Вася повернувся з кладовища – поховав бабулю. Він не дуже розумів, як почувається. Плакав на цвинтарі, але, мабуть, не так за бабулею, а тому що все отак якось, і він тепер сам, і начебто нікому не потрібен...
А тепер прийшов додому, зібрав бабулині ліки в мішечок, сів на диван і намагався таки зрозуміти, як він почувається. Жаліти бабулю, що вмерла – гріх: вона прожила 101 рік, і лежала тільки останніх пів року.
Жаліти себе, що нікому не потрібен, теж не виходить. Потрібен.
У Васі біля телевізора, накритого плетеною ажурною серветкою, стоїть картонна коробочка з одинадцятьма ключами. Сьогодні Вася бере великого синього ключа, кладе в кишеню джинсів і їде на роботу. Можна було взяти вихідний, але треба – останній робочий день. Точніше, ніч.
Він працює в лікарні вже 15 років. Але ненавидить свою роботу тільки останні чотири місяці, відтоді як йому довелося складати, як пазл, тіло маленької дівчинки. Напевно, саме з того дня Вася дуже хоче поїхати на війну – там не треба складати пазли з тіл маленьких дівчаток.
Вася просився. Але його не брали – у нього була бабуля... Якщо Вася піде на фронт, хтось мусить доглядати її, а хто?
Тому Вася залишався.
І тому в нього 11 ключів.
Цю коробочку передав йому Іван Петрович, травматолог із їхньої лікарні, перед тим як вирушити на передову. "Я тобі, Васю, довіряю дуже важливу місію – ти будеш хранителем", – сміявся в сиві вуса Іван Петрович. Тоді в тій коробочці було 10 ключів. Але Іван Петрович поклав іще свого і поїхав рятувати від поранень бійців.
А сьогодні Вася бере ключа від квартири Івана Петровича – і їде у свою останню нічну зміну.
Після роботи він вирушає за адресою, вказаною в повідомленні. Знаходить потрібний будинок, відчиняє двері синім ключем, заходить у квартиру Івана Петровича й голосно каже: "Добрий день!"
Квартира озивається тишею. Роззувається Вася біля дверей, акуратно ставить сині кросівки на килимок і йде коридором, шукаючи двері із рожевим поні. Це дитяча кімната, де жила онучка Івана Петровича, Віточка. Вася відчиняє дверцята блакитної шафи й бачить пуанти. Віточка зараз у Дрездені, і її там прийняли до професійної балетної школи. Вася бере пуанти й шукає, у що б загорнути. У дитячій немає. Тоді Вася зачиняє двері шафи, виходить із дитячої і йде шукати кухню – там мають бути якісь пакети.
На кухні безлад. Іван Петрович від лютого жив тут сам. "Жив... – усміхається про себе Вася, – в лікарні він жив..."
Він ставить на стілець малесенькі білі пуанти й відкручує кран. Треба помити посуд: господарі повернуться в чисту кухню. Вася миє посуд, акуратно складає його на рушнику поряд із мийкою. На столі бачить подарунковий пакетик, дістає з нього горнятко "Лучший дедушка", ставить його поряд із помитим посудом. У пакетик акуратно складає пуанти, щоб не пом'ялися стрічки. Сідає на куток кухонного диванчика. Дивиться...
Добре тут, мабуть, було людям. Гарні однакові блакитні тарілочки. Під колір до них горнятка. Білі кухонні рушники. На підлозі біля стола – тарілка для корму із написом "The best cat".
Посидівши так трохи, Вася хапається за голову: "Іван Петрович, ну що ж ви так..." – і перекриває газ над плиткою. Тоді йде у ванну – перекриває воду. Аж тоді йде до дверей, взувається, каже "До побачення!" і зачиняє двері.
Тепер треба на пошту. У Васі в телефоні повідомлення від дружини Івана Петровича із докладними інструкціями: де шукати пуанти, на яку адресу надсилати.
Вася йде порожньою вулицею – до пошти недалеко. Назустріч йому тротуаром – хлопець із паралельного класу. Вася навіть не пам'ятає, як його звати, але широко йому усміхається й думає: "О, він теж нікуди не поїхав!" Хлопець усміхається йому у відповідь і, проходячи повз, плескає Васю по плечі.
Вася радіє всьому: і цьому хлопцеві, й синьому осінньому небу, на якому вже ввижається йому бабуля, і коробочці з ключами, яка чекає на нього вдома. Вася згадує кожен момент, коли брав із коробочки ключа і їхав за адресою, яку йому надсилали.
Одного разу він передавав у Львів електрогітару. Коли йшов із нею вулицею на пошту, почувався дуже крутим і шкодував, що його не бачить Ірочка з хірургії. А тоді почався артобстріл – раптово, як завжди – і Вася ледь не вповзав у під'їзд, куди забігали люди, бо там сховище. Він дуже хвилювався тоді, що пошкодить гітару, але все минулося добре – дівчина, яка переїхала до Львова, казала, що ота подряпинка – то нічого. Як Вася тоді зрадів!
Ще одного разу він висилав поштою старенькому професорові в Ужгород якусь дуже потрібну книжку. Тоді він радів разом із балакучою професоровою дружиною тому, що її чоловік знову почав працювати. А ще одній дівчині у Львів висилав темно-синю вечірню сукню й радів, що вона піде в ній на побачення.
А зараз Вася радіє, що маленька Віточка, онучка Івана Петровича, знову буде займатися балетом. Пуанти поїдуть до Києва, а вже звідти – до Дрездена.
Вася повертається додому, збирає рюкзак. Іван Петрович давно чекає на нього. Каже, що йому дуже потрібен Вася, бо не вистачає рук.
Вася цілу ніч ходить по квартирі – збирається й прибирає. Має бути порядок. Він довго перемиває посуд перед тим як лягти.
Потяг о 10 ранку. Вася виходить із дому заздалегідь. Він у формі і з рюкзаком. У нього ще дуже важлива справа. Спустившись у двір, хлопець піднімає очі до хмар, довго дивиться туди, а тоді усміхається широко, б'є себе по лобі й вигукує: "Тооооочно! Дякую!" Піднімається у свою квартиру, перекриває газ та воду й голосно каже: "До побачення!"
Тоді швидко вибігає з під'їзду й біжить у лікарню до Ірочки з хірургії. Вона його обіймає і довго беззвучно плаче. Вася міг би так стояти все життя, але він акуратно відриває від себе Ірочку, дістає з рюкзака картонну коробочку з ключами й віддає її дівчині.
"У мене для тебе дуже важлива місія, – каже Вася, – ти будеш хранителькою".
Ірочка знає про ключі. Вона тримає обома руками цю скарбницю, а Вася дістає з кишені й акуратно кладе до неї свого, дванадцятого, ключа.
