Після створення громад і остаточного втілення в життя адміністративно-територіальної реформи, Білопільського району не буде. Чи можна сьогодні максимально об'єднати територію і уникнути скорочень робочих місць та установ? Можна. Але почну не з цього.
«Киев, услышь Донбасс!», «Донбасс кормит всю страну!», «Донбасс сам решит, как жить!», «Киев, отдай нам деньги!», «Мы устали жить под Киевом!»… Нічого вам ці лозунги не нагадують? Нічого не бачите спільного з ситуацією, яка наразі виникла в районі?
Я просто - під враженням нещодавнього перебування на Донеччині й Луганщині (читайте матеріал «Такий далекий і водночас близький Донбас»), і дуже багато чула, «з чого все почалося», і найголовнішу тезу тих часів: «Ми хотіли самостійності, ми хотіли самі на своїй території управляти, бо Київ забирав усі гроші і не дбав про Донбас».
У що вилилося для країни це «бажання», знаємо всі, і кожен відчув на собі чиєсь прагнення «відділитись».
У нашому районі відбувається те ж саме, але в інших масштабах. Наша «лінія розмежування» поки що проходить на сесіях районної і міської рад, у Фейсбуці, на інших майданчиках, де сторони «змагаються» словесно.
Фактично ті ж самі лозунги, тільки трохи в іншому виконанні, ми чуємо на засіданнях і нарадах від керівників новостворених і ще не створених, але в майбутньому запланованих громад: «Білопілля забирає наші гроші!», «Ми хочемо самі розпоряджатися своїми бюджетами!», «Чому ми годуватимемо район, якщо можемо вижити й самі!». І найсумніше: люди діють формально в межах закону, а от результат таких дій уже бачимо. Найбільш цинічно звучать заяви на зразок: «А навіщо нам виділяти кошти на різні там заклади культури, позашкілля і спорту, якщо наші діти туди не ходять?». І вже зовсім «по-дебільному» (цитата) звучить теза про хворих, інвалідів, людей похилого віку, самотніх: «Лікуватимуться там наші люди (про лікарню) - даватимемо субвенцію з нашого бюджету, перебуватимуть там (центр реабілітації дітей-інвалідів) наші діти-інваліди – будемо давати гроші» і тому подібне.
Після перших нарад щодо реорганізації районних комунальних закладів у зв’язку з передачею їх в міську ОТГ, до мене щодня звертаються десятки людей і на досить «високих» тонах запитують: «Що ж це ви докерувалися, що лікарню закривають? І Центр дитячої творчості закривають, і всіх скорочують. А як же люди, хто думатиме про них?»
По-перше, поки що ніхто ці та інші заклади «не закриває»: вони, як обіцяє міський голова Юрій Зарко, працюватимуть, але трохи в іншому форматі. По-друге, я не дуже розумію, чому це питання виникає зараз. Чому ніхто не усвідомлював, що буде саме так, а далі - ще гірше, коли ухвалювали рішення про поділ району, про створення громад ще кілька років тому?
Скорочення, а по-модньому – «оптимізація» бюджетних закладів, – це лише початок видимих наслідків децентралізації «по-білопільськи».
Район доживає останні місяці. З нового року в жодному проєкті адміністративно-територіального устрою Білопільського району немає! Ми приєднуємося до Сумського, разом із Краснопільським, Сумським, Лебединським і містом Суми. Це в одному з проетів. В іншому, в області буде всього 3 райони.
Громади будуть напряму вибудовувати свої відносини з районним центром, з його управлінськими структурами.
Згідно з проєктом децентралізації, всі послуги для громадян (довідки, консультації тощо) будуть максимально наближені до центру громади, але в «район» усе одно доведеться їздити і вирішувати там певні питання.
Скажіть, у Сумах у першу чергу чути того, хто більший і потужніший, того, хто поруч, чи маленьких, безперспективних і віддалених від Сум?
Не хочу жодним чином образити Терещенки, але... Давайте реально згадаємо: кого в нашому районі швидше чули: голову Білопільської ради чи Терещенківської? Кому більше приділили уваги: Ворожбі чи Горобівці?
Звичайно, жителі кожного населеного пункту України, згідно з Конституцією, мають рівні права і можливості для реалізації своїх прав. Ми цю «рівність» випробовуємо на собі і бачимо, як реалізовують свої права, приміром, жителі Києва і Білопілля.
І чим ти далі від центру, чим ти «менший», тим маєш менше уваги і від центральних органів влади, тим обмеженіші у тебе можливості. Це, звичайно, неправильно, але в найближчому майбутньому в цій системі змін я не бачу. І більш ніж упевнена, що ця система взаємовідносин працюватиме й надалі, в тому числі і в нашому майбутньому Сумському районі, частиною якого ми станемо. Якщо я помиляюся, то буду дуже цьому рада.
Наші колись білопільські території на терені нового великого району будуть дрібними «умовними» терещенками та горобівками, на які центральна районна влада звертатиме увагу в останню чи передостанню чергу. А першочергово привертатимуть увагу великі, потужні громади з найбільшою кількістю населення, зі збереженою інфраструктурою, з відповідною великою площею і можливостями, зі згуртованими місцевими елітами, громадською підтримкою дій місцевої влади.
І в цьому переліку колишні білопільські землі займатимуть передостанні місця, бо маленькі, бо розрізнені і без перспектив, з непереборним бажанням «потягнути ковдру» лише на себе, з відсутністю громадських ініціатив на місцях.
Ще зазначу, що у Білопіллі не буде ні районної адміністрації, ні районної ради, ні інших районних служб. Під великим питанням - існування стаціонару лікарні.
Знову ж повертаюся до питання: чи можна ще врятувати залишки колись Білопільщини?
Можна і треба. І це - не лише моя думка. Дуже сподобався виступ на сесії поки що Білопільської районної ради Миколаївського селищного голови Івана Ігнатьєва. Навіть він, першопроходець децентралізації, через два роки «самостійного плавання» зазначив:
«Я дійшов думки, що ми віддаляємося одне від одного. Ми маємо в майбутньому госпітальні округи, інший поділ території на нові райони. І дуже не хочеться бути «могильниками» Білопільського району, який був завжди».
Одним зі шляхів його збереження Іван Анатолійович вважає співфінансування комунальних районних закладів. Він пропонує зібратися керівникам уже створених громад і подумати, як допомогти Білопільській ОТГ зберегти всі колись районні заклади.
«Якщо Білопільська ОТГ їх не прийме на баланс і в неї не буде коштів їх усі утримувати, то у вас усі будівлі будуть, як після війни», - зазначає голова.
І далі продовжує:
- До чого це я кажу. Це Білопільський район. І коли через 20 років ми постаріємо, то не хочеться робити білопільську діаспору десь за його межами. Нам треба все вирішити на місці: швидко, позитивно і нашими силами, які ми маємо.
Важко не погодитися.
Руйнувати, знищувати - завжди простіше і легше. А найлегше - шукати виправдання своїм діям чи бездіяльності й «призначати» винуватих: кого завгодно, тільки не себе. В тому, що сьогодні відбувається на Білопільщині, винен кожен із нас. Кожен, хто не сказав своєї думки, кожен, хто не хоче розуміти причин і наслідків будь-яких дій, хто до цього часу думає, що «мене це не стосується».
Я не втомлююся повторювати і звертаюся до всіх: майбутнє району, наших закладів, нашої території - у наших руках.
І не кажіть, що не чули і не знали! Білопільщина у нас - одна! Поки одна…
