Маю традицію, збираю (де можу копіюю) посилання матеріалів, які виходять у світі про нашу Білопільщину. З перших днів вторгнення до нас чи не щотижня приїжджають іноземні та українські журналісти, аби зробити репортажі про життя на кордоні. З більшістю з них ми спілкуємось, бо колеги не оминають «Білопільщину» і їм цікаво, як можна працювати в таких умовах. Також часто спілкуються з керівництвом громади, з її жителями.
Ще одне джерело інформації – це інтерв’ю білопільців під час їхніх візитів за кордон. У міжнародних поїздках часто підходять іноземні журналісти і просять прокоментувати ті чи інші події в Україні. Тож мені важливо зібрати всі матеріали і подивитись, як сприймають Україну та висвітлюють наше життя.
Нещодавно Білопільський міський голова Юрій Зарко на своїй сторінці у ФБ виклав скрін норвезької газети, в якій написано про Білопілля.
Я одразу захотіла надрукувати переклад і дізнатись, на що звернули увагу норвезькі журналісти. З газети важко перекласти, бо з норвезькою мовою - не дуже… Скопіювати теж важко, бо це фото сторінки. Одразу думка: зайти на сайт, скопіювати текст і перекласти в Гуглі. Знайшла сайт газети, знайшла матеріал, де написано про Білопілля.
В матеріалі, як пояснив Юрій Зарко, йшла мова про допомогу міста Арендал Білопіллю, зокрема передачу зарядної станції для потреб школи.
А також про ті труднощі, з якими стикається місто і його жителі під час війни. А далі… А далі редакція захищає свою інтелектуальну власність і працю. Матеріали, які викладені в газеті, продубльовано на сайті. Але прочитати їх там неможливо. Хочеш читати - купуй газету або… плати за електронну версію. Іншими словами, аби почитати матеріал про Білопілля, треба заплатити хоча б за місяць користування сайтом.
Ось такі журналістські стандарти і підходи до оцінювання своєї праці, ось такий захист свого контенту. Це не широко поширена у нас схема «зайшов на сайт чи у соцмережу, скопіював і поширив, як своє».
Ми часто говоримо про «європейські стандарти», про міжнародну журналістику, про захист інформації тощо. А вони такі: хочеш мати якісну, перевірену інформацію – плати. Хочеш «інформаційно харчуватись на смітниках» - смачного! Адже незареєстровані джерела, в тому числі соцмережі, сумнівні сайти – джерело фейків, чуток, ворожої пропаганди.
Платна інформація на сайтах – це не лише в Норвегії. Небагато коштує електронна передплата того ж The Washington Post чи The New York Times. Десь 2-4 долари на тиждень.
Передплата газети набагато дорожча. До кількох сотень доларів за рік.
Повертаємось до сайтів. Так, там багато різних новин, але все найцікавіше чи найважливіше – за передплату. Для нас це дико і незрозуміло.
- А нашо ото мені газету передплачувати, я все в Інтернеті прочитаю, - найчастіша відповідь.
Питання не в одному доларі передплати за користування сайтом, питання у тому, що це не ціна інформації, це - ціна відповідальності за інформацію. Дармове, самі знаєте, яке… Тож чомусь не дивно, що сьогодні у соцмережах десь відсотків 50 російського ІПСО, фейків і іншого сміття.
Це я порівнюю офіційні джерела інформації і інфопомийки, які користуються особливим попитом, бо - хайп, емоція і тупість. Тож, якщо хоч трохи навчились користуватись продуктами, знаємо, куди дивитись на термін придатності та виробника, то чому ж ми споживаємо «лєвий», прострочений контрабандний інформаційний продукт?
Від редакції. Передплативши «Білопільщину», завжди можна отримати перевірену і збалансовану інформацію.
