День журналіста, хоч би як ми зараз ставилися до професійних свят, завжди був днем відзначення журналістів. Цього року і в тих умовах, у котрих ми існуємо, - це час передовсім прозвітувати та подякувати. 6 червня в Україні відзначають свято, до якого причетні як кожен із нас, журналістів, так і кожен із вас, хто читає «Білопільщину» чи наш матеріал в Інтернеті.
Ми, як виробники контенту, (так зараз по-модному називають інформацію) не можемо ефективно його «виробляти» без тих, хто його споживає, читає, переглядає і дає свій фітбек (це відгук по-сучасному). Тож це наш із вами спільний день, але з вашого дозволу, відсвяткуємо ми його потім.
Інформаційний ресурс ключовий і незамінний не лише для початку та обґрунтування війни, а і для перемоги в ній
Сьогодні день не для вітань, нагород і відзнак (хоча їх приємно отримувати, і не кажіть, що це не так), а для чергового нагадування про важливість інформації та вміння нею розпоряджатися. Так, це не метафора. Це факт, прошитий у нашій дійсності. Слова мають не менш разючий ефект, ніж куля чи ракета, хоч не такий швидкий і наочний. Саме слова змушують ворога пускати ті ракети, кидати бомби, вмирати на нашій землі, руйнувати наші міста, вбивати людей. Від слів «вони не праві» до «вогонь!» пройшло зовсім мало часу, а якщо подивитися в проєкцію часового простору, то минула лише мить. Саме слова та їх інтерпретації лежать в основі кожної дії, і, вміючи з ними працювати, можна досягти ефектів, котрі рік тому вважалися фантастикою. Тож інформаційний ресурс ключовий і незамінний не лише для початку та обгрунтування війни, а і для Перемоги в ній.
Наш ворог - багатий, сильний, розумний (хоч би як знецінювали його в мемах і анекдотах) і не шкодує грошей на продовження інформаційної війни, бо чітко знає її цілі, засоби та можливості.
Всередині він задурює голови й зомбує власне населення, щоб виховати покірну масу, котру можна буде хоч голяка кидати в атаку. Назовні він працює для знищення рейтингу України, очорнення її дій і припинення підтримки, яку нам надає увесь цивілізований світ. А нас, як своїх головних ворогів, він хоче змусити панікувати, нервувати, сумніватися в ЗСУ та їх командуванні, в перспективах опору, в перемозі врешті-решт. Робить він це тому, що хоче підкорити та розуміє: якщо не досягти ефектів в інформаційній площині - військовим шляхом у нього нічого не вийде.
Але тоді виникає питання: якщо ми все це знаємо і розуміємо, то чому ж «ведемося» на всі ці «уловки», чому дозволяємо ворогу маніпулювати нами та вводити нас в оману, дурити та оббріхувати.
Я не буду розповідати про тонкощі застосування ІПСО (Інформаційно-психологічних операцій), це - тема наукова, військова і заплутана, і експертів із них зараз розвелося стільки, що тільки мене там не вистачає. Я дозволю собі зупинитися на кількох, майже побутових, прикладах і все-таки повернуся до Дня журналіста.
Нещодавно ми всі стали свідками чергового пропагандистського вкиду ворога про нібито вбивство чи поранення, чи усунення, чи зникнення головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного. Про це як різані верещали їхні “воєнкори”, пропагандисти й усі, кому досі дозволяють відкривати рота. Ну в уяві пропагандистів вони знешкодили ще кілька генералів також, але ми не про це.
Розумна людина посміється над цими домислами, і видалить їх із пам’яті за непотрібністю. Але я на повному серйозі чула запитання деяких знайомих: «Це ж правда, його вбили, он ніде не показують, не просто ж так?”. Ну, звичайно, ця неоковирна інформаційна спецоперація на зразок початку війни «Зеленський втік, його вивезли з країни”, але вона мала свій ефект. Не дивлячись на те, що Валерій Федорович ніколи не був дуже публічний і не дефілював на камеру по кілька разів на день, не дивлячись на брак будь-якої офіційної інформації від влади, не дивлячись ні на що, ворогу вдалося посіяти сумнів у багатьох людей, а більше йому і не треба. Маленький сумнів породжує великий і, піддавшись на цей вкид, людина вже сумніватиметься в усьому на світі, бо ж як так, нам нічого не кажуть! Але це була досить низька за якістю операція, котру швидко спростували, але є й інші, більш влучні та дієвіші.
