Стояв на цьому місці вже років двісті. Торгували, спілкувалися, купували. Люди заробляли хоч якусь копійку.
З початку війни в Білопіллі залишилися лише найстійкіші підприємці — ті, хто вже знає, як ховатись від вибухів і як ремонтувати свої оселі після ударів. І все одно вони залишаються. Бо де б ми без них купували найнеобхідніше?
Один одного знаємо десятками років.
— Не той тепер базар, бачиш, що залишилося... — часто казав мені незмінний директор ринку Василь Захарченко. — Удесятеро людей менше, але я ходитиму на роботу, поки хоча б один підприємець працює. Усі вже повтікали: і АТБ, і «Аврора», а наші підприємці — працюють. Багато хто з сіл приїжджає, привозить продукцію. Люди приходять — бодай одне одного побачити…
І так було до цієї ночі...
Очевидно, ті, хто зараз заряджає по нас смертоносну зброю — не раз приїжджали з Тьоткіного чи Попівки, скуповувалися на нашому базарі. А тепер вирішили, що в палатці з печивом, насінням і розсадою схований HIMARS чи Abrams. Ага, прикритий трусами й калошами...
І влупили просто в центр нашого ринку.
Десятки кіосків, м’ясний павільйон, магазинчики, взуттєва майстерня — і ще багато знайомих нам приміщень та споруд, які стояли десятки років, — пошкоджені або зруйновані.
Згоріли роки людської праці. Усе, що люди вкладали у свій нехитрий бізнес, аби заробити копійку.
— Навіть при нємцях базар не трогали… — сказала мені одна бабуся, й розплакалась від новини, що базар розбомбили.
І ще хтось щось там бурмоче про "фашистів"...
