Про регіональну пресу і розвиток журналістики у світі говорили на міжнародній медіаконференція Mixer. Цього разу зустріч журналістів з різних куточків світу відбулась у Вільнюсі. Організатори, серед яких Рада міжнародних наукових досліджень та обмінів IREX, яка власне нас і запросила.
Організатори визначили головну тему зустрічі так: «Досягнення втрачених спільнот». Як зазначили організатори, у сучасному медіаландшафті незліченна аудиторія залишається непоміченою та недостатньо охопленою. На нашому заході ми прагнули використати об’єднану силу розуму журналістів, які зібралися, щоб придумати ідеї, як охопити втрачену аудиторію.
- Це не буде чергова «конференція», – зазначалось в анонсі. - Ми створимо більш неформальне відчуття «великої майстерні», і наша команда заохочує всіх, хто присутній, ділитися своїми ідеями. У Вільнюсі ви зустрінете журналістів в еміграції та тих, хто бореться за охоплення незалученої аудиторії. У нас будуть представники ЗМІ Центральної Азії, ЗМІ Білорусі в еміграції, журналісти з М’янми, Польщі, України, Угорщини, Грузії та інших країн.
У запрошенні також зазначалось: «Наша команда організовує захід у Вільнюсі, відчуваючи гостру нестачу обговорення ситуації зі світовими медіа в екзилі. Ми сподіваємося, що ви зможете
поділитися своїм досвідом як представниця українських медіа. Через війну Росії проти України, українські медіа зазнали величезних втрат і завжди знаходяться під загрозою перетворення на медіа в екзилі, однак вони борються з ворогом в інформаційному просторі, залишаючись всередині України. Те, що ви зможете поділитися з нами цим досвідом стійкості українських медійників, буде значним внеском у наш захід. Ваша присутність на конференції є можливістю для Mixer висловити свою шану українським медіа».
Від такого запрошення відмовитись було важко. До того ж наша редакція брала участь у першій конференції Mixera у Жешуві торік.
Тож бажання побачитись вже зі знайомими колегами, обговорити питання розвитку журналістики та, врешті, побувати у столиці дружньої країни взяли верх над важкою дорогою.
Дорога до Вільнюса
Вона тривала дві доби та 4 пересадки: Ворожба Київ, Київ – Хелм, Хелм – Варшава, Варшава – Вільнюс. Сама поїздка – це темам окремої розповіді.
Коротко скажу, що наша Укрзалізниця, якби ми її не лаяли, має значні переваги у зручності й ціні. Принаймні, у нас є потяги з так званими «лежачими» місцями.
Їх перевагу можна оцінити після того, як проїдеш 14 годин, сидячи вночі у польському Інтерсіті. А ще ми вже забули, що таке їхати на «третій» полиці. У польських так званих «кушеткових» вагонах, це щось на зразок нашого купейного, ШІСТЬ спальних місць. У мене був квиток на третю полицю…
Квест іще той: залізти туди та злізти додолу – заняття для вправних акробатів.
Тож, якщо вам передбачається поїздка в Європу, то готуйтесь до довгих і важких переїздів і запасайтесь витривалістю і щоразу донатьте на ЗСУ, бо такі труднощі передовсім через російську агресію.
Раніше шлях до того ж Вільнюса займав годин 8 — додо Києва, а там – дві години літаком.
Оскільки я мала раніше досвід перетину українсько-польського кордону автотранспортом, стояла в черзі 4 години, то більше не випробовую долю і їжджу винятково поїздами.
Перевірка документів відбувається під час руху поїзда і стояти годину на пунктах пропуску не варто.
Зараз із Києва курсує новий поїзд Київ-Хелм, яким можна також швидко дістатись і до Варшави.
Втім, є одне «але». Поїзд з Києва відправляється о пів на сьому ранку. Тож ночівля або на вокзалі в столиці або десь поблизу в готелі чи хостелі – невіддільна частина поїздки. (Не забувайте про комендантську го дину, яка в столиці діє з 24 до 5 ранку).
Варшава Вільнюс – поїздка автобусом займає до 8 годин. Перше, що впадає в око, коли заїжджаєш в Литву, це неймовірних масштабів будівництво. Про перетин кордону між двома країнами нагадали СМС повідомлення про «перебування в Литві». Ну і зміна мови на вказівних знаках.
Ми їхали пару годин дорогою, яка нагадувала величезний будівельний майданчик. Як свідчили написи, це будується супер автомагістраль за кошти Євросоюзу. Я такої кількості техніки, таких робіт не бачила ні разу. Будуєтеся не просто дорога, а й мости, облаштовуються узбіччя, і укріпляється ґрунт, зводиться інша дорожня інфраструктура.
Вільнюс в українських кольорах
У Вільнюсі нас розмістили в центрі в готелі й перше, що я побачила з вікна – мурал (стінопис) із зображенням дівчини в українському костюмі.
