повинна няньчити онуків, а не сидіти у Фейсбуці. «Те, що ви пишете вірші, патріотизмом не вважається, і написати вірш – то не подвиг. І взвгалі-то те, що ви розмовляєте українською, ще не означає, що ви більше любите Україну, ніж я». Десь так. Що я могла відповісти на це? Після того, як дізналася, що те дівчисько працює у Польщі, мала лише відповісти цитатою М.Рильського, стосовно поваги до рідної мови.
Не послухалася я тих "порад", і у Фейсбуці продовжую «сидіти». І яким же було здивування, коли на очі потрапила публікація - звернення до українців одного поляка:
«Моя країна дозволила заїхати на свою територію двом мільйонам громадян України, серед яких 80 % російськомовних. І вони тепер юрбляться на польських вулицях польських міст і своїм «русским» гидять польське повітря і своєю російськомовною присутністю паскудять польський простір польських міст. Мої польські вуха в’януть від цього русского язика ваших людей…
…я поляк, починаю усвідомлювати, що українізація сусідньої країни не відбулася. Там, де ви були тридцять років тому, там ви і опинилися нині. Я це констатую своїм польським мозком, коли на вулицях польських міст чую російську з вуст дітей і підлітків з України. Росте чергове покоління «граждан Украины», що втрачене для українства як такого…»
Люди добрі! Навіть поляки обурюються, а що ж тоді говорити нам?! Вони шоковані! Виходить, що першими-то і покинули країну ті, хто нею зневажає, хто зневажає нашу мову! Бо ж навчитися її – то зовсім не важко, живучи тут і кожного дня спілкуючись з україномовними! Чомусь ті, хто поїхав на заробітки в інші країни, з часом вивчають італійську, грецьку, єврейську… А ми, отут, на своїй рідній землі не вміємо?!
«Викорінити це можна лише тоді, коли кожен українець свідомо до цього поставиться. І сьогодні це зробити – саме час, аби нічим не бути схожими на ворога, і мовою так само» (Лариса Вовненко – роменська поетеса, педагог).
Звісно, ніхто нікому не нав’язує своїх особистих міркувань, ніхто нікого не бере за горло, але ж, друзі, будьмо українцями в Україні! Любов до Вітчизни повинна бути і проявлятися у ставленні до мови. А це в людині або є, або ж немає. Питання в іншому: хтось хоче, та не може, або ж може, та не хоче! І прикро, що скоріше – друге.
Знаю напевне, що однодумці підтримають і зрозуміють, тож, звернуся в кінці словами великої Ліни Костенко:
"Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову. Ми повинні бути свідомі того, що мовна проблема для нас актуальна і на початку ХХІ століття. І якщо ми не схаменемося, то матимемо дуже невтішну перспективу".
