Із трьох обласних центрів України, в яких мені не довелось побувати, в один з них –Луганськ - потраплю обов’язково, але після звільнення. А от у Вінницю приїхати раніше не випадало, а саме під час війни туди запросила Платформа Прав Людини на тренінг, навчити нас захищати права журналістів та розуміти новий «Закон про медіа».
Якщо їдеш у місто, де в тебе багато друзів і знайомих, то не обов’язково читати Вікіпедію про визначні місця, варто лише згадати телефони.
Виявляється, доїхати до Вінниці набагато простіше, ніж до більшості обласних центрів – прямий поїзд із Білопілля і о 4 ночі (чи ранку) – ти у місті. Воно зустріло нас повітряною тривогою, зачиненим вокзалом і комендантським часом. Ледь дочекались 5 ранку і - в готель із романтичною назвою «Франція».
У справжній Франції я не була, тож порівняти, наскільки готель відповідає назві – не вдалось. Але вдалося зрозуміти, що це центр міста, що навпроти працює Макдональдс, що поруч купа магазинів і над всім цим якесь високе приміщення, виявилось – міськрада.
Для кращого знайомства з містом організатори провели захід у кафе-хабі «Чердак», на найвищому поверсі місцевого восьмиповерхового хмарочосу. Вигляд суперовий, і, власне, майже все місто на долоні.
Красиво… Вражає велика річка Південний Буг, яка розділяє Вінницю, красиві будинки та абсолютно хаотична забудова, поєднання різних стилей, форм, часів...
До речі, «знизу» це враження підтвердилось іще більше.
Вінниця цінує допомогу від друзів і партнерів.
Власне, аналізуючи свої знання про Вінницю, приходило на думку кілька фактів: фонтан, музей Пирогова, «Рошен».
Так написали і мої друзі у ФБ, коли я вже після поверненя провела міні-опитування.
Втім, для мене Вінниця запам’яталась трьома іншими враженнями: це вінницькі катакомби – перше місце, це неймовірна кав’ярня -музей "У Заваркіна" та унікальний пивний суп у «Чані монаха».
Ну вибачайте мене, що не відвідала музей Пирогова, що не дізнались про історію Вежі та побіжно сфотографувались із Петлюрою….
Вежу у Вінниці видно звідусіль
Вдень Вінниця – це зовсім інше місто, ніж за фактичної відсутності вуличного освітлення. Але ще буде нагода приїхати і подивитись на вечірнє місто після Перемоги, коли засяють пам’ятники, площі і буде підсвічена Вежа, коли працюватиме фонтан та місцевий парк.
А поки місто огортається в темряву (не таку суцільну, як у Сумах), кілька слів про унікальні Вінницькі катакомби, про які навіть не всі вінничани знають і не бачили їх.
Це унікальні споруди, обов’язково відвідайте їх за нагоди.
Якщо ще вам трапиться екскурсовод Олексій, талановитий і розумний студент місцевого вишу, то вам пощастить двічі.
До війни катакомби та підземні ходи в інших містах представляли лише історико-краєзнавчий інтерес, але зараз, перебуваючи на глибині 10-20 метрів, розумієш, що предки знали толк у безпеці!
Сучасні бомбосховища – це дитяча забавка, у порівнянні з тими підземними комунікаціями, які будували триста-чотириста років тому.
Недарма совєти переобладнували ці старовинні укріплення під протирадіаційні сховища на випадок ядерного удару.
Щиро бажаю ентузіастам відновлення катакомб втілити все заплановане, знайти для цього кошти і підтримку. Пропоную долучитись усім, хто хоче підтримати відновлення цих історичних приміщень.
У вас буде можливість дізнатись про історію монахів-капуцинів, які багато чого зробили не лише для Вінниці. Хто допитливий, може поцікавитись походженням назви кави «Капучино».
Тож не лише враження, а й знання ми отримали в підземеллях.
Про орден єзуїтів, про орган, про повернення історичної пам’яті Вінниці - все це я почула від нашого юного розумного екскурсовода Олексія. Ніколи не думала, що дізнаюсь про пиво у Вінниці більше, ніж у Баварії чи Львові.
