Олександра Парфенюк з Улянівки переживає другу війну в своєму житті. Як жінка вижила після бомбардування в Сумах і як їй зараз живеться у Польщі.
Чи є у вас плани на старість?
Звичайно, вона завжди здається чимось далеким, недосяжним, практично неможливим, а думки про неї ми якось підсвідомо відганяємо від себе, бо ж якось воно буде. Чомусь, згадуючи старість, у голові завжди виринають приємні лампові, майже кіношні, образи кухні, залитої теплим світлом, доглянутого городика, сміху онуків і совання по господарству в мʼякому халаті.
Щось із цього ми запамʼятали з власного дитинства і відвідин своїх дідусів-бабусів, щось піддивилися в кіно, а щось нам просто хочеться уявляти, бо так нам подобається. І знаєте що, так воно і повинно бути. Людина після довгого і продуктивного життя має право на відпочинок, на себе, на те, що завжди відкладала на потім. На старості виспимося, як кажуть.
Та на жаль, сьогодні я розповім вам про абсолютно інший приклад старості. Приклад, котрий по доброму не мав би права на існування і єдине місце для нього, це похмурі фільми про минуле, котре, на щастя, закінчилося. Приклад старості, котрої не побажає собі жодна нормальна людина.
Старість, про котру не питали, чи хтось її таку хоче
Парфенюк Олександра Дмитрівна. Пенсіонерка. Все свідоме робоче життя - в колгоспі, в селищі Улянівка, що в 30 кілометрах від Сум. Дитинство - в повоєнній відбудові, голоді, трудоднях, у полі. Чоловік, діти, онуки, городик коло хати, сусідки на лавках і розмови про болячки. Життя як життя, старість як старість. Була. Поки не прийшли росіяни.
Про те, що саме відбувалося в ці перші дні великої навали, нам розкаже сама Пані Олександра і її донька Людмила, котра була її провідником у дорозі.
Це історія без спецефектів, без екшену, що захоплює, анекдотів і фантасмагоричних метафор. Це просто історія про життя і випробування, котрого ніколи не мало б бути, і на котре її учасники точно не заслужили.
Влітку - в селі, взимку - в дочки, в місті, спокій і тиша. То онуки приїдуть, то на лавку до подружок - попліткувати, то пенсію принесуть, то одне, то друге, як кажуть. На зиму, щоб не топити хату та не бігати на ходунках, - до дочки в місто.
"Ліфт є, тож на гульки ходити можна", - сміється Пані Олександра.
Війна застала її в Сумах
“Собіралися ми додому їхать уже думали, коли утром я чую, що дочка була на роботі, а я чую щось на телевізорі включила, і там начали об'являть, мовляв, ви не переживайте за сигналізацію, Це провіряють. Оце я слухала. Коли пізніше десь часів, можливо у вісім об'явили війну. Дочка приходить з роботи, давай тікать, а куда тікать? Хто-зна куди тікать. Об'явили, що мол ідіть. Стала йти зі сходів 4 поверху. Боже, ліфт отключили, а я на ходунах, не могу. Лізла і плакала на силу злізла.
А тоді поїхали, вона договорилася у подруги своєї, у власному будинку на окраїні, там ми думали, там ми сховаємся, але ні, не сховались ми й там, бо як гахнуло там, так страшне аж дом ходором заходив.”
Цей будинок знаходився на вулиці Роменській, в кількох десятках метрів від місця авіаудару котрий здійснили росіяни 7 березня, внаслідок якого було зруйновано кілька, а пошкоджено кількадесят будинків і загинуло понад 20 осіб.
Після обстрілу вулиці Роменської в Сумах
Далі розповідає дочка пані Олександри Людмила, котра увесь цей час опікувалася нею.
Олександра Парфенюк з донькою Людмилою. Познань, 2023 рік
“Так отож і прийняли рішення, що виїжджаємо, бо так було страшно. Мабуть, якийсь був шок. Я напевно, пережила шок, бо щелепа відкривалася, як то гахнуло, обсипалася люстра, яка у подруги висіла на тому, така чи кришталева, чи може скляна, обсипалася з такими детальками на підлогу, попадали всі вісюльки, все на світі. А від того, напевно, очі відкрилися, що так здалося, що дах піднявся і ліг на місце.
Отаке тут такий пережила шок, що челюсть відкривалася і сама проізвольно хлопала, а я її держала руками та до ранку не могла вдержать, отак було страшно. Ми ж зразу - до підвалу, в підвал заскочили й у підвалі до ранку сиділи.”
Після пережитого шоку, жінки твердо вирішили, що треба їхати, бо хоч би що там було, життя - воно одне. На жаль, їм не вдалося знайти місця в організований владою зелений коридор, тож син знайшов через знайомих, домовився про два місця для них і 12 березня вони виїхали з Сум. Як розповідала пані Олександра, дорога була надзвичайно складною і виснажливою, позаяк до кордону вони їхали три дні.
Маршрут "зеленого коридору"
Поки їхали Сумською областю, зустріли безліч ворожих блок-постів, і тільки надвечір потрапили до Полтави.
“В Полтаві прийняли хорошо, там у школі ми ночували й волонтери дуже допомогли. Я ж не можу вилізти з машини то вони мене знімали й допомогли йти. Поселилися, переночували ми, а на ранок тоді поїхали до Умані. Там такий мужчина був, що родину вивіз на Закарпаття, а сам залишився. Ми були трьома машинами їхали, і ми ж зовсім чужі люди. Ну, прийняв нас дуже хорошо. Коло нас увесь час був. Снідати зварив, і годував, і заставляв їсти. А нам шо, куди там їсти. Ну, але дуже хороший мужчина був.” - згадує пані Олександра.
