З 26 травня Івано-Франківщину й Сумщину з'єднує потяг. Ми теж проїхалися першим рейсом цього поїзда – зі Львова до Сум. В дорозі поспілкувалися з пасажирами, провідниками та побачили з вікна, як живе Україна під час війни.
Цей рейс – один із найдовших маршрутів української залізниці. У дорозі – 20 з половиною годин. Минає вісім областей України. Цим потягом дешевше проїхати всю Україну, ніж дістатися маршруткою із Києва до Сум.
Цей поїзд є таким собі продовженням героїчного 44 денного рейсу Київ-Рахів
На львівському пероні до франківського поїзда пробирається багато людей з великими торбами. Волонтери допомагають підняти валізи, бо більшість пасажирів цього потягу – жінки й діти.
Здебільшого люди повертаються додому після кількох місяців від'їзду. На пероні чути розмови. Оце говорять мати із семирічним сином:
- Потерпи, маленький, зараз сядемо в вагон, я тобі дістану іграшку, ти ляжеш спати, а вранці нас уже тато зустріне і ми підемо додому.
- А тато з нами вдома завжди буде?
- Так. Він нас із бабусею чекає. І Джек тебе чекає, ти підеш з ним гуляти.
Вже у вагоні ми познайомилися. Вони їдуть до Конотопа, а тоді в сусіднє село. Розказують, як через їхнє селище в лютому рухалися російські війська, на околицях – стояли танки.
- Поруч із нашим будинком, а він знаходиться недалеко від бронетанкового заводу, стався вибух. Денис боявся на вулицю виходити, до вікна навіть не підходив. Ми водили його до психолога, і будемо ще працювати з ним. Аби ще більше не травмувати дитину, то виїхали до Польщі. А тепер повертаємося. Нас переконали, що на Конотопщині вже спокійно. Дуже скучили за рідними. Та й на городі треба допомагати, бо як же без запасів.
Більшість пасажирів вагона поверталася в Сумську область
- Ми їхали з Полтави евакуаційним поїздом і спали в коридорі на валізах, – згадує моя сусідка по купе. Каже, що вони виїжджали з Сум «зеленим коридором» на початку березня, а потім з Полтави до Львова. Жили у знайомих у Стрийському районі:
- Донька залишилась, а я повертаюся. Не хотіли відпускати, казали, що в Сумах неспокійно, але додому дуже хочеться. Всі знайомі вже повернулися. Поїздом другий раз їду з початку року. Якось боялась їхати, бо згадую, як виїжджали з Полтави та стояли понад годину, бо десь станцію бомбили... Але зараз – зовсім інша справа: і постіль, і чай, і все, як раніше. Не так, як тоді їхали - в темряві й на валізах у коридорах.
Був серед нас ще один пасажир, молодий хлопець у формі ЗСУ. Зайшов десь у Тернополі, привітався, забрався на верхню полицю і заснув. Вранці ми намагалися пригостити його сніданком. Він ввічливо відмовився. До розмови був не схильний. Лише сказав, що повертається в частину після лікування.
Провідниця Катерина двічі пропонувала хлопцеві чай.
- У мене син воює, то ж я до кожного військового – як до своєї дитини. Може ж і моїй хтось допоможе.
Один з найдовших маршрутів Укрзалізниці
Познайомилась з начальницею поїзда ще на вході в вагон. Вона допомагала провідницям перевіряти квитки, спілкувалась з пасажирами.
Поки Світлана Миколаївна «розбирала» документи та розв'язувати виробничі питання, я поспілкувалась з провідницею Мариною, яка між роздачею постелі й чаю розказала про рейс, довжиною в 44 дні.
Найважче було визначати, хто сяде з поїзд, а хто залишиться на пероні, їхати хотіли всі
- Я виїхала з Сум на Ворохту 23 лютого з маленьким рюкзачком. Попросила маму винести мені речі (капці, їжу, одяг) на Білопільську станцію. Ми ж не знали, що вже захоплена ділянка залізниці на півночі області. І поїхав наш поїзд на Люботин, в іншу сторону. Я дві доби не знімала зимових чобіт, думала і ноги відпадуть. Уже у Франківську купила якість капці, – каже пані Марина. А ще згадує, що буквально за кілька хвилин після того, як їхній поїзд рушив з Києва, прилетіло у Південний вокзал.
- Ми їхали в суцільній темряві. Вікна не відкривали, навіть у тамбурах вимикали світло. Бувало стояли годинами стояли на місці, не знаючи, чи стріляють, чи пошкоджені колії. Потяг їхав зовсім не тим маршрутом, що зазвичай. Об’їжджали зони бойових дій.
А ще пригадує Марина, як милися і прали речі в туалетах, як волонтери приносили їжу, як перевозили тисячі людей:
- І на третіх полицях їхали. І в проходах сиділи й лежали. І в тамбурах. Найважче було визначати, хто сяде з поїзд, а хто залишиться на пероні. Їхати хотіли всі.