Дівчина-українка в центрі Вільнюса
Погуглила. Ось що пише Суспільне.
Команда митців із Литви, України та Естонії об'єднала свої зусилля, щоб перетворити будівлю-примару на символ України. За основу вони взяли світлину фото графині Олени Титаренко, на якому зображена Тетяна Дроботя — медійниця волонтерського центру “Паляниця”, організації, яка активно допомагає українським захисникам на Запорізькому напрямку.
“Звичайно, “Дім Москви” ми вибрали невипадково. Ця будівля мала стати символом могутності Росії, ми зараз увічнимо в ньому те, що викликає конвульсії в Кремля, — рішуча відсіч України. У певному сенсі ми віддаємо “Дім Москви” Україні. Можемо зробити це всі разом — художники, підприємці та всі люди доброї волі”, — розповіла у коментарі виданню Delfi авторка
ідеї Ліна Шліпавічюте.
Наші колеги з Суспільного детальніше розповіли про цей ммурал. Ось посилання
Ідею підтримала і громада українців Литви та посольство України. “Неофреска на так званому Будинку Москви стане своєчасним та потужним символом єдності країн Балтії та України”, – сказав посол України Петро Бешта.
Про Україну нагадує на лише мурал. Відвідавши не одну європейську країну, скажу, що такої кількості української символіки немає, мабуть, і в Києві. Всюди українські кольори. Спочатку фотографував, а тоді перестала, бо треба йти вулицями з постійно увімкнутими камерами.
Історію міста я читала в Інтернеті й передивилась кілька відео про ті місця, які варто відвідати у Вільнюсі.
Але ми приїхали працювати. Готелі та місце зустрічі розташовані в центрі, тож побачити за ці дні можна було багато. До речі, у Вільнюсі ще є така опція, як безплатні музеї для українців
ПРО СВОБОДУ СЛОВА І МОЖЛИВІСТЬ ПРАЦЮВАТИ ЖУРНАЛІСТАМ
Міжнародна медіаконференція зібрала до сотні журналістів і громадських активістів із десятка країн всього світу.
Сусідів-білорусів можна було почути по мові, представників з Ірану чи Казахстану – по національному одягу.
Робоча мова форуму англійська ще раз переконала, що вивчення іноземної мови – вимога часу. Хочеш відчувати себе частиною світової спільноти – вчи мову!
А розмова англійською і в синхронному перекладі білоруською йшла про виклики, які зараз переживає журналістика у світі. В першу чергу, про доступ до інформації людей в тих регіонах, де через певні проблем ми доступ до ЗМІ штучно обмежений.
В Туркменістані немає вільного доступу до Інтернету, є обмеження на телеканали, жорстка цензура в друкованих ЗМІ. Передовсім, це політичні причини у країнах з тоталітарними режимами, такими як Білорусь, Туркменістан, М’янма, Іран, Афганістан. В цих країнах диктаторські режими забороняють працювати незалежним ЗМІ, відімкнений Інтернет, жорстка цензура на телебаченні.
В Білорусі багато журналістів знаходяться під арештами, багато з них вимушені виїхати з країни, бо на них відкриті кримінальні справи. В М’янмі після військового перевороту 2021 року журналістам і активістам, які виступали проти перевороту, довелось виїхати з країни. І сьогодні вони ведуть свою боротьбу та допомагають своїм колегам, які лишились в цій країні.
Не менш проблем у журналістів зі свободою слова у Казахстані, де дуже сильний проросійський вплив.
Представниця Грузії Ніно Робакідзе теж зазначила, що Грузія зараз відчуває російський вплив і в медіа, і в політиці. Втім, місцеві активісти за підтримки міжнародних організацій проводять роз’яснювальну роботу, поширюють інформацію про євроінтеграційні процеси, підтримують Україну.
Власне за сприяння грузинського офісу IREX українські журналісти змогли пройти тренінги з безпеки.
Тікають від російської агресії, зберігаючи мову ворога
Ділились досвідом роботи як у громадському секторі, так і в ЗМІ представники Німеччини. Зокрема Пітер Сікон, представник німецької неурядової організації «Media Freedom Worldwide» говорив про те, що в німецькому суспільстві немає сьогодні єдиного погляду на ситуацію в Україні.
Німеччина прийняла багато українських вимушених переселенців, допомагає соціально і підтримує різни ми програмами. Втім, німців дуже дивує, коли українці, які втекли від російських бомб розмовляють … російською.
Німці в цьому дуже консервативні і їм важко пояс нити, як це люди гинуть від російських бомб і говорять мовою ворога. Також у Німеччині сьогодні мешкає багато росіян. Вони теж неоднозначні у своїх оцінках подій в росії. Хтось виїхав свідомо, бо проти режиму путіна. Хтось просто сховався від санкцій і від армії. Тож одні бажають знищення диктатора, інші хочуть повернутись в росію, але «штоб без войны».