Про те, як пивом рятували місто від епідемії холери, – це окрема сторінка в історії міста і напою. Дізнайтесь, про це або в катакомбах або в кафе «Чан Монаха». Адже лише тут, не в Мюнхені, можна спробувати справжній пивний суп із білими грибами.
Кафе дуже затишне і атмосферне. Тут увечері жива музика і чудові виконавці. Насолоджуйтесь.
Якщо не дуже у вас із пивом, то смачна кава у кафе-музеї «Заваркіна - Мойсея Флігельтуба»
Сюди заходиш і забуваєш, чого прийшов, бо хочеться все роздивитись і сфотографувати, послухати бій годинників, помилуватись порцеляновими фігурками, роздивитись картини з кави і поспілкуватись із друзями.
А ще у Вінниці є своя Єрусалимка… Точніше – три: верхня, нижня і середня.
Це застиглі у часі будівлі, які нагадують одночасно Вінницю різних років. Місцеві колись єврейські квартали і до цього часу зберегли певний колорит цього куточка. Тут ніби застигла історія.
На вході в Єрусалимку зустрічає Симон Петлюра. Сидить собі на лавці, тримає у руках карту, де позначено дві столиці – Київ, як захоплену більшовиками столицю УНР і Вінницю, де тимчасово розташувалась ставка головнокомандувача УНР.
Будинок Боруха Львова реставрується і там відкрито «Музей Вінниці».
Поблизу цієї пам'ятки розгорнута фотовиставка "Незламність України". Тут зібрані фото з усієї України, які показують героїчний спротив впродовж року.
Знайшла фото Тростянця.
Далі в Єрусалимці ще є «Кінь в протигазі». Справжній. Протигаз. Кінь не дуже справжній, але схожий.
За три дні і шість повітряних тривог, важко поєднати навчання та екскурсійну програму, спілкування з друзями і виробничі процеси…
Про виробництво - детальніше, адже виробництво газети напряму пов’язано з цим чудовим містом.
Саме у Вінниці друкується наша «Білопільщина». І не лише наша. Фактично всі газети Сумщини починають свій друкований шлях із вінницьких верстатів. Лише за один день тут друком вийшло 48 регіональних газет.
Величезні потужності. Розумний менеджмент і прийнятні ціни та якість залучили у Вінницю сотні видань з усіх куточків України.
Я погортала газети і ніби поподорожувала. Привіталась зі знайомими редакторами з Кагарлика (Привіт Валентине), з Роздільного (вітаю, Наталко), з Захарівки (Вікторіє, як ви там?), із Білгрод-Дністровського (Галино, я все пам’ятаю), з Ніжина (Валєра, ти молодець)… І перераховувати ці видання можна довго, дякувати нашим друкарям, нашій менеджерці Оксані, яка і вдень, і вночі відповідає на наші дзвінки.
І нам з Наталкою Буковською було чим зайнятись на вокзалі у Вінниці, за три години ми переглянули майже всі подаровані газети. Якщо вам, шановні колеги, не поспалось колись вночі, то ми вас згадували і читали ваші видання.
Ну, що Вінниця? Кави і пива попили, з конем у протигазі сфотографувались, підземелля відвідали. В храмі помолились, навіть орган почули, впізнали молодого Шевченка на однойменній площі і згадали історію Симона Петлюри…
Зустрілась із колегами. Медійна сфера у Вінниці дуже розвинута і працює багато якісних медіа. Навіть кіоски «Преса» залишились. На відміну від Сум, у Вінниці фактично збереглись усі найбільші друковані видання. Обласна газета «Вінниччина», міська "Вінницька газета", "33 канал". Так це я називаю лише ті видання, де працюють мої знайомі.
Всім вітання!
Вибачай Пирогов, не дійшли до тебе. І фонтан не побачили, і до знаку «Я люблю Вінницю» не дійшли... Треба ж щось залишити «на потім».
Головне, що у Вінниці залишаються друзі, до яких завжди приємно приїхати і поспілкуватись. Залишились знання, отримані під час тренінгу і нові друзі, з якими познайомилась.
Кажу Вінниці - до побачння! Чекайте, дорогу тепер знаємо, і куди йти, і що дивитись теж. Вінниці - успіхів, розвитку і залишатись містом незламності та українського духу!