- А про що найбільше мріяли всі ці 44 дні?
- Повернутись додому, побачити та обійняти синочка! Ми ж не уявляли, що відбувається вдома. Новин начитаємось, наслухаємось від пасажирів, а за родину душа болить.
Поки відновлювали сполучення з Сумами, то працювала наша бригада на інших напрямках. Їздили у Чернівці й Львів.
Зараз частина працює на поїзді Суми - Івано-Франківськ. Дехто – на Суми - Київ.
- А хто з наших, білопільських, разом із вами ніс 44-денну вахту?
- Ми вже стали як одна родина. Це Дмитро Позняк, Валентина Буцькова, Валентина Чухліб, Олена Винниченко, Альона Федоткіна, Ярослав Масенко, Олександр Лихо і наш беззмінний начальник поїзда Юрій Олексійович. Він хоч тростянчанин, але став нам як рідний.
Я дякую всім, хто в ці часи нам допомагав, підтримував, хто виносив їжу, хто з повагою ставився до роботи провідника. Сподіваюсь, таких довгих рейсів вже не буде.
Бригада провідників поїзда Рахів-Київ.
Марина пішла відкривати двері вагона на станції Тернопіль, а ми почали розмову з начальником поїзда.
Їдемо в рейс і всі проблеми залишаємо вдома
- Я працюю на залізниці з 1982 року, а начальницею поїзда – понад 20 років. Все пережили: і реформування залізниці, їздили й в Москву, і в Крим, і в Луганськ. Все це – наш досвід: мій і моїх колег. Якби не роки роботи, не впевненість у тому, що ти робиш, не злагоджена робота всього колективу, то переживати нинішні часи, працювати було б набагато важче. Нас у бригаді їде в рейс 26 провідників. І від співпраці, від відповідальності кожного залежать результати, – розказує моя нова знайома.
- Більшість провідників нашого поїзда, які працювали у тому 44-денному рейсі, багато чого розказують, а ще більше – мовчать. У кожного багато своїх проблем. У когось у Тростянці зруйнували будинок, у когось чоловік чи син воює, хтось із мамою відправив дитину за кордон і дуже переживає. Але цього пасажирам не можна показувати. Зараз люди знервовані, стривожені, багато з них пережили важкі моменти життя і втрати. Комусь хочеться поговорити. Хтось навпаки, не хоче нікого бачити. Наше завдання – порядок у вагонах, ввічливе ставлення, створення максимального комфорту для пасажирів.
- Я давно не їздила поїздами, то звернула увагу на деякі зміни. Приміром, відсутні килимки на підлозі в коридорі й купе. На вікнах – захисні плівки, чай – у паперових стаканчиках. Що ще змінилося?
- Головне, аби зміни не стосувалися нашого руху, аби не бомбардували залізницю, станції, аби ми вчасно відправлялись і прибували в місце призначення.
Ми багато говорили зі Світланою Миколаївною. Виявилося, що майже землячки та маємо багато спільних знайомих. Через кілька годин розмови я здогадалася, що у неї сьогодні День народження.
- Так, саме сьогодні. Я нікому не кажу, бо робота передовсім.
- Чи часто зустрічали свята в дорозі?
- Лише кілька разів за більш ніж тридцять років переносила поїздки через ювілеї. Виїжджаємо за графіком, без врахування свят. Навіть війна нас не зупинила. Треба їхати – їдемо. Пасажири чекають.
- А куди ділися килимки?
- Їх уже прибрали давно. Вони за нормами не потрібні. Лише пил збирають та ускладнюють прибирання. Вікна ми заклеїли спеціальною плівкою, аби, не дай Боже, під час обстрілів не летіли осколки.
- Чай з початку карантину носимо у паперових стаканчиках. Із суттєвих змін – світломаскування. З настанням темряви всі вікна щільно закриваємо. Для цього є і шторки, і спеціальні захисні навіси.
- Що б ви побажали нашим пасажирам?
- Щоб усі вчасно приїжджали, щоб завжди їхньому приїзду були раді, щоб із приємністю згадували поїздки. Ну й щоб поважали роботу провідників. Повірте, кожен працівник дуже старається, щоб пасажири мали максимальний комфорт і зручність. Не завжди наші вагони нові чи максимально обладнані, але вони точно – безпечні. Це ми гарантуємо. Вагони перевіряють перед виїздом, вони вчасно проходять техогляд, діагностику. Тож якщо вони здаються старенькими, несучасними, то все це – лише ззовні. Наш рухомий склад безпечний. І це - головне.
І їдуть. Удень і вночі, в тепло й холод. Зараз – під звуки повітряної тривоги й маршрутами, які можуть змінюватися через пошкодження колій.
