У 1991 році завершився наймасштабніший та, мабуть, найбезглуздіший експеримент в історії людства, експеримент із побудови ідеального комуністичного суспільства. Завершився він, на щастя, повною поразкою і розпадом СРСР. Замість одного величезного Радянського Союзу на мапі світу з’явилося 15 нових країн, у числі яких була і Україна. Ми отримали довгоочікувану незалежність, але, разом із цим, узяли на себе багато обов’язків, і один із них - обов’язок охороняти кордони своєї держави.
На своїх ресурсах ми робимо спробу просто згадати основні етапи розбудови кордону і людей, які служили і служать нині, спираючись, в основному, на повідомлення, які тоді з’являлися
в нашій районній газеті, і спогади наших земляків.
Наша довідка:
20 жовтня 1992 року відповідно до розпорядження Президента України, з метою організації прикордонного контролю з Республікою Білорусь та Російською Федерацією, наказом Голови Держкомкордону – Командуючого Прикордонними військами України генерал-полковника Валерія Олександровича Губенка сформовано загін прикордонного контролю, військову частину 9953 з місцем дислокації в м.Суми.
23 жовтня 1992 року на засіданні Колегії Комітету у справах охорони Державного кордону України було затверджено командування Сумського загону прикордонного контролю Південно-Східного напряму Прикордонних військ України. Вирішувалися питання щодо розміщення підрозділів у прикордонних районах Сумської області та м.Конотоп. У військкомати Сумської області прибули офіцери загону для комплектування підрозділів особовим складом, в основному, за рахунок військовослужбовців запасу, які призивалися на військову службу за контрактом. Перевага надавалася військовослужбовцям, які раніше проходили службу в Прикордонних військах.
1992 рік
У 1992 році ця новина нас якось зовсім не зачепила. В ті буремні часи укази й різні постанови виходили чи не щодня. Тож, Указ пройшов поза увагою місцевої преси. Більше обговорювали курс купона, як отримати грошову допомогу, заборгованість із заробітної плати.
Для Білопілля, власне, розбудова кордону почалась у 1993 році. На той момент справа ця здавалася абсолютно формальною, бо з одного боку в нас була Європа, яка нічим нам не загрожувала, з іншого - взагалі «братня країна» Росія. Та невдовзі на зміну уявленням про ідеальний світ прийшла реальність: контрабанда, нелегальні мігранти, вивіз цінностей. Кордон потрібно було захищати, якщо не від ворогів, то, принаймні, від кримінальних елементів.
Тоді це здавалося дивним, особливо, коли по місту почали ходити люди у військовій формі. А ще, коли в кінці вулиці Гагаріна в Білопіллі з’явився перший пункт прикордонного контролю.
Тоді, в розпал процесу натурального обміну і відсутності грошей, сотні білопільців їздили на базар у Тьоткіно і продавали власний крам та міняли на їхній товар. І от тоді машини зупиняли і питали документи. Це дивувало, дратувало і зовсім не передбачало того, що матимемо через 30 років…
Вперше про роботу пункту пропуску та прикордонного загону написали у районці від 21 липня 1993 року у матеріалі «Застава прикордонного контролю». Тоді вперше пояснили в газеті, для чого вводиться контроль за вантажами та автомобілями.
А от у першому інтерв’ю, опублікованому 21 серпня 1993 року, з першим начальником КПП «Білопілля» Павлом Кириловим наш колега Юрій Білогуров запитав:
- Коли після проголошення незалежності України з’явились спецпости і першими на захист економічної політики суверенної країни стали співробітники районного відділу внутрішніх справ, то жителі нашого і сусіднього Глушковського району Курської області Росії зустріли це спокійно. Що, наприклад, являли собою заборони на вивезення картоплі і т.д.? Але коли на постах з’явились хлопці в зелених кашкетах, а потім і митна служба, то стало ясно: це серйозно.
П.В.Кирилов. Зрозуміло. Але ж не Україна зробила перший крок. Та й що залишалось робити в тій ситуації, коли кожна держава колишнього СРСР почала проводити політику, спрямовану на захист своїх економічних інтересів? Був просто зроблений відповідний крок, щоб багатство нашої республіки за безцінь не йшло «на сторону». Так чинять всюди, де піклуються про свою державу і про свій народ.
Кор. Так, я з вами згоден, але зрозумійте й особливість нашого району. Десятиріччями люди двох районів жили одним життям, створювали сім’ї, ростили дітей, онуків. Як поява кордону між двома районами вплине на людські долі?
П.В.Кирилов. Та ніяк. Як жили, так і будемо жити: у мирі, дружбі, злагоді й любові. Зрозумійте мене вірно і хай зрозуміють це читачі «Радянської правди»: кордон залишиться прозорим, ніяких контрольних смуг не буде. Наша головна мета - не допускати провезення наркотиків, зброї, охорона спокою і нормального життя громадян України.
Дещо наївно ми тоді думали про нашого сусіда. І, власне, саме протидія економічним зловживанням на ті часи була основним завданням прикордонників. Це вже пізніше прикордонники і митники вилучали наркотики, зброю, інші незаконні товари. Зупиняли нелегальних мігрантів.
Розбудовувались і митниця, і прикордонна структура. Відкрили пункти пропуску в Рижівці, Волфиному, Ворожбі.
«Лише з 1993 по 1997 рік прикордонне відділення пропустило 3 мільйони громадян, 300 тисяч транспортних засобів. Затримали контрабанди на суму 6 млн 300 тисяч грн, вилучили 450 кг наркотичної сировини». (Білопільщина, 18 жовтня 1997 р.)
