Білопілля, як відомо, - це Україна. Це її не лише теперішній статус, а й майбутній. І його, як явище, вже визначили діти. Історія від знайомої розказана на правах анонімності. І мої роздуми після почутого.
До неї, до знайомої, приїхали родичі з однієї південної області. З міста, яке вже окуповано, виїхали мама і донька. Їхній батько і чоловік – офіцер ЗСУ, воює з 2015 року. Родина ні на секунду не мала сумнівів, залишатись в Україні чи жити під окупацією.
Приїхали до родичів у Білопілля. Одинадцятирічній дівчинці було непросто адаптуватись у новому середовищі, вчитися онлайн у своїй школі, яку релокували. А у вільний час вона знайомилась і спілкувалась із місцевими дітьми, щоб легше вжитись у новому середовищі. І за кілька місяців навчилась говорити нашою північно-слобожанською говіркою, бо сама приїхала з русифікованого міста.
І от пішла одного дня гратись на ковзанку і звернулась до когось з однолітків російською, бо нервувала, бо забула, бо просто сказала, як сказала.
Але білопільські діти, які російську в живу чули кілька разів у житті від «зальотних», почали обзиватись: «Ти диви, москалька тут приїхала. Ти чого по-москальськи балакаєш?». Дівчинка збентежилась, почала заперечувати і від хвилювання перейшла на чисту російську, якою розмовляли в родині, в місті, і фактично в школі: «Та я украінка, у мєня всі украінци і папа воюєт за Украіну...».
Але діти є діти, безкомпромісні й іноді жорстокі в своїй щирості, все одно казали: «Ти - москалька». Дитина непросто пережила це зіткнення з білопільською реальністю і запитувала вдома: «Почему оні мнє нє вєрят, что я украінка?». І здавалося б, питання просте і зрозуміле, тільки відповідь на нього довга, заплутана, болюча і з дуже багатьма «Потому»...
- Тому що ті, хто прийшов у твоє місто сьогодні, роблять це не перший раз, і методів не змінюють;
- тому що на українському півдні мова була «не на часі»;
- тому що впродовж багатьох років російська мова була ознакою «гарадской культури», чимось елітним і підтверджувала твою приналежність до «болєє культурного і развітого общєства» (до речі, це не так);
- тому що більшіть людей тоді і частина нині живе в парадигмі «какая разніца на каком язикє, єслі только по-рускі»;
- тому що телевізор, музика, книжки і все на світі;
- тому що твої батьки вчинили щодо тебе найбільшу велику диверсію, і виховали тебе русифікованою. Вони відтворили те, що вчинили з ними раніше.
Це - тема на окрему газету, але ми зараз не про це.
Я пам’ятаю, як у дитинстві приїжджали на канікули до бабусь онуки з «гарадов» і «гаварілі какось культурнєй, патаму што билі гарадскіє…» Вони дуже вирізнялись з-поміж нас, місцевих, передовсім мовою, а як виявилось згодом, і сприйняттям реальності: основним інструментом якого і є мова. А своєю російською, а значить – городською мовою підкреслювали нашу місцеву меншовартість: «У вас же в сєлє так не гавараят, как в горадє».
А тепер «город» виявився мовним заручником і нашим мовним фронтиром. Фронтиром у боротьбі за повноцінність нації, де природня українськість бореться з нав’язаною і штучно насіяною російськістю. Наш південь, на превеликий жаль для російських пропагандистів, не був заснований Катериною Другою, Потьомкіними і різними там Суворовими. Український південь існував до цього багато сотень років, і дяка Богові, що пам’ять про це не стерлася, багато в чому завдячуючи тому, що логіка і розум перемогли секту неначасників. Наприклад, Цюрупинськ, названий на честь чергового партійного діяча, був перейменований на Олешки, яким понад 900 років. Але ці терміни дівчинці, яка пережила виїзд з-під бомбардування, обстріли рідного міста, яка чекає батька з війни з 15 року, не зрозумілі, і в її віці, не мусять бути зрозумілі.