Лише за останні два тижні я до десятка разів чула про «У Білопіллі танки, у місто зайшла ДРГ, в центрі автоматні черги, місто оточене і т.д». І це - від людей, котрі “знають”, “бачили”, “чули від знайомих військових” і так далі. Я вже не згадую про дати наступів від 9 травня минулого року до 24 лютого нинішнього, котрі точно-точно будуть.
Від чуток люди переходили «до справ»: виїжджали з міста, вивозили дітей, сіяли та поширювали паніку далі, бо «на границі танки й РСЗВ, буде наступ, точно знаю, знайомий військовий сказав...». Підігравали чуткам і деякі органи місцевої влади, коли рекомендували працівникам не виходити на роботу в дні “стовідсоткового” наступу.
Ви скажете: це - турбота про безпеку… Може, так воно в якомусь паралельному всесвіті й було, але ні. Передовсім, це - підтримка і поширення російського ІПСО щодо розхитування ситуації в країні, а конкретно – в нашому регіоні.
Ми усі - налякані, стурбовані за себе і своїх близьких, ми переживаємо і щодня чуємо гупання за вікном. Але замість холодного тверезого критичного аналізу ми підпадаємо під дію емоцій і страху, які є прямим наслідком ворожих пропагандистських дій, котрі, як ми бачимо, досягли успіху.
Чи може бути наступ і бойові дії на нашій території? Звичайно, можуть. Йде війна і поруч – ворог, і ми - на першій лінії. Чи можна цьому протистояти чи запобігти? Так, але це - справа лише військових і їхнє слово тут - головне, тому всі мікрофони та вуха мають бути направлені на них, а не на анонімні помийки та крикунів, що все знають.
Той факт, що ми маємо можливість відзначити день журналіста свіжим випуском газети –це вже визнання і досягнення
А тепер – до журналістики. Хто згадає, що було місяць тому? Які проблеми й питання ми обговорювали? Може, хтось перегорне на місяць назад Телеграм-канал чи відгортає Фейсбук на пів року назад? Хіба що якесь фото або дані треба знайти, але не більше. У настільки насиченому і розігрітому інформаційному полі новина живе кілька годин, і після цього вона розчиняється за іншими, не менш важливими новинами. Ми як ніколи живемо в теперішньому часі, забуваючи, що було місяць чи два тому. Чи це добре, чи погано - вирішуйте самі. Але тут варто пам'ятати: якщо ганятися за новинами днями без прив’язки до недалекого минулого, то вами значно простіше маніпулювати.
Копіюючи те саме повідомлення про якийсь “наступ” і поширюючи його мережею, ви щомісяця будете реагувати на нього так само, навіть не усвідомлюючи, що вас водять за носа. То ж де прив’язка до минулого? Чи є щось, по чому можна прослідкувати й дослідити свій “позавчорашній” день? Так. І цей магічний пристрій - друкована газета. Незалежно від того, що діється навколо, завжди можна в прямому сенсі перегорнути нашу історію в наших підшивках, у наших газетах. У друкованому виданні не можна замінити слова, не можна видалити статтю, не можна щось переправити. Воно сьогодні, завтра і через 10 років буде таким же, як і в момент виходу з друкарні.
Так, газети не такі оперативні, як канали про повітряну тривогу, і не можуть видавати по 40 новин на день “на вже”. Але найважливіші події ми фіксуємо, зберігаємо, і що головне - це події про нас із вами. Про місто, про села, про людей, про сусідів і про наші проблеми, котрі мало кому цікаві з загальнонаціональних медіа чи популярних каналів. А головне – ми несемо відповідальність за те, що пишемо і поширюємо. У найбільш прямому сенсі цього слова - відповідальність. Наші джерела – це офіційні установи, керівники, відповідальні особи. Наші джерела – це наші вуха, очі, якими ми разом із вами чуємо і бачимо все, що відбувається навколо. Наші джерела – це події у громадах і люди, які стоять за ними.