Щороку такі показники збільшувались. Посилювалися заходи безпеки, можливості перевірок та матеріальна база прикордонної служби. За кілька років професія прикордонника стала престижною у Білопіллі. Багато місцевих жителів «йшли в прикордонники». Фактично в кожній родині хтось служив на кордоні. Багато наших школярів обирали професію прикордонника. Служили родинами, справу батьків продовжували і продовжують діти, і не лише хлопці.
У Білопіллі живуть і продовжують службу родини, загальний прикордонний стаж яких - до ста років. Приміром, родина Галицьких-Кальченків віддала служінню на кордоні вже більше ста років. Розпочату Миколою Миколайовичем Кальченком справу захисту кордону (тоді ще радянсько-китайського) продовжують донька Елла та зять Олександр Галицькі. І вже їхня донька та зять теж пішли стежкою батьків і дідуся. Олександр Галицький охороняє наш кордон із 1993 року, з перших днів його роботи.
- Двічі «ходив на пенсію», - згадує чоловік. - Військового стажу вистачало. Перший раз повернувся на службу у 2014 році. Хіба міг сидіти вдома, коли в країні розпочалася війна? Я добре розумів, що відбувається, і допомагав досвідом, знаннями. Через кілька років знову пішов у відставку. І знову повернувся на службу після 24 лютого. Служимо нині і я, і дружина. Кому ж, як не ветеранам, сьогодні захищати країну?
Повернулися сьогодні на службу багато наших прикордонників-ветеранів. Серед них - Володимир Дегтярьов, Олександр Шокун та інші. Багатьох із них відзначили на урочистостях із нагоди 30 річниці Прикордонного загону.
Серед тих, хто отримав нагороду, – Тетяна Митькевич. Ми зустрілися з нею в редакції «Білопільщини» і поговорили про прикордонну історію її родини.
Батько Тетяни – перший начальник Білопільського відділення Павло Кирилов - віддав службі понад 30 років.
- Мій стаж розпочався 23 лютого 2003 року, - згадує Тетяна. – Ось скоро 20 років, як я - у формі. Для мене служба – це моє життя. Я народилась і виросла в родині військового, тож добре розуміла, що мене чекає. Батько з дитинства привчав до порядку, дисципліни, до занять спортом. Те, щоб зовнішній вигляд завжди був бездоганний,– навіть не обговорювалося. Родина товаришувала з такими ж родинами прикордонників. І мій вибір – іти служити - був цілком закономірний.
За ці 20 років багато чого змінилось у нашій службі, але залишилось незмінним одне – відданість обраній справі. Прикордонники не просто служать, для більшості – це справа життя. Зі службою пов’язані всі життєві події. Не дивно, що й одружуються прикордонники між собою. Мій чоловік теж служить. Тож і вдома розмови – про роботу. Ми розуміємо всі виклики і вимоги до нашої служби сьогодні. Віримо в Перемогу і наближаємо її разом із ЗСУ, волонтерами.
Про прикордонне сьогодення продовжує розмову Віталій Веленець, офіцер прикордонної служби, який має стаж понад 20 років і повернувся на службу 24 лютого. Тож історію Прикордонної служби знає з власного досвіду.
– Історію загону можна поділити на етапи: до 2014 року і 24 лютого 2022 року. Фактично всі прикордонники Білопільського відділення брали участь в АТО, захищали кордони на лінії розмежування, воювали. Цей досвід став у нагоді після 24 лютого.
Прикордонники першими зустріли ворога. Першими гинули в боях, потрапляли в полон. Із початку війни Білопільський відділ втратив чотирьох бійців. Загинули Вадим Ступін, Олександр Заболотний, Ростислав Лапченко, Віталій Мамочка. Вічна пам’ять і шана нашим захисникам. Двоє донині перебувають у полоні. Інші несуть службу і завжди готові дати відпір ворогу, - говорить Віталій.
Як розповідає прикордонник, зовсім в інших умовах сьогодні прикордонники Білопільського загону несуть охорону рубежів держави на визначеній території. Разом із бійцями ЗСУ, ДФТГ, іншими підрозділами захищають наш кордон, чергують у місцях несення служби. Завдання сьогодні – проведення стабілізаційних заходів на кордоні, недопущення ворожих ДРГ, незаконних збройних формувань на територію країни, припинення можливих провокацій, розвідувальні операції, спостереження за повітряним простором та можлива протидія повітряним цілям. Виконуємо й інші бойові завдання.
– Не менш важливою для нас залишається взаємодія з місцевим населенням. Кожне повідомлення про можливу небезпеку, про підозрілих людей чи пересування техніки – це допомога нашому підрозділу. Ми – на своїй землі і віддавати її нікому не збираємося. Не треба повторювати, але охорона кордону і протидія ворогу для нас поєднані ще з одним завданням – мінімізувати втрати. Життя людини – найбільша цінність. Тож сьогодні ми вчимося і захищати кордон, і зберігати життя бійців. Ми не забуваємо родини наших побратимів, які загинули. Співпрацюємо з волонтерами, місцевою владою, іншими правоохоронними органами, ЗСУ і наближаємо Перемогу, - розповідає Віталій Веленець.
- Так склалася доля і служба, що саме 30-річчя Прикордонного загону я зустрічаю в зоні бойових дій на Сумщині,- долучається до розмови керівник відділу Анатолій Венгер. - З цієї нагоди хочу щиро подякувати всім прикордонникам, які за ці 30 років зробили максимум того, щоб збудувати кордон, щоб зміцнити службу. Дякую їхнім родинам за підтримку і терпіння, місцевій владі – за сприяння і допомогу. Кожен із нас робив і робитиме все максимально від нього залежне, щоб наш кордон ніколи не переступала нога ворога. Довіряйте прикордонникам, підтримуйте, допомагайте! Разом – до Перемоги! Слава Україні!
