Продавати чи ні землю, политу кров’ю наших предків, повинен вирішувати народ, а не можновладці.
Наближається день, коли Верховна Рада має розглянути законопроект, що регулюватиме правила земельного ринку в Україні. Після його прийняття мораторій на продаж землі сільськогосподарського призначення, який діяв в Україні з 2001 року, буде скасовано. Цілком логічно, що після цього протягом найближчих років у країні триватиме суцільна торгівля землею. Добре це чи погано?
Гарячі дискусії про те, що принесе Україні такий крок, не вщухають. Одні вважають, що скасувати мораторій і врегулювати ринок землі потрібно було давно. Якщо необроблена земля заростатиме бур’янами, нехай приходять люди і господарюють: створюють робочі місця, платять податки, вирощують всяку всячину на родючих українських чорноземах. Інші переконані: землю одразу ж скуплять іноземні компанії, і українцям на ній більше не буде місця навіть для житла і вирощування городини. Хто правий і як діяти у такій ситуації?
На моє глибоке переконання, дуже багато людей, які беруться обговорювати земельне питання, розуміються на ньому вкрай поверхнево, у тому числі й політики. Саме тому в уяві пересічного українця сформувалися певні міфи щодо пов’язаних із землею питань. І хоч ці плоди чиєїсь уяви, дбайливо вкладені у голови громадян України, дуже заспокійливі і принадні, на них потрібно зупинитися детальніше.
Міф перший
В Україні кожен повнолітній громадянин має право безкоштовно отримати у власність кілька земельних ділянок на різні цілі. Таке право громадян закріплено у Земельному кодексі України та передбачає можливість отримати землю для ведення фермерського, сільського господарства (2 га), садівництва (0,12 га), спорудження гаража (0,01 га), будинку (від 0,10 до 0,25 га), дачного будиночка (0,10 га).
Одержання землі для фермерського господарства передбачає додаткові вимоги, а от земельні ділянки - кожен повнолітній українець незалежно від місця проживання.
Реальність
Реалізувати ці права в повному обсязі можуть лише одиниці. Якщо сільський житель, застосувавши титанічні зусилля, ще зможе отримати свої 2 гектари, то 25 соток у місті для будівництва будинку він точно не отримає і його право на це нікого не хвилюватиме. Міський житель, котрий якимось дивом зумів отримати 10 соток у місті під будинок (а з цим чомусь виникають проблеми навіть у ветеранів АТО), не отримає 2 гектара землі в селі (якщо, звісно, не займе високу посаду, де відкриваються значно ширші можливості, ніж у простих смертних).
А права на це у всіх однакові. І справа навіть не в жахливій за масштабами корупції з безкоштовним виділенням земельних ділянок. Проблема в тому, що саме державні інституції вибудували такі механізми реалізації наших з вами прав, що фактично поставили на них хрест.
Ви не задумувалися над питанням: "Чому держава не публікує витяги із земельних реєстрів про наявність вільних ділянок землі для вільного їх виділення? Чому держава здає в оренду мільйони гектарів землі бізнесменам, а не роздає їх простим українцям, щоб у реальності реалізувати свої ж закони та постанови? " Заглянув би кожен охочий до такого реєстру та й подумав: «Піду-но я отримаю 20 соток землі в Києві на Оболоні". Приїхав би з Білопілля чи Недригайлова в київську мерію, написав заяву, і через півроку став власником землі вартістю кілька сотень тисяч доларів у столиці.
Оце – справжній соціальний ліфт! Але ні сумчанам, ні жителям глухих сіл навіть мріяти про таке якось не з руки. Хіба ж ми не знаємо, що наші права існують лише на папері? А він, як відомо, може витерпіти багато чого – особливо, коли влада не зацікавлена в реалізації прав своїх же громадян.
Міф другий
Земля в управлінні держави - це анахронізм часів СРСР, якому не місце у сучасному світі.
Реальність
У найрозвиненіших країнах світу частка землі, що перебуває у власності держави, становить від 30 до 60%. Питання не в формі володіння, а в ефективності використання та відновлення земельних ресурсів. В українських фермерів та у держави частка - приблизно однакова. На сьогодні майже 80% наших земель схильні до ерозії і потребують вжиття відповідних заходів. Але про ринок землі чули всі, а про боротьбу з ерозією - чомусь ніхто.
Так от: анахронізм - це неефективність управління земельними ресурсами з боку влади, якій ми це доручили. Воно й зрозуміло: кваліфікація чиновників сьогодні викликає лише сумну усмішку і душевний розпач за майбутнє країни. Держава зобов'язана стати ефективним управлінцем нашої з вами землі, а не перекладати своє невміння на плечі агропромислових монополістів. Вони отримують землю в оренду і фактично знищують її родючість, бо це - тимчасові виконавці, які, виснаживши землю в одному районі, підуть в інший, залишивши нам пустку.
