День дев'яносто перший. Ранок. Сонце. І голос доньки у слухавці: "Як у вас там, усе тихо?" "Та більш-менш. Начебто нічого. Спала вночі. А що в тебе з голосом?" - запитую, відчувши нотки смутку. - У вас як?" "Та... так... не дуже..." "Що сталось?!" "Нас бомбили..."
За всі 90 днів я відчула страх у її голосі вперше. Його не було на початку війни. Його не було тоді, коли вона бачила з вікна розлючені гради, коли годинами мерзла в підвалі й слухала гучні прильоти. Лише жартувала, усміхалась, ЖИЛА. Або ж просто прикривала свій страх маскою легкого пофігізму. Бо так легше...
Той ранок став останньою краплею, що змусила перевернути життя з ніг на голову.
"У нас тоді так гепнуло, що по вулиці у будинках посипалися всі скляні вікна. Ледве прокинулась, одразу почула вибух. Аж вуха позакладало, то хвилин 20 майже нічого не чула... Тікали в підвал, хто в чому був. На ходу натягла штани, і вже потім додивилась, що вони навиворіт! Мам... я багато разів чула фразу "Все життя промайнуло перед очима", але зрозуміла ці слова тільки зараз"
...За два дні були куплені квитки, зібрані речі, знайдений тимчасовий прихисток і зроблений паспорт на кота. Куди ж без нього? А далі - виснажлива доба в дорозі у безпечне місце. Важкі сумки, пересадки, гучне волання домашнього улюбленця, який борсається у пластмасовій переносці і марно намагається вирватись із "ув'язнення", гуркіт і скреготання нічного потягу, від якого підхоплюєшся кожні 10 хвилин, бо не розумієш, що саме гуркоче і чому він так різко гальмує.
Моторошна темрява (світломаскування) у забитому плацкарті й заліплені скотчем, зашторені вікна камінюкою давлять на свідомість. І кожен кілометр нашого, здається, нескінченного маршруту - то маленька, але вже перемога. Мов привиди, з одного кінця в інший, по вагону сновигають люди. Десь за стіною плаче чиєсь дитя.
Львів. Пересадка. Сотні людей - біля волонтерського табору. Кричать, сваряться, обурюються, що за увесь день їм дісталося лише два бутерброди. Хтось мовчки стоїть у черзі, смиренно очікуючи хоч якоїсь допомоги, інші десь неподалік, присівши на бордюр, сьорбають "гаряче" від волонтерів. Якась жінка у брудному одязі копирсається у коробках із речами, що стоять під бетонною огорожею, шукаючи щось підходяще. Знову плачуть діти...
У приміщенні вокзалу - купа людей. Заповнені вщент зали очікування схожі на бджолиний вулик, гудіння якого пульсує у скронях і штовхає по венах розпач і тихий сум.
Окремими "кадрами" перед очима зринають "актори напруженого реаліті-шоу", серед яких опинились і ми з донькою: бабця з дерев'яною палицею, котра тягне величезну валізу на колесах, ромська сім'я з купою дітвори на дитячих колясках і з баулами, втричі більшими за них, тітка, котра сидить під стіною і смачно уплітає куплений пиріжок, дядько з Ірпеня, який просить допомоги у волонтерів, бо не має коштів на квиток, молоденькі дівчата-поліцейські, яким на вигляд рочків по 18, і кремезні тероборонівці, котрі ходять між рядами і перевіряють документи у пасажирів. А ще - двійко дітей - хлопчик і дівчинка років восьми, які сидять на великих валізах і сумках, поруч із таким же великим іграшковим ведмедем... Просто сидять. Просто чекають. Мовчать. Приречено мовчить і мій "ув'язнений" кіт...
І кожною клітиною свого тіла ти неначе відчуваєш їхні думки, їхній настрій, стаєш невід'ємною часткою загальної атмосфери невизначеності і, водночас, - надії, що панує у цьому приміщенні.
Знову - потяг. Знову - дорога і поруч - незнайома дівчина з рудою кішкою на руках. Тікає з Харкова. А ще за кілька годин - такі рідні обличчя давніх друзів на залізничному вокзалі, непрохані сльози від теплих обіймів і віра в те, що тепер усе буде добре - нарешті в безпеці.
...Чуже місто. Чужа зйомна квартира. Чужі сусіди. Чуже життя, до якого треба звикати на невизначений час. І вперше за багато ночей - міцний сон без вибухів і тривог. Дитина спокійно спить. А вранці - десятки повідомлень у Телеграм-новинах про обстріли рідного краю, де залишились твої рідні та близькі серцю люди...
Досі здригаєшся від випадкового незрозумілого стукоту на вулиці, а за кілька секунд розумієш, що "це не воно". І знову розриваєшся між почуттям такого довгоочікуваного спокою і провини за те, що ти не там, не вдома, ти просто "втекла!"... виправдовуючи і заспокоюючи себе тим, що безпека твоєї дитини - в пріоритеті.
"Господи! Коли все це закінчиться?!" - вкотре гучною сиреною завиває у важкій голові. Але відповіді нема...