Їй важко звикати до життя в іншому середовищі. Тут нема її друзів, рідної квартири, її комфортної бульбашки. Тут їй лишається лише слухати уроки, чекати відомостей від тата і чути звинувачення від однолітків - «москалька», усвідомлюючи, що нових друзів їй тут буде знайти дуже складно.
Родичі її заспокоїли: «Ти ж дома нормально блакаєш, по-нашому. То й балакай так і на вулиці». «Та я так і балакаю, по-вашому, а як волнуюсь, перехожу на рускій, я ж так гаваріла раньше» - каже дівчинка.
В цьому діалозі весь зміст сьогоднішнього нашого вибору. Екзистенційного вибору. Це - наша реальність. Діти ще довго нестимуть відповідальність за помилки батьків. За їхнє голосування на виборах, за їх «падпіску на русскіх блогерів», за «язик на хлєб нє намажеш», за біготню по московських церквах, за їх слухання лєпса і стаса міхайлова…
Тепер ми вже на тому етапі, коли росіяни не граються в м’яку силу. Замість молитовників, інтерв’ю дудя і нових альбомів своїх реперів, вони відправляють нам великокаліберні снаряди, ракети, орди шанувальників городской культури, а разом із ними і прізвиська на кшталт «москальки». Це хоч і не очевидна, та дуже потужна зброя.
З одного боку – це показник нашого місцевого прозріння на рівні дітей і велика заслуга педагогів та батьків у їх патріотичному вихованні. Захисні реакції напрацьовані, і в наших сучасних умовах вони є важливішими від жування шмарклів і всесильною толеранцією всього на світі. З іншого - діти жорстокі і безкомпромісні. Це природньо, хоч іноді і прикро.
Не знаю, є сенс роздумувати, що б ми зробили на тому чи іншому місці. Тут питання в іншому, немає протоколу поведінки ні для умовної сторони «дівчинки», ні для умовної сторони «дітей».
Можливо, такі інструкції хтось десь і колись робив, але вони загублені в глибоких вкладках міністерств освіти або реінтеграції, але ні я, ні, підозрюю, ніхто з вас їх не бачив.
Як і будь-яка зміна оточення, зміна регіону проживання несе за собою труднощі комунікації, бо інші жарти, інші словечка, інші контексти, а в нашому випадку, ще і мова. Це не так страшно, якщо з цим працювати, якщо присвячувати цьому час і проговорювати це як із «командою гостей», так і з «командою господарів».
Мій педагогічний досвід підказує мені, що, аби інтегруватися, досить бути зрозумілим і не викликати побоювань. Тим паче, що обидва фактори зараз як ніколи пов’язані. Балакає по-нашому, значить - наша. Балакає по-їхньому, значить - їхня, що вже викликає побоювання. От і вся філософія.
Світ війни, до речі, дуже схожий до світу дітей у своїй бінарності або чорно-білості, якщо можна так сказати. Тільки от війна, яку зараз ведуть проти нас, це війна на знищення, розмиття кордонів між чорним і білим, загрожує програшем. А от із цим, якраз, більше проблем у дорослих.
Тож саме діти є сьогодні головною інвестицією, котра формує наше майбутнє. Майбутнє без москальської мови, без філіпа кіркорова, без вулиці висоцького у місті, котре має до нього такий же стосунок, як Френк Сінатра і яке активно обстрілюється фанатами його творчості з його ж родіни, без постів у ФБ «мой синочек майо солнишко, паздрвляю», без переглядів всяких фейгінів і швеців, без «астановачкі» в маршрутці і молитви за гундяєва в церкві…
Слухайте дітей і вчиться в них щирості. І не забувайте, путін дуже хотів би, щоб ваші діти говорили мовою Висоцького.
У Білопілля збереглась вулиця Володимира Висоцького
P.S. Щодо Катерини ІІ, то ви не думайте, що то тільки в Херсонах і Одесах вона все заснувала. Ще моїм дітям якісь 15 років тому розказували історії про те, що їхала значить цариця-імператриця у нас на Слобожанщині, і побачивши поле гречки, крикнула "Бєллополлє!". Наше щастя, що в нас це прижилось не так сильно, і поливалося не так рясно.