Міф третій
Земля коштує дорого.
Реальність
Дорого вона коштує там, де її мало і де щільність населення - велика. У тій же Болгарії гектар землі, за ринковими оцінками, коштує менше 2 000 доларів за гектар. Звичайно, є країни, де вартість досягає і 30 000 доларів. Але Україні така ціна точно не світить. Для цього потрібно десятиліттями займатися відродженням її родючості. Звичайно, для багатьох і 2 000 доларів за гектар - це величезні гроші.
Але згадайте, як в 90 роках ми продавали за копійки приватизаційні сертифікати. Чи змінила їх видача ваше життя? Приватизація нашого спільного майна за копійки може повторитися сьогодні, коли за безцінь будуть викуповувати вже землю. Бо нормальної ціни ніхто не дасть: навіщо, коли в країні є стільки пенсіонерів,безробітних, малозабезпечених, які не можуть роками чекати вигідної пропозиції, а хочуть вирішити бодай якісь свої проблеми зараз?
Міф четвертий
Продаж землі вестимуть під пильним контролем держави.
Реальність
Держава, в особі чиновників, які її представляють, сьогодні і є головним "дерибанщиком". Система реєстраторів, яка була введена в останні роки, відкриває невичерпні можливості в методах крадіжки землі тисячами гектарів, навіть без відома місцевих органів влади.
Останні корупційні скандали у цій сфері ясно показують, що попередня влада готувалася до масового роз-крадання земельних ресурсів через "чорних реєстраторів". Для того, щоб вкрасти землю, треба було лише зайти у реєстри і змінити власника одним кліком. Ні рішень органів влади, ні заяв, нічого тепер для цього не треба. І ви справді вірите, що ці ж чиновники будуть контролювати продаж землі та дбати про дотримання відповідних правил, замість того, щоб, як завжди, гребти і гребти наше майно і виручені за нього кошти у власні кишені?
Це – лише частина тих казок, якими зараз заспокоюють український народ. Напевно, не варто переповідати їх. Ви чули їх багато разів і знаєте, що вони всі не витримують ніякої критики. Складається враження, що їх творці часом забували, у якій країні живуть, чи розраховували на довірливих простачків. Але головне зараз не це, а «вічне» питання: "Що робити?".
Для початку ви повинні зрозуміти: якщо у вашій родині - 3 особи, ви маєте право отримати на сім'ю 6 гектарів землі для ведення сільського господарства, окремо 30 соток - для садівництва, 60 соток у будь-якому місті, навіть у Києві, для спорудження будинку, 30 соток - для побудови дачі – теж де завгодно. Це невід'ємне право усіх членів вашої родини, гарантоване Конституцією і Законами України. Навіть якщо ви цим правом з якихось причин поки що не скористалися, держава зобов'язана забезпечити вам їх використання.
Як? Для початку відкрити всі реєстри землі і почати її відкриту приватизацію. Опублікувати в усіх засобах масової інформації списки вільних земельних ресурсів, із яких ви можете спокійно вибрати собі ділянку. До того ж, земля, яка сьогодні з незрозумілих причин перебуває в оренді, повинна бути повернена державі і виставлена на приватизацію.
Якщо людина не хоче або не може взяти у власність земельну ділянку, їй має бути передбачена виплата грошової компенсації в розмірі її ринкової вартості. Коли держава має намір продавати вашу землю, нехай гроші за цю землю віддає справжньому власнику - вам.
Вона ж збирається торгувати землею, яка належить вашій родині і яку з низки причин ви не отримали. «Зовсім ніде» виділити ділянку, яка за законом - ваша? Значить, нехай держава викуповує у вас право на цю ділянку, а вже потім, як остаточний власник, розпоряджається цією землею.
Продавати землю чи ні - повинні вирішувати не влада, не депутати, які пройшли до ВР під популярним брендом і тепер мають його відпрацювати, приймаючи «потрібні» рішення.
Це повинен вирішувати народ, адже власником землі, як і інших державних ресурсів, є саме він. І висловити свою думку народ повинен на загальному референдумі: це занадто важливе питання, щоб доручати його вирішення окремим особам.
Ми повинні зрозуміти:
Це – наша земля, вона дана нам Богом, полита кров’ю наших предків. Вони боронили її від усіх загарбників. Чому ж тепер ми зібралися її віддати за 30 срібняків? Ми - господарі цієї землі і нам вирішувати її долю!
Андрій КИСІЛЬ, депутат Сумської обласної ради.
