За вікном морозець. За сучасними мірками, десь близько десяти градусів. Це сьогодні в кожного по декілька градусників висить (ще й показують різну температуру – вибирай сам, яка тобі до вподоби!), а тоді…
- Ну й пече сьогодні, як не перед добром, - чую від баби Гальки. - І поки воно пектиме, який вже день...
Ага, значить треба знову одягатись тепліше: під куфайку декілька сорочок та піджак отой, із товстішими полами. Та й декілька онуч у чоботи, хоча завідомо знаєш, що ноги все одно померзнуть. Ну це все, коли дійсно за вікном «пече», а сьогодні відносно тепло. Та й вечір вже. На скрині стоїть каганець, що своїм тьмяним вогником освітлює чималу хату – і видно все здорово! Вже повечеряли і ми, Тося, Іван і моя особа, влягаємось на печі, натопленій якимось хмизом. Лежати тепло. По центру черені навіть гаряче, тому мої тітка й дядько по боках (вони вже старшокласники), а я, як коротенький ще, посередині: кінці ніг якраз дістають найгарячішого місця, але ж можна їх і піджати, поки що, звечора. А до ранку хочеться зсунутись до середини, шукаючи тепліше місце. Але це пізніше. А зараз…
У хаті іде підготовка до цікавого, як для мене дійства – гоніння самогону. Цікавого, бо я вперше можу бачити, що це воно таке. Справа, до печі, була прибудована грубка з котлом. До цього я ще не бачив, а може просто не пам΄ятаю, щоб її коли-небудь топили. А тут, накладують до неї дровця (і де вони їх узяли?), в котел закладаються бурячки, що довгенько квасились у діжці. Котел накривається дерев΄яною кришкою, яку в нас називали кружок, і обмазується глиною. Зверху ставиться корито з мідною трубкою, яка з΄єднана з котлом через отой кружок за допомогою чавуна, в якому зроблено бічний отвір. В корито заливається холодна вода. На кінець трубки прив΄язується ниточка, по якій стікає і скапує продукт до підставленої посудини. Поряд ставиться відро з водою і кружкою: це для того, щоб притушувати вогонь у грубі, коли дуже розгорається - «щоб барду не поперло!».
Чому я так «подробно» про це пишу? Та тому, що сучасні самогонні апарати вже зовсім іншої конструкції, удосканаленої. Виготовлення ними цього продукту можна ставити на промислову основу, що деякі й роблять. Так ось, усе підготовлено до дійства.
– Так, Варко. Вікна позакривала? – чую від бабусі Галі. - Добре закрила? Ніде не буде світитись? – уточнює вона.
– Та ніби гарно, - у відповідь бабуся Варя.
– Ти, мабуть, вийди на вулицю, обійди всі вікна і поглянь, чи ніде не блищить. Та подивись, чи вітер і зараз дме на болото. Не дай Боже хтось почує запах! – закінчує бабуся. – Ой, чуть не забула, набери разом і снігу у відра, щоб хату лишній раз не вирипувати (це щоб не напускати холоду).
Ось такими, ще в 50-х роках, були застереження. Сталіна вже не було, але його порядки ще витали довкола. Ви думаєте так боролись із п΄янством? Та нітрохи! Просто на спиртне була державна монополія.
Згадується такий випадок. У цих же роках мій тато був головою кооперації у Верхосулці. Чую від мами одного разу: «Щось довго батька нашого зі Штепівки немає, мабуть отримує великого «нагоняя».
– За що? – питаю у мами.
– Та не вибрав бочки горілки із бази, так викликали на бюро райкому партії.
– А чому не вибрав?
– Бо ще попередню не всю випили.
З часом заторохтіла під вікнами підвода. Тато заходить до хати, сідає на ослінчик. Мама до нього, запитливо: «Ну що, мабуть впаяли?»
- Впаяли, - тато, правда з посмішкою, у відповідь. - Виговор із занесенням. Завтра треба їхати знову, щоб вибрати ту кляту горілку.
Ось Вам і монополія. Пити навіть треба, але лише наше.
Але повернімось до нашої хати. Бабуся Варя повертається до приміщення з добрими новинами: вітер на болото, у вікнах ніде не просвічується. Так що, з Богом. Дровця у грубі загорілись. З часом із трубки закапало, а потім і побігло невеличким струмочком. «Процес пошел», як у свій час говорив Горбачов. Ну що ж, хоча мої бабусі самі і не вживали цієї «оковитої», але річ потрібна у господарстві та особливо тоді, коли в хаті немає «настоящого мужика» (хлопці не в щет). Скільки воно часу бігло, не знаю. Ніч узяла своє – ми, діти, поснули, пригріті теплом печі.
Вранці з котла вибираються залишки і поміщаються до помийниці і поступово згодовуються. І тут згадується один випадок у селі. Один із дбайливих верхосульських господарів трішки «переборщив», виконуючи прохання дружини винести оті залишки – всі їх віддав підсвинку (не пропадати ж такому добру). З часом заходить до хати і, з винуватим виглядом: «Марусе, порося пропало!»
- Як пропало, чого пропало? – тітка вкрик. - Ох лишенько!
Та до хліва. Порося дійсно лежить, ніби не живе. Придивились, а воно дихає і довкола недоїдені бурячки з закваски. Ось воно що, «скопитився» наш підсвинок… Не хвилюйтесь, п΄яницею порося не стало, бо йому такого продукту вже більше не давали. Може правда це, а може й байка. Але ж цікава і повчальна.
А ще було… Бачили фільм «Максим Перепелиця»? Різні байки він любив розказувати: а ще було… Це його вираз. Так ось і я.
В селі, на Жабокраківці, жили Каракани. Заходилась господиня варити (правда у нас його гнали) самогон. Залила в корито води, наклала в грубу дровець. А для цього на кладовищі з чиєїсь могилки взяла хрест, що завалився набік. Воно і грішно, але ж з дровами туго. Дровця горять. Ось і з трубки вже побігло і тут чує: «Кар—ра-кан-ко!». Зрозуміло, що душа у жінки подалась у п΄ятки. От вам і за гріх. Вискочила з ляку до двору. Постояла. Але ж у грубі горить. Хоч і боязно, але ж заходити треба. Заходить. Із трубки вже тече сильніше, треба заливати охолоджувач. До корита з кружкою холодної води, а там плаває жаба. В теплій воді вона заскрекотала, а жінці вчулось, що її кличуть.
Таку ось історію я почув колись від односельців, із вами і поділився...
