Варця себе не любила. Ніколи. Ще ото як дівочкою підросла і в дзеркало почала заглядати... Бо як-то вона себе могла любити? Як-таки чисто рудою вродилася. То нічого, що мама з татом її сонечком називають та й сонечком. Вона що, сліпа? Чи дурна? Чи дзеркала не має? Таж он купа веснянок. Всюди! На віях. На устах. На носі. На очах навіть!
Мама з татом тішаться нею. А вона ж не дурна. Бачить, що руда. Рижа. І ряба. Он сусідки... Ну люди ж як люди! Чорноброві. Кароокі. Зеленоокі. Біляві. Чорняві. Русяві. А вона руда! І сестричка молодша нормальна. А вона з ластовинням. Хоч ластівок не чіпала ніколи.
Сестричку застерігали:
- Не руш гнізда ластовиного, бо ластовинням обсипле.
Сестричка таки заглядала до голопуцьків. А обсипало Варцю... Ні, тут ластівки ні до чого. Як малою була, то мами з татом питалась:
— Нащо ви мене такою дешевою купили? Мілю без ластовиння - дорогою. А мене дешевою. Треба було мене купити! Але теж дорогою... Грошей пошкодували. Ехехех...
То узимку та восени пів біди. Ще терпить. Біда приходить навесні. Як сонечко загріє, тоді лізе те ряботиння. Як бедрики, на обличчя.
Мама з татом тішаться:
— Наша Варця завеснувала. Вже у весняночках.
А їй хоч плач од їхньої радості. Хоч у паранджу натягай. Що вона тільки з ними не робила! І сметаною змащувала. І маскою від сонця затулялася. І в росі викупувала. І віваром петрушки мочила. І креми втирала - аж імпортні. Не бліднуть і не щезають. А вже як діждуться весни!.. Веснує Варця. Її обличчя веснує. Та визбирує бедриків.
Через них Варця і світу соромилась. І хлопців. І гуляти не виривалась. Навіть на Великдень. Під церкву. Як ото всі дівчата і хлопці гаївки водять, вона в хаті сидить. Аж під вечір вибіжить. Як присмеркнеться. Та й не дуже видно її ряботиннячка.
А того Великодня не втерпіла. Побігла з дівчатами зразу після служби Божої. Бо ж мама з татом таких обновок їй накупили! І сорочку. І сандалики. А головне - хустину. Білесеньку. В маках червоних. Та волошках синіх. Шалянову. Канадійську. Гріх такою не похвалитися.
Ото й виспівує з дівчатами гаївки біля церкви. У новенькій хустині. Та в довгої лози бавиться. Бігає. Усміхається. Весна. Свято. Щастя.
Аж чує: хтось її у грі за стан обійняв. Та й не відпускає. Обертається. Парубок! Високий. Веселий. Дужий. Красень! Що й світ не бачив! Та й до неї:
— От як побачив тебе ззаду, то...
Варця договорити не дала. Вона добре знала ту поговірку. Та й відповіла, як відрізала:
— Як я така тобі файна ззаду, то мене ззаду й цілуй.
А парубок регоче:
- Та поцілую ззаду. Як хочеш. Але таки ти мені спереду файніша. Як сонечко!
І поцілував. Під церквою. При людях.
Дарця - додому! І плакала. І сміялась. І злилась. І тішилась. Це що, що любов до неї прийшла? А прийшла-таки. Бо засватав її Андрійко по Великодню. Цілий вік сонечком називав. Щоразу на Великдень нову хустину купляв: обоє вірили, що то нова хустина їх і звела. Тоді. На Великдень.
*************
Недавно бабці Варці аж дев'яносто два минуло. Андрійко її на небі вже. Через тиждень Великдень. А вона без нової хустини. Щовеликодня ж мала. То й нині треба. Бо ж ось-ось, може. й на Великдень на небо йти. Як розміняла сотку.... А там небесні гаївки. А там Андрійцьо. А як не впізнає її без нової хустки? А як не вподобає? То нащо їй те небо? Без Андрійця...
А тут якийсь карантин, прости Господи, придумали. Всі повбирали маски. Як намордники. З хати не виходять. І Варці не випускають.
Строго-настрого наказали: за поріг ні ногою! А як вона може ні ногою? Вона на Великдень без хустини зостанеться. А без нової хустини Андрійцьо її і розкохає. І як же ж тоді? А якщо на небо прийдеться йти. То як же ж вона без нової хустини. Та без Андрійка?
Ото баба Варця в середу раненько, поки всі спали, тихесенько по-пластунськи проповзла до вікна. Через вікно подушку викинула. Щоб не боліло, як упаде. Стільчика дерев'яного підставила. З вікна на подушку скотилася. Бровкові кулаком помахала. Щоб не скавулів. Штахети в плоті відсунула. Вона добре знала, де вони відсуваються. Та й до міста. В район. За новою хустиною. До Великодня. Для Андрійця.
******
Всю велику бабину родину, всіх сусідів розбудила сирена поліцейської машини. Гуділа так, що пів села на поріг, в чому були, повискакували. Стоять, дивляться. На тую оказію.
Новенька поліцейська машина зупинилася. Двері відчинив молоденький поліціянт. Руку подав, і з машини, як пава, випливла баба Варця. В масці! Горда, хоч і зморена. Поліціянти бабцю до ґанку провели. Повідали переляканій родині, що здибали її в районному центрі. Хустки на Великдень шукала. Як вона добралась туди, не признається. Як партизанка, мовчить. Але свою історію вже їм розказала. Про Андрійка. І їхню любов.
Ото з великої поваги до такої світлої любові та до поважного бабусиного віку протоколу на штраф складати не будуть. Але припис дадуть. Пильнувати за бабцею. І купити її до Великодня. нову квітчасту хустину. Для Андрійка.
********
Вже коли йшли поліціянти до своєї машини, той наймолодший, що руку з машини їй подавав, вернувся. Та й сказав:
— Бабцю Варцю! Ви неймовірна! Можна, я вас обійму? Хочу набратися од вас вірусу. Але не "корони". Любові.
На ґанку плакали всі…
... Кавалєрка-Шпулька