Наша газета – це книга пам’яті про наших загиблих і свідчення часів, в якому ми живемо і жили. Кожен номер газети – це вже історія, бо ми її не просто пережили, а створили разом. Це - зліпок моменту, в якому ми перебуваємо, і який більше ніколи не повториться. Тож День журналіста і той факт, що ми маємо можливість його відзначити свіжим випуском газети – це вже величезне досягнення нашого колективу.
Без зайвої скромності скажу, що в області залишилося небагато друкованих місцевих газет. З початку року перестали виходити друком 5 колишніх «районок». Скільки їх перестало виходити торік, навіть не хочеться згадувати.
Оце і всі передплатні районні видання на Сумщині.
Багато. Скільки за останні роки їх зникло в усій Україні - взагалі шокуючі дані. Але той факт, що друковане медіа збереглося і працює у прикордонній території та ще в зоні постійних бойових дій, шокувало наших колег у Європі, де я нещодавно презентувала Сумщину. Для них, як для людей, котрі звикли рахувати гроші, сам концепт маленького друкованого видання вже є анахронізмом, а умови, в яких це відбувається, взагалі вибили їх з колії.
Коли я діставала з сумки друкований екземпляр і на карті України показувала, де ми живемо і звідки я приїхала, більшість присутніх на зустрічах перепитували, чи точно зрозуміли мої пояснення, чи не помилково я говорю про події в теперішньому часі.
Для них навіть проживання в зоні бойових дій – це вже подвиг, а робота і випуск газети - просто за кордонами сприйняття. Але дуже тішить, що свої широкі здивовані очі вони трансформують у підтримку і допомогу, за що хочу їм і подякувати.
Ми сильні - коли разом!
Дякую нашим партнерам з Організації наукових досліджень IREX в Україні, Українській Академії Медіабізнесу, Українській Академії Преси, Інституту Масової Інформації, ГО «Інтернюс України», Агенції Медійного Розвитку АБО, іншим нашим партнерам, донорам, грантодавцям і організаціям, що не забувають про те, що інформація - це не тільки про мільйонні охоплення, а й про регіони. Також дякую кожному передплатнику і читачу. Ваша довіра і підтримка роблять нашу справу можливою і важливою.
Окрема подяка – нашим листоношам і поштовикам, які продовжують доставляти жителям Білопільщини наше видання, не дивлячись ні на обстріли, ні на небезпеку.
Залишилась за бортом наших подяк Національна Спілка журналістів України, яка за 14 місяців війни жодним чином не долучилася до підтримки чи допомоги колективу, який працює в зоні бойових дій. Добре, що хоч не заважаєте.
Дуже шкода, що органи місцевого самоврядування саме на Білопільщині, на відміну від інших регіонів, повністю ігнорують таку розкіш, як місцеве друковане видання. Бог в поміч, як кажуть. Нам це не вперше.
До речі, для підтримки громади ми сплатили торік у бюджет податків майже вдесятеро разів більше, ніж отримали коштів на висвітлення діяльності. Лише торік колектив із 5 осіб залучив для роботи майже мільйон гривень позабюджетних кошів. Ми тримаємось ось уже 103 роки, і ми нікуди звідси не збираємося. Коли на закордонних пресконференціях я говорю, що наше видання засноване раніше, ніж Радянський Союз, то на мене дивляться трохи здивовано, бо газет із такою історією залишилось дуже мало в світі, не те, що в Україні, а тим паче в райцентрі, звичайних маленьких містечках.
І коли мене запитали на пресконференції в Європейському парламенті «Яка наша мета?», я пояснила, що ми працюватимемо як мінімум до того часу, поки не надрукуємо кольоровий номер «Білопільщини» з інформацією про нашу Перемогу. Такий номер у нас уже виходив 10 травня 1945 року. Маємо в архіві, тож покласти туди ще один історичний номер – наш обов’язок.
А девіз залишається такий, як і раніше: «Разом – до Перемоги!».