"Так було кругом, по всій країні, такі люди були відзивчиві, тож дякуємо всім за таке відношення до нас” - додає дочка, не приховуючи емоцій.
Дійсно, згадуючі ті дні, всі були як у вулику. Кожен знав, що має робити. Той шукає, той купує, той везе, ці зустрічають. Ті дні, без перебільшення, можна назвати унікальними в сучасній історії, бо ціла країна стала однією великою командою, котра 24/7 працювала, щоб допомогти, врятувати, підтримати.
Вже на вечір третього дня машина, в котрій були пані Олександра з донькою, доїхала до кордону у Волинській області. На прохання доньки Людмили відгукнулися українські прикордонники і:
“Посадили нашу бабусю і в автомобілі перевезли аж до польського кордону, оскільки вона не ходяча. Я звернулася, кажу, що нам робить, я її не доведу, і нам запропонували такий варіант. Нас вивезли на машині, привезли прям до польського кордону, а там їхали волонтери на візку, посадили бабусю і забрали в мене сумки.”
З польського боку кордону їх уже забрали родичі і вже самостійно доправили до Познані.
Волонтери на польському кордоні
Згадуючи ті дні, пані Людмила, з усмішкою визнає, що сама не знає, як вона змогла неходячу людину перевезти через усю країну в такі дні, в такому стресі й таких обставинах. Сумнівається, що змогла б так іще раз.
Волонтери, які допомагали біженцям
На питання, чи цікавляться вони подіями вдома, кажуть, що українське телебачення працює з ранку до ночі, і як встають зранку, то одразу біжать вмикати, “бо може ж вже перемога, а ми не знаємо”. Хоча і важко сприймають новини. Кажуть, що неможливо без сліз бачити, "скільки молодих хлопців і дівчат гинуть, а їм же тільки жити і жити. Страшне…”
В селі в хаті живуть переселенці з прикордонного села Павлівка, котре піддається чи не щоденним обстрілам, і хоч сама Улянівка знаходиться за якихось 30 кілометрів від кордону і відлуння вибухів із Білопілля й інших сіл і містечок громади доходять регулярно, в селі відносно спокійно. “До нас не дістають”.
Чи планують повертатися?
Пані Людмила говорить: “Зараз ні, не хочу повернутися. Зараз не хочу. В подальших моїх планах є такі, що повернемось, звісно, додому, бо, як би, говорять, у гостях не було добре, а дома краще.”
Каже, що за кордоном все ж спокійніше. І нерви, і здоровʼя загалом, не так напружується, як тоді, коли буває вдома. Хоча, як не дивно, в Суми не тягне, говорять жінки.
"В село, там де виросли, там де виховувалися - так, але не в Суми, хоч і квартира є, і все на світі. Може через пережитий у місті стрес, може, ще чомусь, не знаю", - говорить пані Людмила.
Про Польщу говорять різне. Десь хвалять, десь сварять, особливо - за медичне обслуговування і вмовляння швидкої, що приїхала. Без особливого захвату, а скоріше з вдячністю, що не кинули в біді, а прийняли, допомогли, чим змогли і продовжують допомагати.
Вже на кінець розмови, розжартувалися, що нарешті можна без городів пожити міським життям, відпочити і замість грядки виходити на балкон квіточки полити та ще й поподорожували он як на старість років (пані Олександра перший раз опинилася за кордоном, ред.) . То на те, пані Олександра говорить: “Якби дід взнав де я, то сказав би, як тебе туди занесло”. Сміється.
Ця історія, на превеликий жаль, не виняток, не щось особливе, не вражаючий поодинокий факт і не вигаданий сюжет. Ця історія - ілюстрація того, як жила країна в лютому-березні 2022 року, і як велика її частина живе зараз. Як мільйони людей різного віку, достатку, можливостей і стану здоровʼя мали запакувати в маленьку торбу своє життя і вирушити вперед, не до кінця усвідомлюючи, що там попереду буде, і чи буде щось взагалі. Коли ми просили у пані Олександри якісь фотографії, щоб відзняти перебивки для сюжету, то вона сказала що нічого з собою не брали. Тільки трохи одягу і документи, бо не було місця. Все залишилося там, за спиною.
Таких історій мільйони, і виміряти, котра з них - біль, а котра менш трагічна, не вийде, бо в кожного свої умови і критерії. Єдине, що можна, і варто додати, що та обіцяна життям і солідарною пенсійною системою старість так виглядати не має і не може. Відпрацювавши все життя, людина заслуговує на спокій і відпочинок, а не на авіабомбу в сусідній двір, бавити онуків і правнуків, а не спати по спортивних залах шкіл у незнайомих містах.
Я дуже тішуся, що встиг записати цю розповідь, а ясний розум пані Олександри її надійно закарбував. Не дивлячись на те, що вона не стане сюжетною базою для блокбастеру, вона цінна, і можливо, це найцінніша річ, котрою вона може поділитися.
Цих історій дійсно дуже багато. Буквально в кожній родині. І спільним знаменником в них є те, що жодна з них не є причиною, всі вони - наслідок того великого, кривавого і потворного злочину, котрий вчинили нам росіяни. Забираючи життя, дім, здоровʼя, або, як у нашому випадку - право на спокійну старість, вони вкотре доводять, що немає нічого гірше від непокараного зла.