Німці впродовж останніх 80 років виховувались як пацифісти, їм прищеплювалась провина за минулу світову війну і сьогодні вони не готові взагалі говорити про якісь воєнні дії.
Події в Україні для них це «якесь непорозуміння» між двома «братскімі» народами, адже вони говорять однією мовою.
Багато політиків і ЗМІ відчувають російський вплив і транслюють російські наративи про «внутрішній конфлікт», про «віддайте території та досить вбивати людей». Колег зацікавили публікації в “Перемозі” про розвінчування російських фейків.
Прогресивні німці розуміють загрози від росії та активно протистоять їхнім впливам.
Завдання громадськості та ЗМІ Німеччини – максимально донести до читача реалії російської – української війни, протистояти російській пропаганді. Українці розповідали про умови роботи в зоні бойових дій, про доступ до інформації на окупованих територіях, про поширення і вплив російських фейків і пропаганди
ПРОДОВЖУЄМО СПІЛКУВАННЯ З ЄВРОПЕЙСЬКОЮ СПІЛКОЮ ЖУРНАЛІСТІВ
Не обійшовся захід без приємних зустрічей. Весною у квітні цього року делегація українських
журналістів відвідала представництво Європейської Спілки журналістів у Брюсселі.
Там я познайомилась із Ренатою Шредер, яка є ди ректором у Європейській Федерації Журналістів.
Ми мали нагоду обговорити стійкість місцевих українських ЗМІ, їх потреби та щоденні виклики журналістів під час війни. Я розповіла про нашу роботу, спільні проєкти, підтримку партнерів.
“Білопільщину” читали в офісі Європейської Спілки журналістів у Брюсселі, а “Перемогу” – на міжнародній конференції у Вільнюсі.
В межах вже заходу у Вільнюсі я знову зустрілась з пані Ренатою. Її запросили організатори заходу для вручення відзнак білоруським журналістам у конкурсі “Вольне слово”
Я передала Ренаті Шредер малюнки білопільських дітей, наш випуск «Спільнопілля» і газету з промо вистою назвою «Перемога». Заступнику голови Спілки журналістів Білорусі Борису Горецький передала прапор від «Перемоги», наші видання.
Борис добре знає реалії життя і роботи українських журналістів, часто буває у Києві. Тож думаю скоро зустрінемось
Прикордонні медіа України і побачили, і почули
А от знайомство з ще з одним білоруським журналістом Андрієм Мялежком продовжилось моїм ін терв’ю радіо «Рация», яке працює за межами Білорусі.
Мова оригіналу.
Ось посилання на радіопередачу.
«Галоўны рэдактар украінскага выдання “Білопілля” Наталля Калінічэнка распавядае пра адметнасці працы журналіста на памежнай з Расеяй тэрыторыі:
– Пачаліся неймаверныя абстрэлы. Пачаліся пагрозы абстрэлаў. І, уласна, з таго мы і пачалі. У нас было два напрамкі – як рабіць газету і як ратаваць жыццё. Маж ліва, спачатку, як уратаваць жыццё, а пасля, як рабіць газету. Мы працавалі без святла, без сувязі, нават не было інтэрнэту, але ніводнага разу газета не спыняла выпуск.
Напрыклад, у зоне самых баявых дзеянняў на мяжы, у нас ёсць вёскі, якія месцяцца за кіламетр-два ад мяжы, і туды пошта прывозіць газету раз ці двой чы на тыдзень.
Па словах журналісткі, каб выходзіла выданне, ім аказваюць дапамогу з розных крыніц:
– Па-першае, не ва ўсіх ёсць грошы, па-другое нават пошта не можа туды даехаць. Таму мы зараз працуем з нашымі партнёрамі, ІREX, міжнародным навуковым даследчым бюро. Мы аб’ядналіся з суседнім раёнам, мы з Білопілля, а яны з Краснопілля. Агулам уся наша тэрыторыя ахоплівае 150 кіламетраў мяжы. І агульныя праблемы, і выклікі. Таму мы робім такі агульны выпуск з Білопілля і Краснопілля, які называецца “Спільнопіл ле”.
Спілкуємось ми й після цього заходу. Обмінюємось новинами, читаємо про події у нових знайомих на їхніх сайтах та сторінках.
Втім, не всі журналісти сьогодні можуть дозволити собі вести сторінку у ФБ, бо в багатьох країнах їх переслідують і арештовують. Будь-яка демократія не може існувати без свободи слова, тож і ми сьогодні в Україні воюємо не стільки за території, а передовсім за збереження тих демократичних цінностей, які стали невід’ємно частиною нашого життя.
Що ми мали й що можемо втратити бачимо на при кладі наших колег з Білорусі та М’янми, Туркменістану й Афганістану, інших країн, в яких правлять диктатори й куди хоче росія втягнути нашу країну.
І наша боротьба йде як на полі бою, так і на сторонах газет, в соцмережах, на інших ресурсах, які варто підтримувати. Наша зброя – наше слово і правда про життя в Україні.
