Дякую вам, незламні люди! Білопілля. Сьогодні назва нашого міста у всіх на «слуху»! Шкода, що саме через те, що місто на кордоні і під постійними обстрілами...
Шкода, що журналістів, які приїжджають з усього світу, (нещодавно познайомилась із журналісткою з японської газети) не дуже цікавить наша історія, наші видатні земляки, наші визначні місця…
Але єдиний, хоч і маленький «плюс» - журналістів цікавлять наші люди. Люди, які, попри все, залишаються в місті. І не просто залишаються, а працюють, допомагають іншим, платять податки, власне, рятують місто і одне одного. Люди, які працюють у лікарнях і перукарнях, які привозять їжу і лікують тварин, які надають соціальні послуги і довідки...
Я пишаюсь, що живу поруч із ними.
Після обіду людей у місті зовсім мало. Але відчинені магазини. Наші магазини, місцевих підприємців, які, на відміну від мережевих крутих (АТБ, ЄВИ, Аврори і т. д), залишились і дозволяють нам придбати все найнеобхідніше.
Просто - кілька діалогів, почутих сьогодні.
- Надю, а чого ти не виїхала і працюєш? – питаю я власницю одного з магазинів у місті.
- А того, що я патріот Білопілля. І мені все одно, хто там і що каже. Я тут і нікуди не поїду. Тут мої дівчата і ми возимо все необхідне. Он дивись, і хліб є, і молоко, і ковбаса. І пиріжки печемо щодня свіжі. Після останнього прильоту згорів холодильник, але є ще один. Там весь товар зберігаємо. Не діждуться всі, хто розказував, що треба терміново виїжджати, щоб ми все кинули.
- А продавчині твої що кажуть?
- Галя каже, прилетить по хаті, буду жить в кухні. Нікуди поки не поїду.
Заходжу в інший магазин...
- Ой, ви на місці. Приємно.
- А де нам бути? Так у нас усе є. Тиждень постачальники не їздили. Начитались ото всього і боялись. Але сьогодні вже і молочку привезли, і хліб, і солодощі. А чого немає, власниця сама їде на базу і привозе. Он свіжа риба, ковбаси, масло… Що вам треба?
- Не страшно?
- Ми вже всього начулись і набачились. До тривог прислухаємось. Чуємо повідомлення. Чуємо обстріли – ховаємось. Перший раз чи що?
Третій магазин.
- Олю, вам уже скільки разів прилітало?
- Вже три. Дах пошкодило, вікна. Де змогли, залатали. Як КАБи летіли, так під прилавки падали. А куди нам їхать і де ми потрібні? Тут наші люди, нам довіряють, до нас заходять, скупляються. Більшість товару самі привозимо. Все необхідне є. Звичайно, покупців поменшало, тож розраховуємо на тих, хто заходить.
Швейна майстерня.
- Іро, ти на місці?
- Я не готова покинути місто. Поки є робота, поки люди поруч, поки місто хоч трохи живе, я тут. Мені боляче дивитись на те, що відбувається, бачу, що місто знищується, але до останнього тут житиму.
Йшла містом, людей дійсно мало. На вулиці працюють комунальники, прополюють бур’яни на клумбах, вивозять сміття.
Такі діалоги маю щодня. Дивуюсь і пишаюсь земляками. Ви найкращі. Тримаємось!!!
Забула. Щодня в місті працюють соціальні служби. Дві місцеві аптеки (привіт крутим мережевим, які вже виїхали). В міській раді ведуть прийом громадян працівники відділів. Лікарня надає допомогу, у терцентрі працює перукар, підприємець Сергій Муха ремонтує побутову техніку, а ще один підприємець Сергій Муха возить людей. Повз вікна редакції проїжджає міська маршрутка і соціальні робітники везуть підопічним продукти. Своїм гулом трохи лякає сільгосптехніка, яка виїжджає на поля...
Звичайно, не всіх згадала, що залишились і працюють. Якщо є електроенергія, інтернет, газ, вода, зв’язок, значить жити можна. І потрібно, бо ми повинні вижити, вистояти і відновити наше місто, хоч би хто що говорив і хоч би як лякав.
